«Справжній, великий Поет, зіп’явши на свої плечі тягар уселюдських пристрастей, відчуває при цьому докори сумління: а чи не занадто він береже себе через слабкість свою, чи не надто легку ношу обрав»... Саме такою міркою оцінювала свій обов’язок, своє покликання в цьому світі ця «крихка» жінка, душа якої не надломилася під тягарем «непереборних обставин». Вона з гідністю подолала неймовірні випробування, спокуси й загрози, залишилась сильною і вільною, ставши взірцем творчої висоти й духовної стійкості. Ставши, врешті, царицею поезії.
Анна Ахматова — велика поетеса і вражаюча жінка. Її називали «душею срібної доби». Її вірші, глибокі, пронизливо–щемні, порівнювали із творіннями Сапфо та музикою Моцарта. Стиль Ахматової відзначений чистотою і стислістю, чіткістю, строгою гідністю. Усього в кілька рядків вона могла вмістити цілі романи та епопеї почуттів. І досі триває суперечка: кого вважати першою жінкою–поетом — Ахматову чи Цвєтаєву? Марина була поетом–новатором. Анна стала берегинею класичних традицій. При цьому вважала, що істинному поетові важко, якщо взагалі можливо, бути добрим християнином: адже його місія — перебудувати світ — не поступається Ісусовій...