Соло з гітарою

23.06.2009
Соло з гітарою

Інна Дроздова.

Якщо хтось думає, що розквіт авторської пісні належить минулому, він ризикує серйозно помилитись. Цей жанр майже зник з інформаційного поля, однак він активно розвивається: пишуться пісні, з’являються нові імена, тривають знамениті міжнародні бардівські фестивалі, а поряд організовуються нові. У травні цього року на Хортиці пройшов перший всеукраїнський фестиваль, а на початку липня делегація з України вирушить на найавторитетніший у Росії Грушинський фестиваль, який щороку збирає до 200 тисяч осіб.

Нещодавно утворилася громадська організація «Творча спілка діячів авторської пісні України». Про становище з цим жанром у країні та про тенденції його розвитку ми розмовляємо з Інною Дроздовою — членом правління спілки, лауреатом низки фестивалів, автором трьох альбомів.

 

«Це моя і твоя біографія»

— Як би визначили особливості авторської пісні у загальному масиві пісенної культури?

— Насамперед наголошу на тому, що авторська пісня — це камерний жанр, який передбачає не масові виступи і тим паче не заробіток, а вираження сутності людини. І я не вірю жодному автору, який каже «Це не про мене», бо все пропускається через серце і через душу. Наприклад, усі мої твори — автобіографічні. Авторська пісня вийшла із самодіяльності, але вже давно від неї відійшла, відбулася професіоналізація жанру. Можливо, раніше для самовираження досить було акомпанувати собі трьома акордами на трьох струнах, але зараз вимоги високі, все повинно бути професійним — і голос, і артистизм, і музика. Через те постійно мусиш учитися. Але все–таки найголовніше — бути щирим, і тоді після концерту до тебе підходять люди і кажуть: «Це моя пісня, я так думаю і так відчуваю».

— Можливо, я помиляюсь, але впадає в око, що серед бардів майже не видно молоді…

— Не помиляєтесь! Наші слухачі — це люди віком від 40 до 60 років, тобто ті, які вже пізнали життя і розуміють, про що співає автор. Молодь цього ще не сприймає, вона більше слухає ту музику, яка звертається до рухового апарату. Правда, і молоді люди різні, вони теж по–різному ставляться до мистецтва, але такого масового руху, як у 60–х—70–х роках, звичайно, зараз немає. Спостерігаю за таким парадоксом: де ми не виступали — в коледжах, університетах і навіть у школах, — усюди є люди, які грають на гітарах. Але їх не надихає авторська пісня, вони тяжіють до року, до інших напрямів. Хоча, можливо, вони прийдуть до неї пізніше, коли набудуть життєвого досвіду. Я прийшла до цього жанру через класичну музику, моя колега і партнерка Наталя Пудайло — через рок.

Піаністка з гітарою

— Коли і як це сталося?

— Музика у мене в житті була завжди, щоправда, я грала не на гітарі. Спочатку по класу фортепіано закінчила музшколу, потім — профільний факультет педінституту. Коли прийшла працювати в школу вчителькою музики, то потрапила в прекрасний молодий колектив. У нас організувався туристичний клуб, і я брала участь у його роботі. А які ж походи без гітари? От тоді я вперше взяла до рук «шестиструнку». Звичайно, близько місяця походила на курси гри на гітарі, щоб освоїти прийоми роботи з інструментом, а потім уже були самостійні заняття, бо я все ж таки фаховий музикант. І коли стала підбирати репертуар, то найбільше припала до душі саме авторська пісня.

— І хто був першою любов’ю?

— Олександр Дольський, його знамениті «Звезда на ладошке», «Я летал по ночам над Европой». Потім були Юрій Візбор, Булат Окуджава. Мене ще тоді запитували: чому ти співаєш чоловічі пісні? А тому що жіночі мене не зворушували! Вже набагато пізніше я відкрила для себе Раїсу Абельську та інших прекрасних співачок. Що стосується найпопулярнішого виконавця Володимира Висоцького, то мені було геть незрозуміло, чому його всі повально люблять — і інтелігенція, і робітники, тобто люди різного рівня розвитку, — а от мене він не зачіпає. Я намагалася розібратись, чому я йду проти течії. Ходила на лекції про нього, прочитала море літератури. І потім зрозуміла: у нього надривний голос, а мене надрив не влаштовує, я прихильник більш тихого співу, камерного. Проте я присвятила йому аж три передачі, коли почала вести цикл радіопрограм про авторську пісню.

— Отже, спочатку ви тільки виконували чужі твори?

— Так було до 1995 року, поки я не поїхала у Черкаси на фестиваль із двома чужими піснями. Я тоді не тільки стала дипломантом, а й багато чого навчилася, і головне: побачила, скільки людей створює власні пісні. А чим я гірша? Я завжди писала вірші, і залишилося тільки поєднати одне з другим: свою музику зі своїми текстами. Тоді після повернення з Черкас я написала дві перші пісні — «Случайность» і «Анатомия ожидания».

«Бард» — слово українське

— В Україні авторська пісня теж доволі поширена, але класика жанру — це російськомовні пісні, ви теж пишете по–російськи. То наскільки авторська пісня є українською?

— Ви маєте рацію тільки частково. Так, російська мова переважає, і це тісно пов’язано з історією жанру, адже він спочатку виник у Москві та Ленінграді, серед його першовідкривачів — Булат Окуджава, Володимир Висоцький, Юрій Візбор та його колеги по Московському педінституту. Тоді закладено певну традицію. Але українська авторська пісня хоч і поступається кількісно, теж стала на ноги і набирає розмаху. Є відомі автори, які пишуть двома мовами — наприклад, киянин Ігор Жук, донеччанин Володимир Завгородній. Володимир — авторитетний професійний музикант із консерваторською освітою, його в нашому колі навіть прозвали «шаманом авторської пісні». Прекрасні твори українською пишуть Едуард Драч із Києва, Олександр Смик, який представляє Тернопіль, та й багато інших. Останнім часом я теж написала кілька пісень українською. Можу додати, що фестиваль авторської пісні, який проходить у Тернополі, — суто україномовний.

— Скільки в нас усього фестивалів авторської пісні?

— Багато, точну цифру навіть важко назвати. Вони відбуваються протягом усього календарного року і майже в усіх регіонах, а в деяких, як от у Криму, їх кілька. І кожний має своє конкретне місце і традиційні дні проведення, причому зрушити в часі їх не можна, бо це відразу почне накладатись на інші заходи. Я дуже добре знаю, як це важко, бо не один рік виконую обов’язки директора такого ж фестивалю «Звуки поезії», що проходить у Вінниці. У вересні ми прийматимемо гостей уже всьоме. Взагалі–то він починався ще двадцять п’ять років тому з ініціативи Юрія Зозулі та Віктора Байрака, але коли Віктор виїхав із міста, зібрання занепало. У двотисячних роках ми його відновили, причому не зациклюємось на одному форматі: то проводили на спортивній базі, то на міських майданчиках під час днів міста, а торік був концертний фестиваль по вищих навчальних закладах, який закінчився великим гала–концертом.

— Як сприймають нашу авторську пісню за межами країни?

— Вона здобула визнання. Скажімо, торік на XXXV міжнародному Грушинському фестивалі під Самарою із п’яти лауреатських місць два здобули наші земляки. Право виступити на головній сцені отримали Руслана Туріянська з Сум у номінації «Виконавець» та Валерій Марченко з Рівного в номінації «Автор». Сподіваюсь, що й цього року ми підтвердимо свій клас.