Можете закидати мене помідорами презирства та облити соусом обурення. І ось так подавати на стіл. Мені — як би це сказати делікатніше? — не надто близька тема бездомних тварин. Тобто свій обов’язок я виконала і тему висвітлила. З позиціями сторін–опонентів — усе як годиться. Але...
Читаю в «Українській правді» колонку про те, як від застуди померла чотирирічна дитина. Це був не свинячий грип і не курячий. Можливо, взагалі не грип, а пневмонія абощо. Хто тепер уже буде з цим розбиратися? Батьки не можуть добитися видачі тіла сина, щоб його поховати. А коли хлопчика везли «швидкою» до лікарні, реанімаційна бригада на малого навіть не глянула. А матері, яка здійняла бучу, пригрозили висадкою просто посеред дороги. «Довеземо до лікарні — там ним і займатимуться», — сказали представники найгуманнішої у світі професії. У лікарні хлопчиком займатися було пізно. Хоча дитину можна було врятувати.
Аналогічна історія, висвітлена на сторінках «УМ»: батько моєї подруги Дани Мурашової — правозахисник Юрій Мурашов — помер від втрати крові. Пішохода Мурашова збила автівка. Поранення не було, як–то кажуть, не сумісним із життям. Мурашов ще встиг подзвонити дочці і сказати, що все в порядку — «швидка» вже на місці. А за годину чи близько того він стік кров’ю. Медики не надали йому найпростішої допомоги — не зупинили кровотечі. У мої совдепівські часи цьому вчили школярів середніх класів. На уроках так званої «громадянської оборони». На випадок вторгнення іноземних інтервентів і третьої світової війни нам розказували, що артеріальну кровотечу слід зупиняти, накладаючи джгут вище рани, а венозну — нижче. І що венозна кровотеча небезпечна повітряною емболією, тож зволікати не можна. Думаю, засвоївши таку нехитру теорію, кожен зміг би застосувати її на практиці. Кожен, окрім відвертої наволочі чи відвертих ідіотів.
Історія третя — також дотична до медицини, але й не тільки. Моя колега по «УМ» опікується жінкою з четвертою стадією раку грудей. Установивши цей діагноз, ескулапи відміряли їй два місяці життя. (Максимум!). Жінка живе третій рік, не маючи грошей навіть на знеболювальне. Я б не повірила в таке диво, якби не ще один штрих: вона не може дозволити собі померти, адже на її руках — десятирічна донька–інвалід. Без матері її спровадять у дитячий будинок, а там не завжди виживають навіть фізично здорові та здатні постояти за себе діти. Тобто дівчинка загине також із вірогідністю у 99 відсотків. І всім разом узятим соціальним службам цього міста, усім медикам, усім спонсорам та меценатам, усім депутатам та кандидатам, усім світським тусовщикам, усім травесті та просто «дівам», які прожирають гроші, вколюють у мозок ботокс та трясуть старіючими задами, на це глибоко начхати.
Колись казали, що в цій країні нема родини, яка б не зазнала втрат у часи війни. Пізніше визнали, що нема родини, яка б не постраждала внаслідок сталінських репресій. Тепер можна сказати, що нема людини, яка б із власного чи чужого досвіду не знала, на яку пекельну й нестерпну муку може перетворитися життя. Через чиюсь дурість та підлість. Через брак елементарного: медицини, хліба насущного, люблячої своїх «вірнопідданих» держави, чиє народонаселення тане, як роса на сонці.
На цьому тлі турбота про бездомних тварин видається не зайвою, але вторинною. І не треба казати, що людина починається зі ставлення до братів наших менших. Цим вона продовжується. А починатися вона має — як і кожен біологічний вид — готовністю битися, втрачаючи клики, за власну зграю. Тому — зізнаюсь чесно — мені не дуже болить, будуть київських чотирилапих бомжів каструвати чи присипляти. Або ж просто залишать у спокої.
Зовсім інша річ, якщо виділені на стерилізацію тварин мільйони київські чиновники покладуть собі в кишеню. За це їх (чиновників, а не тварин!) треба саджати. Причому пожиттєво. Як прокурорів чи суддів, яким Верховна Рада нещодавно прописала нові, більш жорстокі покарання за хабарництво. І річ не у тваринах. Просто в Києві є люди яким нічого їсти. Є люди, яким ніде жити. В ім’я їх треба припинити тотальне фінансове злодійство.
А відтак — коли ми побудуємо в окремо взятій країні натяк на рай — можна подискутувати й на тему, як позначати випущених на вулицю стерилізованих тварин. Вдягати їм червоний ошийник чи синій. Чи відтинати краєчок вуха, як у Польщі, чи вживляти мікрочіп, як у більш «просунутій» Європі, чи пов’язувати на хвіст бантик. Варіантів безліч. Головне — не проспати людину. Вона в Україні і так не дуже водиться, не надто охоче розмножується і не вельми добре почувається.
