Жінка–Горицвіт

15.05.2009
Жінка–Горицвіт

Параска Плитка–Горицвіт.

У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі — шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» — це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси–України»). Писала також дитячі казки, вірші, легенди. Створила й пригодницький роман «Індійські заграви: Пригоди гуцулів в Індії», де описала життя фантастичного лісового братства в Гімалаях. Кожен аркуш своїх книг прикрашала візерунками, обкладинки обтягувала полотном. У хаті–музеї є сотні її картин, витинанки й ікони. Про мисткиню–філософа українські режисери зняли два документальні фільми (один — за життя, другий — посмертно), нині про неї починають писати газетярі. А в Музеї Михайла Грушевського в Києві відкрита перша в столиці виставка творів Параски Плитки, яка звала себе Горицвіт.

Студентська мати

«Ми знали Параску Горицвіт ще з 1960–х», — розповів на відкритті виставки директор київського Музею шістдесятників, колишній політв’язень Ми­кола Плахотнюк. Коли він із друзями приїхав до Львова, їм насамперед порадили побувати в Криворівні й зайти до Параски Плитки, в Івано–Франківську — також. До неї, мовляв, їде львів­ське і франківське студентство, і навіть київське. «Ми застали Параску в глиняній хатинці, нехарактерній для Гуцульщини, — згадує пан Микола. — Вона нас дуже привітно зустріла і зразу ж перейшла до діла: грала на різних музичних інструментах (здогадуюся, що робила їх власноруч). Потім співала й читала нам легенди гуцульського краю, які збирала й записувала, а також творила свої власні гуцульським діалектом. Ми сиділи з ранку до вечора, слухали Параску». Нині Музей шістдесятництва має куточок Параски Плитки. Вона писала Плахотнюкові листи по–гуцульськи, присилала фото в її ж виконанні. Вислала саморобну книжечку «Дівоче серце» — коломийки, писані її рукою. Сама їх оформила, намалювала обкладинку.

«Параска була дуже сучасною, — додає режисер Сергій Марченко, якому в 1968 пощастило побувати в мисткині з гуртом студентів, разом із відомим нині етнографом Ростиславом Омеляшком. — Якби їй дав Бог дожити до сьогодні, вона, безсумнівно, користувалася б комп’ютером і принтером, інтернетом. Тоді ж мене здивувало, що вона знала фотопроцес — сама проявляла плівку, друкувала фото. Коли у неї ламався радіоприймач, вона прохала прислати ту чи іншу запчастину й сама його лагодила».

Шістдесятники розуміли, що в Криворівні мешкає мислитель світового значення. Вона була захоплена визвольною боротьбою індійського народу, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до його дочки Індіри. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко — ніби постаті з її внутрішнього світу. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах.

Очищення пеклом

Коли дивишся на Парасчині ікони — тремтить і тішиться душа. Може, тому, що художниця дала колись обітницю: коли виживе в таборах, то славитиме Бога на землі. Коли її везли в «товарняку» на Колиму, відморозила ноги. Якийсь час була прикута до ліжка в уральському тюремному госпіталі. Від ампутації ніг дівчину врятував грузинський лікар, якого молитовно згадувала все життя. Потім, уже в карагандинському спецтаборі, п’ять років ходила з милицями. Табори стали для неї школою міжнаціональних взаємин. Винесла віру в людей, говорила, що саме там, серед пекла, зустріла багато світлих постатей. Розповідала дисидентам про літню росіянку з Петербурга, що була її сусідкою в бараку. Старенька часто просила Параску почитати їй вірші.

«Все її життя — це творчий послух обітниці, — розповідає дослідниця життєпису Параски Горицвіт культуролог Наталя Шевченко. — Параска була не ерудиткою, але неймовірною інтуїткою. Жива думка в її творах просто пульсує. Її тексти неймовірно ритмічні. Незбагненний смак до міри, форми. Найбільше вражає, що через її текст випромінюється велика світла сила. Не відчувається дистанції між творами і її душею. Вона пройшла кола пекла і очистилася. І залишається вчителем у духові й після смерті».

«Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива–нежалючка, шипшина, м’ята–аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла, — описала Параска у своєму щоденнику один зі своїх звичних вечорів. — Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила... І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку...»

Доживала віку в бідності, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». За словами настоятеля криворівненської церкви Різдва Богородиці отця Івана Рибарука, Параска була черницею в миру. «Багато чого не зрозуміти нам у її непередбачуваній поведінці, в її своєрідній філософії, в її світі — о! — це тайна юродства! — зазначає вихованка Параски Горицвіт, поетеса Оксана Зеленчук–Рибарук, дружина пароха Криворівні. — Мати вдосталь хліба — і не їсти, мати вроду — і не просити в Бога щастя–долі жіночої, мати знання, гнучкий розум, дар слова — і не мудрувати».

Колиска для книг

«Варто мислити» — як одна з поетичних збірок Параски Го­рицвіт, називається виставка її творів у Музеї Михайла Грушевського на Паньківській, 9. Кияни вперше завдяки старанням криворівненських музеїв Франка та Грушевського і парафії Різдва Пресвятої Богородиці, можуть ознайомитися з картинами й іконами, рукописними книжками народної письменниці–мислительки.

Директор Музею Михайла Грушевського Світлана Пань­кова розповіла, як виник задум виставки. Минулого літа вона розшукала три листи про повінь 1927 року на Гуцульщині від тодішнього пароха Криворівні Олекси Волянського до Михайла Грушевського. І вирушила з археографом Ігорем Гиричем до Криворівні, зокрема, щоб показати ті листи тамтешнім інтелектуалам. Тим часом у Карпатах знову почалася повінь! Вода все прибувала, ось уже знищені дороги і мости. Утім на четвертий день уже світило сонце, і отець Іван повів прибульців... у музей Параски Плитки–Горицвіт. Пані Світлана, побачивши той творчий скарб, відразу ж запропонувала зробити виставку у своєму музеї. Каже, якби Грушевський застав Параску Горицвіт, його дуже зацікавили б її твори. Адже він збирав колекцію народного мистецтва.

Але яким міг би бути головний образ експозиції? «Оксана Зеленчук–Рибарук, дружина отця Івана, кинула фразу: Параска завжди говорила, що для неї книги були як діти. І я відразу уявила голов­ний мотив експозиції. Кажу: «Оксано, а у вас є колиска?» Каже, є, моя колиска. Отже, ми веземо колиску і в неї кладемо Парасчиних «дітей», — розповідає Світлана Панькова. — До того ж, її подруга, що також відбула молодість у концтаборі–комуні, Теодозія Плитка знаходить запис Параски: «Чи загляне хто в мою колисочку, чи побачить хто там мої твори?» Сьогодні ми даємо нагоду нашим відвідувачам заглянути в ту колисочку й доторкнутися до її діток».

У виставковому залі, над колискою — Парасчина картина–екслібрис, де вона схиляється над своїми рукописними книгами в колисці, а нагорі — дві книжки. У колисці лежить книга «Варто мислити». А дві книжки вже виплигнули з колиски, бо видані друком (коштом Галини Хоткевич, Івана Шатрука, Андрія Жука). Лише дві книги з сотень. В експозиції є журнал «Родовід», де розповідається про народних українських митців — Катерину Білокур, Марію Примаченко — там є нарис і про Параску Горицвіт. Одосія Плитка–Сорохан каже, що, побачивши журнал, летіла як на крилах до Парасочки. А вона взяла, пригорнула його до себе, зраділа, мабуть, що «її діти таки прийдуть до людей».

З ЖИТТЄПИСУ ПАРАСКИ ГОРИЦВІТ

Народилася Параска Плитка 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано–Франківщині, невдовзі з батьками перебралася до Криворівні. ЇЇ батько Стефан був знаменитим ковалем, знав кілька европейських мов. Мати Анна ткала й вишивала. Параска закінчила лише чотири класи, утім, завдяки батькові знала іноземні мови. Коли почалася війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. Знаючи з книжок про високу німецьку культуру, захотіла навчатися в університеті і помандрувала до Німеччини. Однак ставлення як до людини «другого сорту» розвіяло ілюзії дівчини: їй довелося попрацювати служницею. Параска повернулася додому з окресленою ідентичністю і стала зв’язковою УПА (псевдонім — Ластівка), носила повстанцям у ліс їжу й теплі речі. 17–річну дівчину арештували червоні, 1945—54 роки відбула в комуністичному концтаборі. Після повернення до Криворівні садила ліс і була художником у лісництві. Усамітнилася у своїй хаті, творила й молилася. Прожила 71 рік. Відійшла до вічності 16 квітня 1998 року, у Страсний четвер. Похована в Криворівні.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>