Хто перший крикне «Ющенко!»

Нудотворна реакція кожного здорового організму на «мильну оперу» української політики особливо посилюється через озвучення всіляких рейтингів. А що вже наш політичний пігмеят, тобто каганат пігмеїв, настрополився для всіляких маніпуляцій рейтингами, то, здається, навіть краденими грошима не маніпулює так, як рейтингами. Особливо опуклою ситуація стає, коли все зводять до боротьби на виборах трьох персонажів. Наприклад, проголошується, що в другому турі Яценюк перемагає як Тимошенко, так і Януковича.

Укотре хочеться наголосити: будь–які тарганячі гонитви за політичними рейтингами — то лише проміжні фініші великого національного марафону. І найпринциповішою місією цього марафону є не формування рейтингового політика, а відсівання полови (рейтингових політиків) від зерна (національного лідера). В українському випадку вимоги до лідера нації — це надзвичайно широкий спектр — від менталітету починаючи і зачіскою першої леді закінчуючи (або першого ледя). Якщо навіть у функції Президента входитиме лише прийняття вірчих грамот та оголошення амністій, у руках Президента саме через прямі його вибори буде зосереджена колосальна символічна влада, котра в силу українського менталітету в очах людей завжди важитиме на рівні закону. Адже в Президента залишатиметься право будь–коли апелювати до народу, особливо коли Рада кинеться у безпросвітну сваволю дерибану, лютого і нещадного, як російський бунт.

Попри побутовий скепсис і втому від безперервного політмила, починаєш все більше задумуватися про власні вимоги до лідера нації та проектуєш персони з уже оскомних рейтингів — і відкриваєш для себе вже вкотре: а обирати–то ні з кого. Як ні з кого було обирати у передчассі другого терміну Кучми. Утім, тут аналогія з Кучмою є якраз не до місця, і якщо хто й пробуватиме таку аналогію просувати — це лише маніпуляція. Бо в час Кучми Україна була в суцільній тіні Росії.

У 2004 році народ не дав зробити Україну Росією, обравши Президентом Віктора Ющенка. І поклав на плечі Президента не тільки демократизацію країни, а й оборону її суверенітету, відстоювання її місця у глобальному світі. В той час як для більшості тогочасних союзників персона Ющенка була ні чим іншим, як ключем до чергового витка перерозподілу майна. Зрозумівши, що Ющенко їм тут не союзник, кодло «любих друзів» запустило такий маховик інтриг і зрад, що про рейтинг годі було й згадувати. Небажання втручатися в дрібничкові інтриги видавалося за слабкість — і людську, і лідерську. Небажання жити життям одноклітинної пригламуреної потвори дехто видавав за таке собі дивацтво посттравматичного синдрому. Натомість людина Віктор Ющенко в «час одноклітинних» ліпив із роздертої нації єдине тіло. Терпінням і впертістю нація знов почала ставати єдиним організмом. Тільки який із «рейтингових політиків» здатен завершити те, що м’яко, але послідовно плекає Ющенко? Тільки не поспішаймо з емоційними випадами.

Замисліться, ким був усі ці роки президентства Віктор Ющенко. Із двох осмислених оцінок людей, здатних подивитися на українську ситуацію відсторонено і незаангажовано, мене приємно переконали схожістю з моїм способом думання два погляди.

Перший — погляд Анатолія Стрєляного, відомого «перестроєчного» публіциста і багатолітнього оглядача радіо «Свобода». Дозволю собі перекласти за текстом тижневика «Коментарії»: «Тиск Росії й російськості на Україну, як організований, так і стихійний, як зовнішній, так і внутрішній, не має аналогій. Це головне, на що варто зважати, щоб влучно означити таке явище, як Президент Ющенко. Політика Ющенка — це, друзі мої, не інакше, як політика українського національного опору. Сам же Ющенко — не інакше, як лідер цього опору. За такого погляду все стає на свої місця. Виявляються поясненними речі, котрі в інакшому випадку видаються дивними. Звичайний глава звичайної держави не може беззастережно звинуватити Прем’єр–міністра в зраді національних інтересів. А лідер національного спротиву — може».

Другий переконливий погляд — головного редактора радіостанції «Ехо Москви» Олексія Венедиктова за результатами відвідання Києва та інтерв’ю з Президентом Ющенком. Цитую фрагмент цього ефіру без перекладу: «С кем сравнивать президента Ющенко? С президентом Ельциным? Саакашвили? Или с кем–нибудь еще? По политической ситуации — конечно, с Борисом Николаевичем. Только Борисом Николаевичем не 2000–го, а 1996 года марта месяца, когда он воспрянул... Когда он дал полную свободу своему народу»...

Об’єднати за будь–яких обставин може не тільки гіркота спільних утрат, а ще й страх перед змінами. Зміни з Ющенком якраз не лякають своєю невизначеністю — вони не становлять загрози життю, майну і власній свободі. Зміни ж без Ющенка становлять справжню загрозу своєю повною невизначеністю. І місця людини в країні, і місця країни в світі.

Варто лише дочекатися, коли перші подадуть голос:

— Хай буде Ющенко!

Ті перші, хто скаже нації про необхідність збереження Ющенка на посаді всенародно обраного Президента, не виглядатимуть кон’юнктурниками і кар’єрюгами. Ющенко повернеться єдиній нації обох майданів — і «помаранчевого», і «синього» — значно сильнішим, ніж у 2004 році.

Володимир ЦИБУЛЬКО
письменник, політолог