Половинка щастя

11.04.2009
Половинка щастя

Саламандра сиділа на невеликому округлому камені, який таким собі острівцем безпеки вивищувався серед швидкої води струмка. Чорне блискуче тіло її вкривали жовті плями неправильних обрисів. Маленька амфібія, що, попри свої розміри, виглядала якось шляхетно, по–королівськи, здавалося, не помічала мене. Вглядався в неї і не міг надивуватися: хоч сонце неначе й пригрівало, і сніг іскрився, й мало не танув на берегах цього закарпатського струмка, все ж таки — дванадцяте грудня... Як на мене — час не надто сприятливий для прогулянок саламандр. Утім земноводна істота вирішила інакше... Чому вона прокинулася? Навіщо скинула із себе зимове заціпеніння? Чи вона й не засинала сього року? Вилізла потішитися теплими променями сонячного дня, що так скидався на весняний?

Відійшов подалі від саламандри, не роблячи різких рухів, — не хотів полохати цю істоту, не бажав якимось чином вносити дисгармонію в маленький світ, що несподівано відкрив переді мною невелику таємницю із зимового життя чорно–жовтої амфібії.

Неквапом попрямував до улюбленого букового лісу, який тут, у передгір’ї, гарно прикрашав маківку високого пагорба, по низу оперезаного рідким смерековим ліском. Стежка вилася через горби із невеликими верховими болітцями. Снігу на багні, вкритому мохами, на горбкуватому купинні із травою, не було. Натомість де–не–де наївно і беззахисно цвіли дрібні білі маргаритки... День усе більше нагадував весняний, і я майже повірив у теорію про глобальне потепління...

Чому саме на Закарпатті, крім, звичайно, мого рідного Києва, з яким пов’язане все життя і головні спогади, — чому саме на Закарпатті, як ніде інде, зі мною траплялися цікаві маленькі відкриття, відбувалися зустрічі, що потім, згодом, поставали в пам’яті як події великої ваги, а все разом перетворювалося на своєрідні есеї мандрівок у просторі й часі? Що ж, Speak, Memory...

Вперше побував на Закарпатті, вперше побачив свіжо–зелені гори, нестримно–кам’янисті річки, палаци й замки, ще далекого 1969–го року. Вперше почув і дивне, як на слух малого киянина, звертання місцевих бабусь до моєї мами: «Чи пані суниць не бажає?» Не надто поважний вік, вік школяра — проте все дуже добре запам’яталося. Саме читав якусь фантастичну книжку про космічні подорожі; а того серпня американські астронавти вперше ступили на поверхню Місяця. Не можу сказати, що мене це вразило більше, ніж побачений мисливський замок родини Естергазі, мало не поштівка з краєвидом Центральної Європи, яка ожила переді мною. Казкова споруда, вкрита черепицею, із колосальною люстрою з оленячих рогів у залі з великим каміном, стояла серед лісу поблизу озера і називалася з деяких часів «Санаторій «Карпати».

Батько тоді працював директором кінофільму «Комісари»; режисером–постановником був Микола Мащенко. Багато епізодів цієї стрічки, не сприйнятої потім владою, знімали в Мукачівському замку. В один із чудових серпневих вечорів кілька «кіношників», серед них — і я з батьками, ще хтось зі знімальної групи й двоє гарних струнких хлопців поїхали на шашлик десь поблизу Мукачева. Розташувалися на краю маленького лугу серед полів. Пам’ятаю, як батько вказав на юнаків, в яких відчувалося щось особливе, непросте, і сказав мамі: «Це той самий Іван, що грає у фільмі... А то — його брат». Після неспішної вечері відчуття дивного спокою охопило всіх; навіть сміялися неголосно. Сонце потроху просувалося до обрію і неймовірна тиша стелилася довкола. Хтось попросив Івана: «Заспівай!». Хлопці — Іван з братом — звелися, стали невимушено, вглядаючись у далечінь. І несподівано заспівали таку тужливу, неймовірно гарну пісню, що всі замовкли, зачаровані. Потім була ще одна і ще... Я, хлопчисько, і то був вражений: таких українських пісень жодного разу не чув, хоч у сім’ї, як у ті часи ще велося, співали.

Відтоді отак, не за фільмами, а через пісню, запам’ятав ім’я натхненного юнака: Іван Миколайчук...

Багато років потому, у веселій компанії телевізійників розмова «за чаркою кави» чомусь точилася довкола кінострічки «Ватерлоо» із Родом Стайгером, який грав роль Наполеона. Згадували чудові батальні сцени, прокатну долю фільму... Досить несподівано для присутніх я зауважив, що був на зйомках цієї стрічки. Ефект від моїх слів був приблизно такий, якби я заявив, що вчора удостоївся аудієнції у Бонапарта і вихилив із ним не один келих. Проте я зовсім не вигадував: спекотного серпня того ж таки 1969 року режисер–постановник Сергій Бондарчук відтворював колосальне бойовище на «бельгійських рівнинах» поблизу Мукачевого. Ми з батьками поїхали на знімальний майданчик просто неба, аби подивитися на народження великого фільму.

Бондарчук, із розкішним солом’яним брилем на голові, сидів на великому розкладному стільці й виглядав по–справжньому велично, шляхетно, як і належало творцеві грандіозного фільму. Майнула дивна думка про те, що режисер зі своєю королівської поставою скидається на реінкарнацію гонорової саламандри, баченої мною...

Перевдягнена радянська піхота зображувала солдатів армій, які на початку XIX століття зійшлися під Ватерлоо. На майданчику працювало багато італійців. Один із них був дуже колоритним: досить огрядний, веселий і лукаво–гостинний. «Мафіозі», як жартома називали цього дядечка, мав невеликий пересувний холодильник, вщент заповнений пляшками зі звичайним ситром чи лимонадом — з найближчого сільпо. Фокус полягав у тому, що прохолодні напої серед спекотного поля італієць продавав... ну трохи дорожче, ніж вони коштували в сільському магазині. Логіка була простою — не хочеш купувати холодне на місці — йди пару кілометрів за теплим... Так, мило усміхаючись, винахідливий іноземець робив свій маленький бізнес поблизу західних кордонів радянської імперії, якій лишалося існувати трохи більше 20 років...

Із Закарпаття привозив не лише враження, спогади. Гарний камінь, метаморфізований туф, рівнесенько розбитий потоком, переполовинений, неначе грудка масла гострим ножем, і тому чудово пристосований для лежання пласким, «зрізаним» боком на моєму письмовому столі, підібрав біля того ж таки струмка, де бачив «зимову» саламандру. А іншу знахідку, для мене символічну, тримаю за склом у шафі. То половинка звичайної підкови, підібрана на узбіччі ґрунтової дороги поблизу одного закарпатського селища. Не втримався і взяв на згадку таку «половинку щастя», як назвав частину підкови. Гадав — хоча б половину доброї долі та має ж вона мені принести?..

Уламок підкови пригадався через багато років, коли під час африканської мандрівки нашої сім’ї, в містечку Едфу, мій син знайшов у тисячолітній пилюці Єгипту іржаву, але цілу підкову. Радості його не було меж... Може, син, надибавши такий скарб, натрапивши на таку добру прикмету, буде щасливіший за мене? Адже то зовсім не «половинка щастя»...

Олесь ІЛЬЧЕНКО
письменник