Зігріти людство теплом сонця, повітря й води

У невеличкій, площею з 12 квадратних метрів кімнаті, яка, за словами пана Юрія, добре слугує за кухню, їдальню, спальню, кабінет і майстерню (він так і сказав: «п’ять в одному») — температура повітря навряд чи перевищувала +10 за Цельсієм. Господар вибачився за некомфортний для березня клімат у помешканні. Мовляв, якби зранку розклав вогонь, то дим із архаїчної пічки, що займає мало не півкімнати, не вивітрився б до мого приїзду. Самому ж постояльцю спартанська обстановка старої, довоєнної забудови хати, наданої односельцем у тимчасове користування, ніби й на руку. «Прохолода, — стверджує він, — активізує розумову діяльність на відміну від тепла, яке навіює дрімоту». А дрімати пану Юрію ніколи. Упродовж кількох останніх років він завзято переконує державних мужів у перевагах детандерних теплоносіїв — альтернативи сучасній, фінансово затратній та екологічно шкідливій енергетиці. Мужі не чують.

Селянин проти комерційного лобі

Власне, й лист до редакції «УМ» починається з констатації цього не втішного для його автора факту. «Веду безрезультатне листування з Міннауки і Мінпалива та інститутами, які належать до сфери управління цих міністерств, — констатує мешканець бойківського села Рівня. — Вони «розглядають» мої звернення та відписують одними й тими ж фразами на кшталт «на жаль, не маємо повноважень», «не входить до нашої компетенції» тощо». Далі на семи аркушах, «всіяних» дрібним комп’ютерним шрифтом, пан Юрій, послуговуючись законами фізики та економіки, переконує, що за рахунок сонця, повітря та води людство може задовольнити свої енергетичні потреби значно дешевше, ніж спалюючи традиційні вуглеводні, і без шкоди для довкілля. Рівнянський популяризатор геліо– тепло– та гідроелектростанцій нового покоління, створених на базі детандерних теплоносіїв, вважає, що пропаговані ним ідеї наштовхуються передусім на дві мегаперешкоди. На теоретичному рівні — це другий закон термодинаміки, постулат якого про обов’язкову втрату частини тепла при роботі машин усіх типів, на думку пана Юрія, «конфліктує» із «правильним» законом збереження і перетворення енергії. На практичному — потужне планетарного масштабу комерційне лобі, яке на продажу нафти та природного газу набиває кишені трильйонами доларів.

Не будемо вдаватися до аналізу законів фізики і відбирати хліб у науковців, котрі здебільшого скептично, якщо читати їхні відгуки, ставляться до теоретичних «детандерних» розвідок Юрія Бородатого. Якщо чесно, то його ідеї автору цих рядків також спершу видавалися надто радикальними. Їдучи в Рівню, за 75 кілометрів на захід від Івано–Франківська, я уявляв «енергетичного рятівника людства» романтиком не від світу цього. Як з’ясувалося згодом, він — за освітою кухар п’ятого розряду і винахідник за покликанням — справді виявився нетиповим представником сучасного села.

Халепа за халепою

Його в Рівні шанують як людину з золотими руками і затятого шукача правди, що підтвердили розмови з селянами. Авторитетний учитель місцевої школи, з повагою відгукнувшись про Юрія, попросив: «Якщо можете, допоможіть йому. Ви ж знаєте, що влада, особливо дрібна, не любить тих, хто каже їй правду у вічі».

Я зрозумів, що йдеться про щось особисте, чого в листі до редакції автор не торкнувся. На моє прохання прояснити ситуацію Юрій відповів коротко: «Вважаю, що викорінювати корупцію треба починати з низів. Та одинакам із цим явищем, звісно, воювати дуже важко. Я поплатився двома майстернями, які знищила сільська влада, але то зовсім інша тема. Давайте говорити про добре і перспективне».

Та перед «перспективним» — трохи біографічного. Життя не балувало Юрія з часів юнос­ті. Рано помер батько–фронтовик, але встиг заохотити сина до роботи з металом. Він мав добротну колекцію німецького трофейного та американського «ленд–лізного» слюсарного інструменту, що зберігався в ящику. Щоранку, йдучи на роботу, майстер хитрувато попереджав Юрка, аби нічого там не чіпав. Виходило ж, звісно, навпаки. Помираючи на лікарняному ліжку, батько зізнався: «Я знав, що в такий спосіб пробу­джу в тобі інтерес до техніки».

Проте самостійний шлях до неї в Юрія виявився звивистим. Так склалися обставини, що в рідному Львові йому довелося навчатися в технікумі громадського харчування, після закінчення якого, в часи горбачовської перебудови, юнак подався за Полярне коло. В Ігарці започаткував власну справу — відкрив кафе «Умка». Бізнес–дебют удався, але не підійшов тамтешній клімат. Перебрався у Білорусь, де створив універсальний кооператив «Сопрацовніцтво». Із відходів виробництва він із колегами майстрував потрібні людям, недорогі й надійні побутові пристрої. Там захопився винахідництвом, та так, що воно не відпускає дотепер.

«Із першого заходу, без особливої напруги, — пригадує, — сконструював електролізер, який, на відміну від існуючих аналогів, можна було вмикати в розетку без трансформатора. Зварювальники захоплено сприйняли новинку. Винахід хотіли показати по білоруському телебаченню, проте напередодні мій кооператив раптово закрили. Я встиг виготовити три дослідні зразки, з одним із яких на початку дев’яностих повернувся в Україну. Його мали ставити на конвеєр заводу «Автоматика» у прикарпатському Брошневі. Та знову халепа — підприєм­ство збанкрутувало».

Відтоді майже 17 років Юрій мешкає в розташованій неподалік Рівні. Втративши там почергово дві майстерні, тепер заробляє на прожиття ремонтом автомобілів, телевізорів та іншої складної побутової техніки. Власного житла не має і не переймається особистим побутом.

«Це — хобі, кураж душі»

Із перших хвилин знайомства співрозмовник здивував не тільки високим рівнем технічних знань, а й обізнаністю в гуманітарній сфері. Дивно, адже, крім загальноосвітньої школи, за плечима в нього — лише «харчовий» технікум. Звідки, запитую, такі різнобічні інтереси?

— Старша сестра, — відповідає, — навчалася у Львівській політехніці, то я всі її студентські книжки перечитав, як белетристику, і багато що запам’ятав. Класиків літератури також вивчав самотужки, переважно в молодості. Із задоволенням ремонтую техніку, зроблену на різних континентах. Розбираючи механізми, бачу, чого досягла технічна думка в тій чи іншій країні. Цьому жоден інститут не навчить. У процесі ремонту стараюся хоч щось удосконалити. Таким чином створюю певну загрозу для промисловців, бо зменшую їхні прибутки, продовжуючи строки служби продукованої ними техніки.

— Ви живете у більш ніж скромних умовах. Невже не хочеться комфорту?

— Беру за приклад спосіб життя Григорія Сковороди. Незалежність від благ цивілізації та їхніх носіїв робили поета–філософа вільним у діях і висловлюваннях. Влада грошей дуже страшна. Я теж, були часи, відчув їхню силу. А ось спартанські умови — чудові для винахідництва. У багатстві мозок швидше «закупорюється» смальцем. Повертатися до Львова не хочеться. Мені в селі добре і людям тутешнім трохи допомагаю.

— Чим зазвичай заповнений ваш день? Встаєте вранці й ...

— Роблю фізичні та хімічні досліди, копирсаюся в електроніці. Інколи ремонтую на прохання односельців різну техніку, експериментую. Це — хобі, кураж душі, і від нього я отримую задоволення, бо займаюся тим, чим хочу. Побутові проблеми мене не обтяжують, тому не витрачаю енергії на суєту. Як вегетаріанець із чвертьстолітнім стажем, обмежуюся простою їжею, хоча, звісно, вмію добре готувати. Для економії часу користуюся каструлею–скороваркою. Вона ще й потребує втричі менше тепла, ніж звичайна, — подяка французу Дені Папену, який винайшов її ще понад 300 років тому. У холодний період топлю пічку раз на добу тільки опалим гіллям із старого яблуневого саду. Приємно, що не завдаю шкоди природі.

— Окрім уже згадуваного електролізера, ви ще чимось порадували землян?

— Маю близько 200 статей, опублікованих у журналах «Радіоаматор», «Електрик», «Конструктор», «Майстер–конструктор». Постійно щось вигадую. Приміром, через два–три роки користування власники мобільних телефонів замінюють старі акумуляторні пристрої на нові. Я придумав технологію відновлення відпрацьованих акумуляторів, кількаразово продовжуючи тривалість їхньої служби, і пристосував до ліхтариків замість традиційних елементів живлення. Тепер однієї зарядки вистачає на місяць роботи. Або інша проблема — традиційні електричні лампочки, які часто виходять із ладу. Після моєї модернізації вони стають майже вічними. Нещодавно удосконалив економлампочку до такого рівня, що вона споживає менше струму, ніж «помічає» лічильник, але це не для масового поширення — збанкрутують енергокомпанії.

— Як ви стали таким завзятим прихильником ендоенергетики і чи є у вас однодумці поза сільським середовищем?

— Це ідея не нова і не моя, хоча я справді давно нею захоплююся. Детандерні теплонасоси — вища генерація парових машин, у роботі яких використовують речовини з низькими критичними параметрами. За ними майбутнє, бо спалювати мазут, природний газ і вугілля для отримання енергії — дорога в нікуди. Є вчені, які мають таку ж точку зору, проте вони безсилі вплинути на ситуацію, контрольовану міжнародними багатіями, котрі отримують надприбутки від реалізації вуглеводнів. Науку, як завжди, рухають одинаки, а академії наук традиційно з ними воюють. І нічого поки що з цим не поробиш. Треба, щоб ідея оволоділа якомога більшою кількістю людей. Хто цікавиться ендоенергетикою, може написати мені на електронну адресу: ju–[email protected].

* * *

Коли ми прямували сільською вулицею до автобусної зупинки, рівнянці щиро віталися з моїм співрозмовником. «Якби не Юра, — ще перед тим похвалилася Леся Мельник, — то мені довелося б викинути «мікрохвильову», яка послужила лише рік, та й електрочайник — також. Ми вдячні долі, що маємо такого майстра». Кожному — своє: мешканці Рівні не знають, що їхній односельчанин хоче більшого — зігріти все людство.