Суфражистки, феміністки, просто жінки...

07.03.2009
Суфражистки, феміністки, просто жінки...

Жіночий мітинг на початку ХХІ століття. (Фото з сайту endpoverty.or.kr.)

У ці дні прекрасна половина людства очікує на свою адресу лише зливи слів захоплення, «театральних» компліментів та санкціонованих лестощів non stop з боку «умовно сильної» його половини. І жодних гасел чи закликів... І вона має на це цілковите право. Адже свято 8 Березня давно вже втратило своє ідеологічне забарвлення і перетворилося на день «лише приємних турбот», коли чоловіки вітають своїх коханих жінок, дарують їм квіти й подарунки. Але ж колись усе було зовсім інакше...

 

З кухні — у великий світ

Історія цього свята, всесвітньо улюбленого нині (передусім — чоловіками), без перебільшень — сюжет для захопливого трилера. Адже до тієї ідилії у стосунках статей, свідками якої ми стали у XXI столітті, світ ішов ой як непросто... Зараз це здається дивним, але ще зовсім недавно навіть у європейській культурі жінки цілком офіційно вважались людьми другого ґатунку. Знамениті «Три К» — Kuche, Kinder, Kirche («кухня, діти, церква») — багато століть «стриножували» навіть саму думку жінки про право на якусь рівність із «главою сім’ї» у вирішенні навіть суто побутових питань.

У світовій практиці вибор­че право жінкам було надане лише за останнє століття: у США в 1920 році, у Франції — в 1944, в Італії — у 1945, в Греції — у 1956, в Швейцарії — аж у 1971 році! Природно, що багато жінок не могли миритися з таким станом справ. В Англії та США ще в середині XIX століття з’явились так звані суфражи­стки (від англійського suffrage — «виборче право»), які прагнули домогтися рівних прав для чоловіків та жінок. Не маючи жодних «засобів залякування» і, зрозуміло, досвіду брутального вуличного мордобою, свою боротьбу вони втілили у криках на мітингах, різноманітних скандалах та нападах на будинки своїх недругів–чоловіків. Не дивно, що тавро «суфражистка» у середовищі так званої «чистої публіки», добропорядних буржуа (у першу чергу — дам), звучало так само принизливо («фі–і–і, яке неподобство!»), як і звання «вулична дівка».

Так, прем’єр–міністра Англії Ґерберта Генрі Асквіта було піддано постійним переслідуванням з боку активісток, які били скло в його будинку, наклеювали на його двері плакати з закликами та зверненнями... Трагедією закінчився якось демарш однієї з суфражисток, яка винесла гасло зі словами протесту на бігове поле іподрому: вона просто була збита конем на смерть... Іноді суфражистки влаштовували гомінкі паради, марші та демонстрації, які мали за мету своїм «організованим ґвалтом» привернути увагу громадян до проблем, які вони вважали давно «назрілими». І саме одній із них і має завдячувати своєю появою свято 8 березня.

На початку весни 1857 року працівниці текстильних і взуттєвих фабрик Нью–Йорка під патронатом місцевих суфражисток вийшли на Манхеттен на демонстрацію. Жінки йшли вулицею, калатаючи в порожні каструлі, тим самим промовляючи, що їм просто скоро буде нічого їсти. Працівниці вимагали підвищення зарплатні та покращення умов праці — скоротити робочий день із 16 до 10 годин, зробити робочі приміщення світлими та сухими. Цю гомінку колону розігнала поліція, і жодних практичних результатів демонстрація не домоглася. Хоча марш чоловіків, що відбувся раніше, приніс свої плоди — чоловіки домоглися для себе підвищення зарплатні та зменшення кількості робочих годин. І оскільки до «маршу пустих каструль» жінки ніколи ще не влаштовували таких масових демонстрацій, то він надовго запам’ятався в усьому світі.

І саме про цей день згадали представниці передових жіночих організацій США, які у 1908 році вирішили влаштувати масову демонстрацію з вимогами рівних прав для жінок. Серед іншого — і виборчого права. Ця демонстрація у пам’ять про «марш пустих каструль» у Нью–Йорку пройшла на початку весни 1908 року. Окрім права голосу, жінки вимагали покращити умови праці. Поліція звично розігнала учасниць ходи крижаною водою зі шлангів. Але наступного року демонстрація відбулася знову, і при цьому в ній узяла участь набагато більша кількість жінок. А ще через рік, у 1910 році, жіночі марші та страйки пройшли по всій країні.

Америка подала приклад

У тому ж році активістки жіночого руху США прибули до Європи, на Другу міжнародну конференцію жінок–соціалісток, у якій узяло участь понад 100 жінок із 17 країн. Там американки познайомилися з німкенею Кларою Цеткін, секретарем міжнародного жіночого секретаріату. Американські соціалістки на конференції розказали про свої марші. І Клара Цеткін виступила з пропозицією — жінки всього світу мають підтримати своїх заокеанських сестер й обрати певний день, коли вони будуть виступати в масовому порядку, борючись за свої права. Конференція зустріла цю пропозицію повним схваленням, одноголосно підтримавши її. Так виник Міжнародний день солідарності жінок у боротьбі за економічне, соціальне та політичне рівноправ’я.

Дату його проведення спочатку не було визначено, але найперший Міжнародний жіночий день за ініціативою німецьких соціалісток вирішили провести 19 березня. Саме у цей день, 1848 року, король Прусії пообіцяв дати жінкам своєї країни виборче право (але обіцянки не дотримав). 19 березня 1911 року відбувся по–справжньому міжнародний Жіночий день. Він пройшов у Німеччині, Австрії, Данії та деяких інших європейських країнах, і скрізь відзначився масовими виступами та демонстраціями жінок... У наступні два роки Жіночий день проходив у травні, і лише з 1914 року він «закріпився» за остаточною датою — 8 березня.

Небайдуже жіноцтво Російської імперії також приєдналося до міжнародного Жіночого руху і почало відзначати Жіночий день у 1913 році. Вперше ця подія відбулася в Петербурзі й не позначилася гучними демонстраціями, а пройшла солідно й ґрунтовно. У «прошенії» на ім’я градоначальника було заявлено про бажання організувати «науковий ранок із жіночого питання». Влада дала дозвіл, і в будівлі Калашніковської хлібної біржі на Полтавській вулиці зібралося півтори тисячі осіб. Порядок денний «наукових читань» включав питання: право голосу для жінок, державне забезпечення материнства, дорожнеча життя. До якихось важливих наслідків цей «науковий ранок» не привів, але традиція святкувати Жіночий день прижилася.

Цікаво, що в Росії, яка жила ще за юліанським (старим) календарем, Міжнародний жіночий день припадав на 23 лютого! Не менш символічним виглядає той факт, що саме Восьме березня слугувало початком краху Російської імперії... 23 лютого 1917 року жінки Петрограда вийшли на демонстрацію на честь свого свята, на якій вони бурхливо протестували проти війни. Ця демонстрація переросла у масові сутички з поліцією. У столицю були викликані для підкріплення війська, що ще більше посилило хвилювання. Робітники міста почали страйк, який 27 лютого переріс у збройне повстання — так і почалася Лютнева революція...

У СРСР свято 8 Березня одразу ж полюбилося офіційній владі. Втім вихідним днем його оголосили лише у травні 1945 року, зробивши подарунок трудящим, які перенесли тяжку війну. У 1977 році ООН прийняла резолюцію, яка проголосила 8 Березня Міжнародним днем боротьби за жіночі права. Але жителі США та Європи не надто дослуховувались до цієї резолюції. Вони вважали за краще забути, що саме в їхніх країнах було вигадано Міжнародний жіночий день, і більше його не відзначають. У США та у багатьох інших країнах давно вже існує День Матері, позбавлений будь–якого ідеологічного забарвлення. А от в Анголі, Китаї, Монголії, Непалі та деяких інших кранах, включно з країнами колишнього СРСР (тобто в нас), Восьме березня відзначається, як і раніше.

Правда, в Україні цей день утратив увесь свій минулий статус і перетворився на радісне весняне свято, під час якого ніхто не згадує про колишню боротьбу за права жінок і про війну, яка розгорілася у той день. Погодьтесь, Жіночому дню все ж личить бути символом лише мирних і приємних подій.

  • Янголи, що просяться до рук

    Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>

  • Неси мене, мій коню!

    «УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>

  • Анімація, монстри та віртуальний світ

    Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>

  • В Індію чи на гравюру?

    Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>

  • Чудотворець під козацькою охороною

    На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>

  • Парадний розрахунок

    Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>