«Хотілося їх покришити власними руками»

17.02.2009
«Хотілося їх покришити власними руками»

Усміхнені обличчя піратів — це вони 4 місяці тримали в неволі екіпаж «Фаїни».

«УМ» пропонує до уваги читачів другу частину розмови з українськими моряками судна «Фаїна» одразу після їх прибуття до кенійського порту Момбаса, перед тим, як вони вирушили на Батьківщину.

 

Кому — «кайф», кому — каторга

— У них був чітко визначений лідер чи вони постійно сварилися між собою?

О. П.: — Звісно, був Мохамед, він потім на переборку повісив правила зі штрафами: якщо розіб’ється суднове майно — 5 тисяч доларів, бійка між собою — тисяча доларів, бійка із застосуванням зброї — розстріл. Якщо ж це були якісь дрібні пошкодження чи капості — зв’язували руки й ноги і дві години він лежав зв’язаний.

— А звідки ці штрафи вираховувались? У них є якісь «гонорари»?

О. П. : — Так, у них свої правила. Наркотики вони оплачували собі самі, їжу — теж самі.

— Який був для вас найважчий момент?

О. П. : — Найважчий момент був, коли ми повністю обезструмилися. Нам довелося зупинити дизель–генератор і перейти на аварійний. Вимикається світло, вимикається вода, корабель стає мертвий. Звісно, що вони були в паніці — а дісталося нам.

О. Х. : — Найважче, певно, було, коли їм не дозволили завезти наркотичну траву — мірру. Вони влаштували екзекуцію для всього екіпажу: зібрали всіх у каюті, забрали воду, продукти, перекрили вентиляцію.

О. П. : — Капітан американського корабля іноді робив дурниці. От навіщо було забороняти їм завозити їхню мірру — вони ж без неї жити не можуть?!

— А що таке мірра?

О. П. : — Молоді пагони рослини, яку вирощують на півночі Кенії і переправляють до Сомалі. Вони їх жують або розмішують у воді разом із цукром і так п’ють. Вони взагалі дуже люблять солодке.

— Як мінявся дух команди протягом цих місяців?

О. П.: — Спочатку була впевненість у тому, що нас викуплять, але через два місяці, протягом яких нічого не змінилося, ця впевненість чомусь вивітрилася. Та надія вмирає останньою.

— Якісь моменти повної зневіри були?

О. П. : — Звісно, зневіра трапляється завжди. Особисто я з капітаном чотири рази прощався. Часом доходило до якихось «ексцесів»: нам не було зрозуміло, що вони хочуть, затвори автоматів тріщали, і ми були готові до найгіршого.

Хотіли покришити, але лікували

— Ви чотири місяці прожили разом із піратами, у вас склалися з ними якісь людські стосунки, чи ви були лише ворогами? Може, навіть були якісь симпатії до цих людей?

О. Х. : — До цих людей?! Ніколи! Тільки ненависть..

О. П. : — У принципі, аж такої ворожнечі не було. Перший місяць, звісно, хотілося їх «покришити» власними руками, бо причому тут моя родина, причому тут родини членів екіпажу, чому вони мають це все терпіти?! Потім це все якось затихло, заспокоїлося, вони до нас почали ставитися більш–менш, ми жили своїм життям, а вони — своїм. Проте як тільки переговори заходили у глухий кут — усілякі стосунки припинялися, і вони знов озлоблювалися.

— Якісь розмови з піратами «про життя» у вас були?

О. П. : — Перші місяці це було постійно. «Чому це так, а те отак, а чому оце не так?» Ніхто ж із нас сомалійської мови не знає. Спочатку ми спілкувалися на пальцях, на жестах, а потім вивчили їхню мову. Так, слів сімдесят: «Як справи?», «Зрозуміло–незрозуміло» і таке інше. Коли вони побачили, що ми нормально ставимось до них, що ми почали вивчати їхню мову — їм це дуже сподобалося. Вони ж теж лише люди. Кожен кричить, що для нас життя нічого не важить, ми можемо запросто померти, але в кожного вдома як мінімум по дві жінки і купа дітей. Кожен лише пальчик порізав — уже біжить до нас: «Забинтуйте мені, полікуйте мені!» І ми їх лікували, вони перехворіли всі по три–чотири рази, тому що дверей немає, вітер, протяги.

— Лікували піратів?!

О. П. : — Я на кораблі відповідаю за медичне забезпечення. З часом вони почали до мене постійно бігати. У них на всі біди одна відповідь — ампіцилін. У мене його було лише кілька пачок, а ліків не підвозили. Багато було симулянтів, які не хотіли стояти на посту. Мохамед заборонив мені лікувати їхніх, аби ми занадто не зближувалися, але я сказав, що мій обов’язок лікувати і цього він заборонити мені не може, хіба що може своїм заборонити до мене ходити. Тоді він дозволив, але сказав, щоб у кожному випадку в нього запитувати, а він вирішуватиме, хто справді хворий, а хто симулянт.

— А ви хворіли?

О. П. : — Ну екіпаж теж перехворів рази по два, я і капітан (Віктор Нікольський. — Авт.) перехворіли по разу застудою. А вони, пірати, хворіли всім — і малярією один хворів, ми його там лікували, і венеричними хворобами — і ми також уколи робили, і підстреленим робили перев’язки. І коли ми їх почали лікувати, відносини ставали ще кращими. Потім, наприкінці другого місяця, вони поділилися з нами своєю їжею, і ми цю їжу прийняли. Коли ж ми не відмовилися їсти їхню їжу, вони почали ставитися до нас уже з якимось розумінням. Проте, як тільки переговори не складалися — потепління і всі відносини різко припинялися.

— А ви раніше якось з піратами стикалися?

О. П. : — Так, фільм «Пірати ХХ століття» дивилися? (Сміється) Оце тільки так..

Звістки і чутки

— Звідки пірати черпали інформацію з України?

О. П. : — Важко сказати, бо спочатку вони користувалися нашим судновим телефоном, але більше додому дзвонили, ніж деінде. Зв’язок був між собою, з берегом. Перший місяць Мохамед нікуди не виїжджав, потім, коли побачив, що викуп ніхто не збирається платити, поїхав сам розбиратися. Місяць його не було, потім, у листопаді, він повернувся. Далі почалася історія з Амірою і увесь цей обман. (Амірою називала себе американська посередниця Балларін, яка визвалася виторгувати для піратів більший викуп, не без користі для себе. — Авт.) Мохамед був переконаний тоді, що викуп заплатять американці, він поїхав на американський військовий корабель, зустрівся з капітаном, потім, за тиждень, повернувся злий, сказав: «Мене обдурили, грошей немає!»

— А ви як довідувалися, що робиться на батьківщині?

О. П. : — Нам передавали газети американці (з есмінця, що чергував поруч. — Авт.) У тих газетах часто писали такі дурниці, що важко було читати. От була інформація, що хтось там зв’язувався з капітаном і так далі. Пірати не підпускали нас до телефону. Ще Мохамед, коли був на борту, іноді дозволяв якесь спілкування з пресою, давати інтерв’ю. Сулейман (його заступник. — Авт.) ніколи такої можливості не давав, він був агресивний, йому завжди було мало грошей.

Звільнення — і знов у море

— Ви бачили, як скинули викуп?

О. П. : — Так, нас вивели на палубу і вишикували у кілька рядів. Літак зробив кілька кіл над кораблем, щоб порахувати, чи всі ми є і живі. Потім він скинув неподалік на парашуті сумку з викупом, вони підпливли до неї на шлюпці, виловили, привезли на корабель і почали рахувати.

— Уже коли рахували, на борту було близько 60 піратів. Навіщо їх стільки з’їхалося?

О. П. : — Вони поділили гроші на частини, бо в них була інформація, що інше вороже угруповання, такі самі пірати, як вони, збиралося забрати їхні гроші. Для тих зараз океан відрізаний, вони сидять на березі без грошей. Тому такі озлоблені.

— Пірати, коли відходили, не чіпали ваш вантаж — зброю?

О. П. : — Ха! Не чіпали? Де ви бачили, щоб собака тікала з кільцем ковбаси на шиї і не втигла надкусити?! З танків знімали кулемети, вивозили РПГ (ручний протитанковий гранатомет. — Авт.). Скільки вони цього вивезли — я не знаю.

— А як вони відреагували спочатку, коли спустилися в трюм і побачили всю цю зброю?

О. П. : — У них одразу «планка впала», вони почали вимагати 20 мільйонів і ніяк не менше.

— Кажуть, що вони хотіли замість викупу просто вивантажити зброю на берег і продати?

О. П. : — А куди б вони її вивантажили? У них немає таких пристаней. Їхній єдиний порт — Могадішо, але його тримає інша банда, інша сім’я, з якою вони ворогують. У них був намір узагалі викинути вантаж — гроші від судновласника взяти, а вантаж викинути. Але в морі це неможливо — танк важкий, а рампа легка, судно б набрало води і пішло на дно разом із вантажем.

— Можете описати день, коли ви дізналися, що вільні, — що ви відчували?

О. Х. — Це важко описати, а найважче, напевно, аж тепер. Тоді у нас було дві грані — ми і вони. А тепер лише починаєш задумуватися над тим, що сталося, починаєш усе розуміти.

— Тепер, маючи таке за плечима, ви будете ходити в море? Не будете боятися?

О. П. : — Кожен вирішить для себе особисто. Кожному своє. Я, наприклад, 27 років у морі... Вовка боятися — в ліс не ходити.

О. Х. : — Скажу чесно, з 1975 року моїм покликанням був флот. В іншому себе не уявляю.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>