Мирослав Воньо: Неформат — це «відмазка» музичних редакторів і продюсерів

13.02.2009
Мирослав Воньо: Неформат — це «відмазка» музичних редакторів і продюсерів

Мирослав Воньо.

У житті він — щирий, доброзичливий, безпосередній. Тонко відчуває слово, черпаючи снагу до творчості в бездонній криниці народного мелосу. Зайве світитися на екранах телебачення не рветься, однак тексти пісень Мирослава Воньо, думаю, знають і люблять в усіх куточках України. «Кленовий вогонь», «Чарівна бойківчанка», «Весілля у Карпатах», «Козацькому роду нема переводу» стали шлягерами не одного покоління слухачів. Усього ж у творчому багажі хмельничанина більше 400 пісень, що входять до репертуару Софії Ротару, Дмитра Гнатюка, Оксани Білозір, Івана Поповича, Віталія Білоножка, Марії Шалайкевич та інших популярних виконавців. З–під його пера вийшло кілька поетичних збірок.

Відсвяткувавши нещодавно своє 60–річчя та 40–річчя творчої діяльності, Мирослав готується до іншої хвилюючої події. Хмельницького митця запрошено на творчий вечір, присвячений 60–річчю Володимира Івасюка, що відбудеться 4 березня у Львівській опері. Там прозвучать кілька його пісень на музику видатного українського композитора. Презентує Мирослав Воньо спільно з Павлом Мрежуком і прем’єру — «Твоя пісня завжди поміж нас».

Наразі непосидючий автор завершує роботу над диском своїх творів у виконанні самобутньої буковинської співачки Ренати Довгаліс. Каже: «Поет — це людина, яка страждає вічно».

 

Під «Чарівну бойківчанку» студент Ющенко любив танцювати

— Мирославе, твоя «Бойківчанка», пам’ятається, ще в роки моєї далекої юності звучала з усіх програвачів. Яка історія її написання?

— Ой, коли ж то було?.. 1971 року Олексій Сердюк, з яким працювали разом у Прикарпатському ансамблі пісні і танцю «Верховина», дав послухати готову мелодію. Дуже вона зворушила, бо випромінювала щось рідне, близьке. Слова ніби самі лягали на музику, хоча й над окремими строфами довелося помізкувати. Але, зізнаюсь, ми обоє не сподівалися, що пісня полетить просторами України і навіть далеко за її межі, принесе нам славу.

До речі, якось на творчому вечорі Оксани Білозір я подарував свої диски і касети Вікторові Ющенку, тоді ще Прем’єр–міністрові. «Це фантастична пісня! — не втримався Віктор Андрійович. — Студентами ми завжди під неї танцювали».

За запис «Чарівної бойківчанки» на платівку «Самоцветы» я отримав 8 тисяч карбованців. Для 24–річного поета, парубка сума досить пристойна. Справно виплачували тоді гонорари й за кожен виступ мистецьких колективів. Не те що нині. Поет–пісняр серед композиторів і виконавців у щільному оточенні відео– та аудіопіратів почувається найобділенішим.

— А як же авторське право, не спрацьовує?

— До належного порядку в цій сфері ще дуже далеко. Живучи в цивілізованому суспільстві, я був би достатньо заможною людиною, бо мої пісні виходили солідними тиражами, звучать вони і зараз («на шару»). Щоправда, українське агентство авторських прав нібито перебрали під свій контроль приватники, мені вже почали надходити й деякі гроші. Це поки що крихти, але тенденція вселяє надію.

— Пірати, виходить, привільно почуваються не лише на морі, а й у вітчизняному музичному просторі?

— Якби ж ішлося тільки про підпільні студії чи тиражування чужих творів необізнаними любителями... Тут усе зрозуміло. Але до недозволених прийомів, на жаль, вдаються дуже відомі широкій публіці діячі. Я вже четвертий рік воюю із славнозвісним Михайлом Поплавським. Креативний маестро випустив свого часу компакт–диски й аудіокасети, здається, під назвами «Сало» і «Кохаймося», не вказавши жодного автора творів. Там же записані мої «Козацькому роду нема переводу» і «Здрастуй, рідне село», звісно, без посилання на поета й композитора.

Я кілька разів пробував подати позовну заяву про відшкодування моральних і матеріальних збитків до Шевченківського райсуду столиці, але їх не приймають. Відповідач раніше був народним депутатом і дістати його виявилося справою важкою. Спроби зустрітися з паном Поплавським завершилися нічим — жодного разу в Києві застати його не пощастило.

Якось телефонувала жіночка, очевидно з оточення співучого ректора, і переконувала відмовитися від судових позовів, пропонуючи натомість сміховинні відкупні — дві тисячі гривень.

Справа зависла. Проте в цьому році продовжу боротьбу за справедливість.

«До власної творчості ставлюся дуже критично»

— У продюсерському середовищі вкоренився коцюрбатий термін «неформат». Як послідовник традиційної естрадної пісні ти не потерпаєш від такого означення?

— Неформат — це недолуга «відмазка» музичних редакторів і продюсерів, які нав’язують слу­хачеві, насамперед молоді, своє розуміння мистецтва. Мої пісні звучать у народу — на весіллях, народинах, у сімейному колі, який же тут неформат? Їх беруть на Українському та нашому обласному радіо. Нещодавно заніс на ТРК «Поділля–центр» пісню «Не треба осені», що йшла до слухача довгих 35 років. Музику (включно з аранжуванням) написав незабутній Володимир Івасюк. Її хотіли записати Софія Ротару, Назарій Яремчук, але щось не склалося. А тепер вона чудово зазвучала у виконанні дуету Володимира Гуменчука і Наталії Мельник, лауреатів Міжнародного фестивалю «Золотий Орфей» 2002 року.

Між іншим, завжди з хвилюванням згадую зустрічі з Івасюком. Не раз випало бувати в його львівській квартирі. Володя був гостинним, компанійським, ерудованим. Невимовно жаль, що так рано пішов від нас.

— Володимир Івасюк поклав на твої слова «Кленовий вогонь». А у спів­авторстві значиться Юрій Рибчин­ський...

— Якраз навпаки, пісню писали на готову музику. Володя показав мені оркестровку. Переписавши її на касету, я взявся за роботу і через три дні приніс слова композиторові. Коли вийшла платівка з авторством Рибчинського, я подивувався. Зателефонував Івасюку. «Це помилка, — заспокоїв мене, — виправимо».

За словами Рибчинського, коли робили запис, зійшлися на тому, що пісня короткувата — звучить менше двох хвилин. І запропонували йому дописати один куплет. На наступних касетах моє прізвище вже значилося. А «Кленовому вогню» судилося горіти яскраво. На Сопотському фестивалі пісня принесла Софії Ротару перше місце.

— Яка тематика тобі найближче до душі?

— Найрізноманітніша, і це видно з доробку. Хоча, скажу відверто, до своєї творчості ставлюся дуже критично. Цьогоріч написав «Удовині сльози». Непростий матеріал. Раніше драматичні жіночі долі здебільшого заторкували через призму воєнного лихоліття. Але ж країна вже не одне десятиріччя живе у мирний період, однак удів, як не прикро, серед нас чимало. Техногенні катастрофи, аварії, нещасні випадки забирають життя чоловіків у розквіті сил. І на дружин звалюється весь сімейний тягар. Я хотів передати цю людську трагедію засобами поетичного слова, пісні. Думаю, що із завданням упорався.

— З ким із композиторів найтісніше співпрацюєш?

— Насамперед із хмельничанином Іваном Пустовим. У цьому переліку Володимир Гуменчук (Вінниця), Ва­лерій Козупиця (Суми), В’ячеслав Ко­репанов (Харків), Петро Клименко (Дніпро­петровськ), Остап Гавриш (Івано–Франківськ), Олесь Сердюк (Дрогобич), наш визнаний метр Олександр Злот­ник... Географія досить широка. Нещодавно разом із прикарпатцем Русланом Чоланюком підготували прем’єру — «Тільки сниться пісня солов’їна» у виконанні Ренати Довгаліс. Пісню включено до аудіоменю всіх літаків, що відправляються з Києва. Вона також записана на компакт–диску, який розповсюджується в країнах, куди закинула доля українських заробітчан.

А першим композитором, який написав музику на мої слова, був славетний Анатолій Кос–Анатольський («Земле моя, Батьківщино» та «У Бескидах»).

Загалом я віршую українською, російською, польською мовами. Надходять періодично і відгуки з–за кордону.

— Ти, очевидно, стежиш за колегами по цеху. Хто з поетів–піснярів тобі найближчий за світосприйняттям?

— Дуже уважно стежу. За вмінням передати думку поетичним словом найвище стоїть Юрій Рибчинський. Це, вважаю, пісенне перо України. У провідній «обоймі» — Вадим Крищенко, Микола Луків. Пісня — особливий жанр, і не кожен маститий поет може написати текст, який би гармонував із музикою. Тому–то справжніх майстрів можна перелічити на пальцях двох рук.

Звання мене з роками не дуже цікавить

— Знаю, готувалося подання на присвоєння Мирославові Воньо звання заслуженого діяча мистецтв. Чим усе завершилося?

— Матеріали вже були в секретаріаті Президента. Тут, на біду, змінилося керівництво Мінкультури, отож папери повернули в Хмельницький для повторного подання. А їх, схоже, засунули в глибоку шухляду. Думаю, з часом усе стане на своє місце. Хоча звання меркне вже з роками і не дуже цікавить. Моя творчість говорить сама за себе.

— Мирославе, 60 років для поета–пісняра — це багато чи мало?

— Якщо за життєвими вимірами, то чимало, а за творчими — зовсім ні. Я лише з позаминулої осені, коли полишив роботу артиста хору в ансамблі «Козаки Поділля» обласної філармонії, отримав можливість повністю віддатися творчості. Відчуваю себе надзвичайно вільною людиною і буду надолужувати згаяне в попередні роки.