Очима музики

Він не любить розповідати про себе, на запитання відповідає хоч і щиро, але лаконічно: тільки необхідне і достатнє, аби задовольнити цікавість співрозмовника. Мовляв, що там розбалакувати — ділом займатися треба. Однієї розмови виявилося замало, щоб написати газетний матеріал, тому тільки після зустрічі з його дружиною та найближчим другом мені вдалося дізнатися цікаві подробиці, які додали особливих відтінків до портрету цієї неординарної особистості — музиканта, співака, композитора, автора пісенних текстів.

Баяніст із гітарою

Із погляду психології його випадок нетиповий. Зазвичай люди, які народилися незрячими, через власну ваду не комплексують і вільно обживаються у своєму внутрішньому душевному просторі. А от ті, хто осліп у свідомому віці, нерідко все життя носять у душі психологічний тягар.

Із Сашком неприємності сталися тоді, коли йому виповнилося десять. Ганяючи з ровесниками футбольного м’яча, невдало впав і дістав травму, після якої дуже швидко почав згасати зір. Медики виявилися безсили­ми, і вже за місяць хлопця огорнула темрява, тому з загальноосвіт­ньої школи у Вінниці його перевели до спеціалізованого інтернату у столиці.

Проте жодної депресії, каже він, тоді не відчув — відразу спробував почати нове життя. Оскільки розмаїття кольорів і форм стало недоступним, хлопець потягнувся до світу звуків, бо тільки він міг дарувати найповніші знання про дійсність. В інтернаті була музична студія, де вихованців учили гри на баяні, і Сашкові закортіло записатися до неї. А щойно навчився грати, як відразу ж спробував компонувати пісні сам. Іноді писав по кілька творів за день: мелодії пам’ятав, а тексти занотовував азбукою Брайля в зошити, яких на час випуску набрався чималий стосик. Згодом, коли планка особистих вимог піднялася високо, весь той школярський доробок знищив.

Однак із головним життєвим вибором довго не вагався. Вступив до Курського музичного училища — єдиного на Радянський Союз, де могли здобувати музичну освіту інваліди з вадами зору. Закінчував його вже у час незалежності. Якраз тоді в навчальному закладі відкрився клас гітари, і хлопець із радістю взявся освоювати гру на новому інструменті. У Вінницю повернувся з дипломом учителя музичних шкіл та керівника музичних колективів, і його відразу зарахували художнім керівником вокально–інструментального ансамблю у місцеве відділення Українського товариства сліпих.

«Червона рута», яку варто було шукати

Та повернення до рідного міста виявилося зовсім не таким радісним, як сподівався напочатку. «У Росії легше було, там простіше дивилися на те, що людина не бачить, а тут зіткнувся з великою проблемою. Музичне середовище насторожено поставилося до моєї сліпоти», — пригадує Олександр. Спробував знайти партнерів для серйозної роботи — і раптом відчув себе дуже некомфортно. Ніхто нічого не казав, але він одразу помітив: «бортують» через відсутність зору, хоча грав не гірше за інших. У жоден ансамбль потрапити не вдалося, тому єдине, що залишилося, — авторська пісня.

Представником саме цього жанру Войтко заявив себе як учасник відбіркового туру фестивалю «Червона рута» — і вже через кілька місяців, улітку 1993–го, у своїй номінації став переможцем. Пісні «Я був собі», «Різдвяні свята» і «Гарна», з якими тоді вийшов на публіку, навіть зараз, через п’ятнадцять років, нерідко можна почути по радіо.

Його зоряний час настав непомітно: широкі знайомства в музичному світі, дружба з відомими артистами, гастрольний тур провідними європейськими країнами. Але визначальними для себе тодішнього Олександр вважає дві речі. Перше — спалах українського романтизму, відчуття спорідненості, коли концертна діяльність не впиралася насамперед у гроші. Друге — утвердження віри у самого себе.

Саме «Червона рута» познайомила його з майбутньою дружиною. Хоча перші кроки назустріч були «заочними»: Оксана слухала трансляцію заключного концерту фестивалю, коли з уст ведучого пролунало: «Виступає сліпий співець...» Це схвилювало дівчину, яка теж має серйозні вади зору — він зберігся лише частково. Приблизно через місяць Оксана прийшла в гуртожиток до друзів — і заклякла від подиву: в одній компанії з нею сидів той самий Олександр Войтко. А ще за тиждень–другий Сашко розшукав її номер телефону і запропонував зустрітися.

І тоді, аби бути потрібною коханій людині навіть у професійній діяльності, Оксана робить воістину відважний крок — вступає на філологічний факультет педуніверситету. Оскільки музичної освіти не мала, то вирішила стати правою рукою Сашка хоча б при написанні пісенних текстів. Рівень навантаження, що на неї звалився, може зрозуміти тільки той, хто знає, які масиви книг потрібно прочитати майбутньому філологу. Оксана ж мала освоювати їх у звукозаписі, що забирає набагато більше часу. (Та й «по діагоналі» почитати не вдасться!) І закінчила філфак — із червоним дипломом.

Та разом закохані створили всього одну пісню. Другий спільний «твір» — десятирічний син Ростислав, який тепер мусить бути очима для обох. Він стає просто незамінним, коли, наприклад, батькові потрібно на комп’ютері переставити «Віндоуз» та робочі програми. Усе це Олександр також повинен робити самотужки.

«Коли закінчую робити альбом, люто його ненавиджу...»

На зламі десятиліть ситуація різко змінилася. Ро­ман­тична хвиля відійшла в минуле, у музичній сфері запанували комерційні підходи. Олександра дедалі рідше запрошували на концерти, на записи в радіостудіях. Коли співаки почали активно знаходити продюсерів і арт–менеджерів, інтерес до сліпого музиканта і композитора знизився, а йому самому організувати фінансову підтримку чи розкрутку важко через зрозумілі причини: обмежений у пересуванні та спілкуванні. Останнім часом виступи взагалі стали епізодичними.

Однак духом він не занепав. Навпаки — дивиться на ситуацію реалістично, навіть іронічно піджартовує: «Чим займаюся? Пішов у тінь і сиджу там тихенько!»

Хоча зменшення концертної діяльності дало свої серйозні плюси — вивільнився час для композиторської творчості. Тож сьогодні кількість написаних пісень (звичайно, без раннього, ще учнівського, періоду) Олександр обраховує в межах тисячі. Багато з них входить до репертуару відомих в Україні виконавців. Їх співають гурт «Чорнобривці», Ірина Шинкарук — саме ця співачка зробила популярною пісню «Скажи, де сплять найшвидші поїзди».

Проте найбільше творів Олександра Войтка озвучено його власним голосом. Оскільки грошей на роботу у великих студіях немає, він обладнав удома власну. Для цього у стандартній двокімнатній «хрущовці» відділив частину площі, поставив кабінку зі звукоізоляцією, підвів електрику та мікрофони. Вся необхідна апаратура поряд — у більшій кімнаті, де ще залишилося місце для шафи та дивана.

Либонь поява такого сусіда примусила не одного мешканця під’їзду згадати пісню, популярну в шістдесяті роки минулого століття, — «В нашем доме поселился замечательный сосед...» І колізії спочатку справді виникали — особливо з однією затятою сусідкою. Та коли жінка прийшла «на розборки» й побачила, в яких умовах і чим насправді займається незрячий музикант, конфлікт вичерпався сам собою. Врешті, Олександр теж намагається вносити менше дискомфорту, користуючись переважно навушниками, а не акустичними колонками.

Найближчий йому музичний стиль — джаз–поп. Оскільки цим напрямом більше цікавляться просунуті меломани, ніж велика аудиторія, Войтко надто не переймається, що коло слухачів у нього порівняно нешироке. Йому цікаво займатися тим, у чому знаходить самовираження.

Серед семи його цілісних концептуальних альбомів є навіть один «шансоновий» — «Нічне кабаре». Композитор жартує, що запропонував «приджазований шансон». Можливо, якраз через джазовий складник столичні радіостанції його не взяли, але в інтернеті цей альбом можна почути на кількох сайтах.

Найбільший розголос отримали два альбоми, що вийшли на компакт–дисках, — «На якій планеті?» і «Залишився тільки дим». За один отримав триста доларів, за інший — ні копійки. І це при тому, що праця над ними вимагала чимало і часу (над кожним — до півроку), і душевних сил. Автор зізнається: «Коли закінчую робити альбом — люто його ненавиджу. Має пройти кілька місяців, щоб пробудилися родинні почуття...»

Сучасна апаратура, на якій працює Олександр Войтко, потребує постійного вкладання коштів, і він їх не випрошує, а заробляє сам — іноді грає в ресторанах, зрідка — в нічних клубах, записує на замовлення фонограми. Відверто кажучи, з цього погляду сліпий композитор мені здався людиною з більшою самоповагою, більш душевно зрячим, аніж ті сформовані ще радянською епохою митці, покликанням яких, здається, стало віртуозне вміння ходити з простягнутою рукою...