Не врожаєм єдиним

Коли потрапляєш у степ південних районів Донеччини, мимоволі згадуєш риторичне класичне запитання: «Чия земля?» Хоча, чесно кажучи, подібні розпитування в цьому випадку теж зайві. Бо тут і там стовбичать трафаретні вказівники, що нагадують — це земля «Ілліча». Тобто розташувалися довкола, куди не глянь, агроцехи Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. І саме після з’яви згаданого грошовитого господаря тутешні села потроху почали оживати. Втім, не «Іллічем» єдиним. Адже є приклади й того, коли сільчани довели власну спроможність успішно господарювати навіть без солідних капіталовкладень тих же всюдисущих «іллічівців». Одне з таких господарств розташоване в селі Комар Новосілківського району. Щоправда, й тут не обійшлося без Ілліча, бо перед в’їздом до села досі бовваніє стела з колишньою назвою колишнього колгоспу — «Заповіт Ілліча».

Із Велесовою поміччю

Добра слава, як відомо, не лежить на місці. Так і у випадку з тутешнім СТОВ «Велес» — про високі врожаї, стабільні й солідні зарплати сільчан тощо нині добре відомо за межами району. Хоча так було не завжди. Ще три­чотири роки тому місцеве господарство майже нічим не відрізнялося від низки екс­колгоспів, що в прямому розумінні слова опинилися на межі виживання. Та потім тут почали відбуватися кардинальні зміни, що й дозволили нині сприймати «Велес», як успішне господарство, в якого не гріх повчитися й запозичити передовий досвід.

У чому ж секрет успіху? Самі сільчани у відповідь спершу зазвичай іронічно посміхаються: «Комерційна таємниця». А потім уже серйозно починають розповідати, що позитивні зрушення тут розпочалися відразу після того, як директором СТОВ «Велес» став Ілля Пантазьєв.

— Точкою відліку слід вважати жовтень 2006 року, коли Іллі Івановичу довелося очолити господарство, — згадує головний бухгалтер «Велеса» Юрій Дмітрієв. — Відтоді й почалися відчутні зміни. Сталося це, вважаю, насамперед тому, що люди повірили новому директорові. А раз так, то із розумінням поставилися до його вимогливості. Тим більше що вимоги в нього до підлеглих, як сам каже, «як до себе». Тобто найсуворіші. І перегодя практично всі переконалися в правильності такого підходу. Адже зрозуміли: якщо поліпшимо економічні показники, значить, буде в нас хліб і до хліба. Зрештою, так і сталося. А те, що вдалося зробити це за якихось два роки, вважаю великим досягненням.

Сам Ілля Пантазьєв теж не приховує, що розпочинати директорствувати йому і справді довелося за вельми непростих умов.

— Господарство я тоді прийняв із величезними боргами і тому відразу відчув, яку відповідальність і великий тягар узяв на себе, — каже він. — Як я пережив той 2006 рік, один Господь знає. Та ще моя дружина вдома... А починав ось із чого. Зібрав усіх і попередив про необхідність, образно кажучи, тугіше затягати пояси. А щодо безпосередньо роботи, то насамперед узялися зорати всі наші поля. І вперше за останні роки ми й справді справилися з цим завданням і відповідно підготували всі поля.

Варто сказати, за попереднього керівництва в господарстві гострою була проблема кадрів. Тут не бракувало так званих «перебіжчиків» — зневірені сільчани нерідко шукали роботу у фермерському господарстві, що є в селі, чи в інших місцях. Та потім почався зворотний процес. Відчувши зміни і переконашись, що в нового директора слова не розходяться з ділом, сюди почали повертатися колишні працівники. І не прогадали.

— Наступний 2007 рік уже став для нас порівняно успішним і ми отримали нормальний врожай, — розповідає Ілля Пантазьєв. — Та мене це вже не задовольняло. Тим більше що тоді ж ми вже встигли навести порядок на землі (всього у СТОВ «Велес» 2 тисячі 800 гектарів землі. — Авт), придбали нову техніку: сівалку, саджалку, трактор МТЗ, комбайн «Єнісей». Отож за цих умов на наступний рік ми вже почали ставити перед собою серйозніші завдання.

Не той врожай, що в полі або в коморі...

Минулий 2008 рік сільчани «Велеса» теж закінчили з добрими показниками. Зокрема, зібрали непоганий урожай ранніх зернових — пшениця дала по 35 центнерів із гектара. Втім це, так би мовити, звичайна пшениця. А її елітний сорт, що його вперше тут посіяли, дав удвічі більший урожай — по 70 центнерів з гектара!

За словами Іллі Пантазьєва, аби придбати насіння цього елітного сорту пшениці, довелося витратити «нормальні» гроші. «Та ми не шкодуємо, бо кошти повністю окупилися, — каже він. — Ми засіяли цією пшеницею 50 гектарів і зібрали з них 350 тонн! Відкалібрували зерно, посіяли і маємо тепер непогані сходи, особливо на парах».

Непогано вродили минулого року також кукурудза й соняшник. До речі, останньою культурою тут, на відміну від окремих господарств, не надто захоплюються і дотримуються сівозмін, не виснажуючи землю, а даючи їй можливість відпочити. Тут шанують давнє землеробське правило — пари виправдовують себе навіть у найпосушливіший рік і дають пристойний урожай.

Збіжжя, а спеціалізуються тут переважно на рослинництві, використовують ще й для подальшого розвитку власного тваринництва. Тому в господарстві вже зараз роблять усе, аби збільшити поголів’я свиней — нині на тутешній свинофермі утримують 330 голів.

Проте виростити, а потім зібрати врожай, це — тільки півділа. Бо не той врожай, що в полі. І навіть не той, що в коморі чи в стодолі. Серйозні проблеми в сільчан виникають із реалізацією сільгосппродукції. Адже з року в рік триває потворна практика — ціни на паливно­мастильні матеріали чи, приміром, хімпрепарати для підживлення посівів зростають, а ціни на вирощену продукцію, гм... як би це м’якше сказати... Словом, ціни не відповідають затратам, не кажучи вже про прибуток.

«Нам удалося реалізувати 515 тонн пшениці по 90 копійок, і це нормально, — підраховує директор «Велеса». — Але тепер ціна на пшеницю і на соняшник упала. А ми отримали три з половиною тисячі тонн пшениці і майже півтисячі тонн ячменю. І доводиться потроху продавати, бо діватися нікуди. Гроші нам потрібні в будьякому разі — на виплату зарплати, приміром. Та й взагалі щомісячні проплати сягають солідних сум — 380—400 тисяч гривень».

А поки озимина, надійно вкрита від морозів снігом, чекає теплої днини, у «Велесі» не сидять склавши руки. У майстерні механізатори, як водиться в цю пору, займаються ремонтом техніки. Коваль Володимир Попов та його помічник — молотобоєць Степан Ольмезов — не скаржаться, що немає роботи. «Замовлень не бракує, — розповідає Володимир Попов. — Щойно, наприклад, закінчили ремонтувати борони. А іноді виконуємо й деякі замовлення односельців, бо наша кузня — мабуть, єдина діюча в окрузі. Свого часу перш, ніж стати, ковалем, я десять років працював молотобойцем. А тепер ми з напарником уже стали представниками відмираючої професії. Хоча, я вважаю, поки існує господарство, в ньому без кузні, як без рук».

Буде хліб, буде й творчість!

Проте не тільки за майбутній урожай болить голова в директора СТОВ «Велес». Адже, як і в навколишніх селах, тут теж відчувається нестача робочих рук. Випускники шкіл, відомо, здебільшого прагнуть якомога швидше стати «городськими». Проте за умов, коли в селі залишаються одиниці з учорашніх школярів, у «Велесі» прагнуть зробити все, аби омолодити свій колектив і довести тим же випускникам шкіл, що і в селі можна отримати непогану роботу з пристойною зарплатою. Для цього кожного року Ілля Пантазьєв практикує врочисто відзначати День працівника сільського господарства. У сільському Будинку культури збирається майже все село. Тут — і щедрий стіл, і премії для передовиків виробництва, ветеранів та молоді.

Зрештою, на «фронті» омолодження теж не без позитивних змін. Приміром, як і в далекі минулі роки, в господарстві все ж удалося зберегти традиції тутешніх сімейних династій. Свіжий приклад тому — механізатори батько і син — Дмитро та Володимир Александрови. Ще навчаючись у школі, Володимир під час жнив працював у батька помічником на комбайні. Закінчивши школу, юнак почав самостійно трудитися на тому ж комбайні. «У сина потяг до техніки був ще змалку, — каже Александровстарший. — Спершу, як і однолітки, тільки «катався» з кимось із трактористів чи шоферів. А коли підріс, на літніх канікулах став моїм помічником на комбайні. Нині він поки не шкодує, що залишився в селі. Бо в нашому господарстві таки можна працювати і нормально заробляти». (До речі, в бухгалтерії господарства показали цікавий документ — в одному з осінніх місяців син заробив майже на тисячу гривень більше за батька. — Авт).

Для молодих і потенційних працівників «Велеса» директор не шкодує не тільки заохочувальних преміальних, а й виділив кошти на ремонт вкрай занедбаного Будинку культури, аби було де проводити дозвілля. «Зараз у нас уже працюють кілька гуртків — танцювальний, вокальний тощо, де займаються всі бажаючі, — розповідає директор БК Олена Добряк. — Також проводимо тут різноманітні заходи для дітей». У сільському БК працює й бібліотека, і її завідувачка Надія Серафимова не скаржиться, що читачів обмаль. А знаєте, яка книга зараз тут користується чи не найбільшим попитом? Виявляється, роман ... Іллі Пантазьєва «Пізнє покаяння», що недавно з’явився друком. І не дивно, адже роман є автобіографічним, присвячний «Світлій пам’яті бабусі, батька та матері», і розповідається в ньому про події, які відбувалися в тутешніх місцях у роки воєнного лихоліття, що випали на долю автора та його земляків.

Узагалі згаданий роман, що вийшов у світ у Донецьку нормальним на нинішні часи тиражем окремою книжкою, а також друкується з продовженням у письменницькому журналі «Донбас», — не перша літературна проба Іллі Пантазьєва. В його творчому доробку вже є поетична книжка «Зачарована душа». А про різнобічну обдарованість господарника і водночас літератора свідчить ще й той факт, що обидві книги доповнені його ж ілюстраціями.

Важливо й те, що до своєї «літературної слави» директор «Велеса» ставиться трохи іронічно. Хоча й не приховує — йому приємна увага земляків до його поетичної та прозової творчості.

Свої книги Ілля Пантазьєв щедро роздаровує бібліотекам Донеччини. А іноді підписувати їх доводиться й, так би мовити, без відриву від виробництва і за дещо несподіваних обставин. Приміром, якось до господарства з черговою перевіркою приїхав інспектор, що перевіряв дотримання правил техніки безпеки. Перевіряючий тоді зайшов до директорського кабінету з «одним проханням». Певна річ, у подібних випадках здебільшого просять «виписати» щось із сільгоспродукції, якою багате господарство. Та інспектор несподівано попрохав директора і літератора підписати йому книгу «Пізнє покаяння», про яку вже пішов поголос у районному центрі.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

...Може скластися враження, що у СТОВ «Велес» назавжди позбулися всіх­всіх проблем і тепер аж трохи занудьгували, що їх немає. Нічого подібного! З нинішнім урядом, переконані сільчани, нудьгувати не доводиться. Адже тут відверто дивуються окремим розпатякуванням урядовців, які гордо вихваляються добрим минулорічним урожаєм. Зокрема в селі Комар переконані — їм удалося виростити й зібрати цей непоганий урожай аж ніяк не завдяки, а навпаки — іноді всупереч політиці Кабміну. Та все ж сільчани не зациклюються на цьому, не ремствують, не шукають причин, якими можна виправдати власну неспроможність та невміння господарювати, а й далі шукають можливості для подальшого розвитку виробництва. І тому сподіваються, що, навіть попри нинішню кризу, цьогоріч їм удасться отримати не гірший врожай, ніж минулого сезону. А ще, звичайно, тут із нетерпінням чекають продовження роману Іллі Пантазьєва, бо друком поки з’явилася тільки перша книга його дилогії.