Токсичний спадок

21.01.2009
Токсичний спадок

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Дотепер тему небезпеки зберігання твердого ракетного палива у Павлограді зазвичай порушувала хіба що громадськість. Мовляв, у разі вибуху п’ять тисяч тонн твердого ракетного палива дістанеться навіть розташованому за 70 кілометрів Дніпропетровську. Керівництво ж державного підприємства «Науково–виробниче об’єднання «Павлоградський хімічний завод» не втомлювалося переконувати в протилежному: ситуація перебуває під контролем і особливо чогось боятися не варто.

 

І залишити не можна, і знищити зась

Як відомо, розроблену на початку 80–х років минулого століття міжконтинентальну триступеневу балістичну ракету РС–22, згідно з договором між Україною та США від 1993 року, зняли з озброєння. Ядерні боєголовки після цього передали Росії, а основи ракет відправили зберігатися на Павлоградський хімічний завод, де мали вилучити та утилізувати тверде ракетне паливо. Для цього спеціально збудували установку з утилізації палива методом гідророзмиву. Такі роботи повністю фінансувалися Сполученими Штатами Америки.

Коли ж усі ракети на українській території вилучили з підземних шахт і для американців вони перестали бути небезпечними, ті більше не побачили необхідності оплачувати роботи з утилізації твердого ракетного палива. Натомість запропонували вдатися до методу відкритого спалювання чи відкритого підриву. Українська сторона такий варіант прийняти не могла, оскільки обидва методи спричиняють значне забруднення навколишнього середовища. Зрештою, у травні 2003 року Рада національної безпеки та оборони України ухвалила рішення про проведення нашою державою утилізації палива методом гідророзмиву самостійно. Щоправда, й американці дотепер продовжують фінансувати 2,76 відсотка програми утилізації. Як кажуть у таких випадках, дрібниця, а приємно.

За повідомленням генерального директора державного підприємства «НВО «Павлоградський хімічний завод» Леоніда Шимана, всі дослідницькі роботи за проектом на сьогодні вже завершені. І саме у 2009 році планувалося приступити безпосередньо до утилізації палива. Однак у Державному бюджеті на це передбачили лише 6 мільйонів гривень. Як зазначає пан Шиман, таких коштів не вистачить навіть на оплату електроенергії, необхідної для безпечного зберігання палива. Тільки для цього хімзаводу потрібно 40 мільйонів гривень. Власних же коштів підприємства вистачить щонайбільше на чотири місяці. Тоді як для завершення будівництва об’єктів, на яких проходитиме утилізація, не вистачає 197 мільйонів гривень. А для початку утилізації потрібно загалом 437 мільйонів.

Замість грошей чекайте токсикації

Найхарактерніше, що керівництво Павлоградського хімзаводу чи не вперше розповсюдило інформацію щодо наслідків, які можуть виникнути в разі зупинки або недостатнього фінансування робіт за «Програмою утилізації ТРП від МБР РС –22». За нею, на підприємстві нині розміщені 160 споряджених корпусів ракетних двигунів із загальною кількістю твердого ракетного палива близько п’яти тисяч тонн. При цьому таке «добро» має значні відхилення фізико–механічних і хімічних властивостей, що вимагають спеціальних процедур поводження з ними. Така ситуація виникла насамперед у зв’язку з тим, що через неповне фінансування і недостатність робіт з утилізації ТРП уже кілька разів переносили. Хоча спершу їх планувалося завершити ще у 2002 році. Подальше ж пересування термінів утилізації і взагалі може призвести до виникнення аварійної ситуації внаслідок мимовільного загоряння та детонації твердого ракетного палива. При цьому при вибуху чи згорянні тільки одного спорядженого ракетного двигуна викидається в атмосферу понад 42,8 мільйона літрів токсичних речовин і створюється зона негативного впливу радіусом більше 40 тисяч метрів! У найгіршому ж випадку людей доведеться відселяти не лише з Павлограда, а й з Тернівки, Першотравенська, Синельникового, Новомосковська, Дніпропетровська та інших населених пунктів. Здавалося б, крига мала б суттєво скреснути торік. Адже Павлоградський хімзавод отримав фінансування в обсягах навіть більших за необхідні. Однак тепер виявляється, що віз і досі там.

Не можна не звернути уваги і на міжнародний фактор у ситуації, що склалася. У своїх зобов’язаннях, прийнятих у рамках Лісабонського протоколу від 1992 року, до 2009 року Україна мала завершити ліквідацію всіх міжконтинентальних балістичних ракет та їх елементів узагалі. Тепер же, як бачимо, не можемо дати ради навіть твердому ракетному паливу, не говорячи про інші такі ж недешеві роботи.