Аби пригадати цікаву новорічну історію, треба: а) щоб вона з вами трапилася; б) щоб ви, втомлені святкуванням, її не забули. Зірки української естради демонструють неабияку креативність і гарну пам’ять — їм є що згадати. Для новорічного опиту–допиту ми підготували для них такі запитання:
1) Який Новий рік був для вас незвичайним?
2) Де ви зазвичай святкуєте Новий рік?
3) Що ви побажаєте українцям на свято?
Коли ти працюєш у відділі культури і пишеш про це, без перебільшення, кожний день, за рік культурних подій назбирується всі 365. Ця метушня видається бурхливим культурним життям, в епіцентрі якого ти перебуваєш, а озирнешся назад 25 грудня — і революційних проектів, яскравих емоцій чи талановитих творів пригадаєш не так і багато. У 2008–му Міністерство культури і туризму, а точніше Василь Вовкун із новими радниками, намагалися зліпити скелет культурної політики держави. Вперше за багато років у діях Міністерства культури можна було роздивитися нитку державної ідеології (нарешті), спроби концептуально впорядкувати ієрархію подій, імен, фестивалів та інституцій. Чи вийшло? Ні, ініціативи виглядають хаотичними і висмикнутими з культурного контексту через непрофесійну інформаційну політику міністерства, а хороші ідеї — абсурдними і мертвонародженими через чиновницьку, юридичну, менеджментську недосвідченість людей–ентузіастів з оточення Вовкуна. Сучасні рішення, не адаптовані до громіздкого державного механізму, так і залишаються благими намірами, які дратують тих, хто сподівався хоча б на обіцяну синицю в жмені. Утім процеси, які відбуваються в міністерстві, у тому числі й публічні помилки, свідчать про те, що там іде живе життя, а те, що ми їх критикуємо, означає, що культурні чиновники роблять щось нове, інакше нам би не було про що писати.
У мене вкрай погана пам’ять на події. Через їх перенасиченість стираю геть усе. Та мушу визнати, що з цього року залишу три історії, які розказуватиму своїм дітям, а потім онукам, правнукам і так до безкінечності.
Як на мене, найяскравішою подією літературного сезону–2008 стала книжка Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» (К.: Факт). Сміливий, на межі зухвалості, задум зреалізовано на глибинному рівні літературних нанотехнологій. Окрім того, що це нестримно смішно (а таких творів українській літературі завжди бракувало), це іще й вельми адекватно соціальному завіконню: цей нібито анекдот вартий серйозної уваги дослідників масової свідомості. А література як дзеркало соціуму — це і є власне література.
Найперше, цей рік був дощенту сповнений мандрівками — давно я не їздив по світу так багато і подовгу. Майже півроку — з лютого по липень — я провів у Варшаві, на стипендії «Gaude Polonia», перекладаючи прозу і п’єси визначного польського письменника Януша Ґловацького. Ці дві книги мають невдовзі побачити світ у львівському видавництві «Астролябія». Поза тим відвідав театральний фестиваль у Вісбадені, мандрував до Білорусі та Литви (в Мінську вийшов мій роман «Рівне/Ровно» в перекладі на білоруську), був у Відні та Венеції, в Пряшеві на Словаччині.
Цієї історії ніколи не було насправді. Бо актриса Марлен Дітріх та режисерка Лєні Ріфеншталь, хоч і жили в один час, настільки різні, що їхні життєві стежки–доріжки навряд чи могли б переплестися: Дітріх була одружена з євреєм і відреклася від фашистської Німеччини, її любили чоловіки, вона відповідала їм взаємністю; Ріфеншталь, навпаки, мала статус улюбленої мисткині Фюрера, до представників протилежної статі ставилася прохолодно, віддаючи всю себе кіно та фотографії. І все ж ці дві фрау мали щось таке, що не лише єднало їх, а й примусило драматурга Теа Дорна цьому «щось» присвятити цілу п’єсу. У Центрі Курбаса її поставила режисерка Анна Александрович. «Драматичний конфлікт п’єси не прямолінійний — він відбувається не в площині «вона/вона», а швидше в площині «вона–вона/ВОНИ». Це остання битва Митця і Суспільства за Пам’ять», — зауважила режисерка і покликала в цей проект актрис Галину Стефанову та Валерію Чайковську. Художнє оформлення спектаклю «МарЛєні. Пруські діви, що волоссям білі, як сталь» узяв на себе Сергій Маслобойщиков.
«Ми ходимо в тих стінах, де 100 років тому працювали видатні митці України — Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Лесь Курбас, Іван Карпенко–Карий. Симон Петлюра свого часу тут очолював літературно–драматургічну частину. Весь цвіт столиці збирався холодними вечорами на чаювання в елітному клубі, де відбувалися прем’єри видатного українського композитора Миколи Лисенка. Українські корифеї мріяли мати свою хату і в 1907 році доля зробила їм такий подарунок. У приміщенні колишнього Троїцького народного дому, а тепер — Київському академічному театрі оперети — Микола Садовський заснував перший стаціонарний театр в Україні. До цього часу корифеї не мали прописки і гастролювали по різних приміщеннях», — радіє з нагоди святкування 100–річного ювілею Першого стаціонарного українського театру директор Київської оперети Богдан Струтинський.
Під час однієї з останніх прес–конференцій Андрія Жолдака радник мера Києва Казбек Бектурсунов заінтригував сентенцією, на яку, з огляду на як завжди суперрезонансні одкровення пана режисера, журналісти особливої уваги не звернули. А дарма. Оскільки суть її полягала в тому, що міська влада, яку представляв Казбек, буде уважно придивлятися до театрів, які мають статус муніципальних. Між іншим, радник навіть обмовився, що їх, виявляється, чималенько — аж вісімнадцять... Уже за кілька тижнів після тих заяв із театрів, які перебувають під патронатом міста, почали надходити тривожні сигнали.
