У мене вкрай погана пам’ять на події. Через їх перенасиченість стираю геть усе. Та мушу визнати, що з цього року залишу три історії, які розказуватиму своїм дітям, а потім онукам, правнукам і так до безкінечності.
«Я не можу спати, не можу їсти, адекватно спілкуватися з людьми. Ці метаморфози зі мною відбуваються з того моменту, коли почув, що до Києва приїжджає Kraftwerk. Ти не можеш їх пропустити», — нашептав на вухо знайомий і пішов собі геть. Дімі я довіряю і наші смаки щодо культури загалом збігаються. Але про Kraftwerk (електростанція — з нім.) тоді я ще нічого не знала. І ні краплі не жалкуючи, що того суботнього вечора відмовилася від десятка спокусливих пропозицій, я сама побрела в «Арену Сіті» на концерт мого життя. Про це ще я теж тоді не знала. На сцені, яка нагадувала кабіну космічного корабля, чотири комп’ютери, за ними чотири роботи в чорних комбінезонах. Німецькі музиканти–програмісти вичавили з себе все людське і своєю холодністю, застиглістю облич, безінтонаційним голосом, байдужістю до того, що твориться під сценою, вони тупо «взяли» моє серце. Тепер я знаю, що робить із жінками чоловіча стриманість.
В Україні, як і належить кожній європейській країні, почалося нашестя музичних фестивалів. І всі їх я дуже люблю через апетитність, веселість, божевілля — вони як музичні близнюки, всі чомусь однакові. Ті самі люди під сценою і в наметах, ті самі гурти, та сама медовуха. Та інколи своє слово у фестивальному русі бере природа і тоді клонування припиняється. Це я про цьогорічний фестиваль «ПідКамінь». Що більше божевільних танців — тим яскравіші враження. А їх не можна забути, коли ти і сотні шалених поряд із тобою, вимащені багнюкою до зубів, і від цього кайфують, як діти, під найкращу в Україні музику. Тоді дощ змив всі Карпати і пів Західної України, на полі «ПідКаменю» намісилося болота по пояс, та фестиваль жоден з організаторів не дозволив собі відмінити. Спершу ми трохи гидували багнюкою, взували гумаки, нап’ялювали дощовики, а потім плюнули на ту всю видуману снобами мораль і почали босими і майже голими по–панківськи відриватися під здивованих від нашого драйву «Юркеш», «Мертвого півня», «Перкалабу», «Вій», «Воплі Відоплясова». Радості було повні штани, а болото ще й досі не змилося.
На початку фільму «Амелі» є кадр, коли мосьє стирає із записника номер телефона покійного друга. Восени я вперше відчула, як боляче було тому чолов’язі — замальовувати телефон і стирати електронну адресу людини, яку не можеш не любити. Пако не був мені другом, я не могла йому зателефонувати якогось паскудного вечора і запросити перехилити зі мною по пиву. Але він був моїм святом. Гуру сучукрліту Юрко Покальчук не вмів старіти, плакати, скаржитися. Його пофарбовані в чорне давно сиві вуса і розкуйовджене волосся завжди викликали смішок і захоплення, як можна бути старим пердуном і водночас 20–річним гулякою. Я обожнювала спостерігати, коли його божевільно голубі і масні від хтивості очі з–під чорних окулярів пробігали по симпатичних читачках, як він епохально розказував про Жінку і залишався при тому вільним і диким. За будь–яких обставин. Таких в Україні більше немає і його телефон назавжди стертий із моєї записної книжки. Але не з пам’яті.
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
