Від Рубенса та Рафаеля до «Городецького автографа»

23.12.2008
Від Рубенса та Рафаеля до «Городецького автографа»

Шевченківські лауреати — часті гості в селі. (Фото автора.)

Проїжджаючи трасою Київ—Ковель (у народі знаною як «варшавка») з боку Сарн, першим населеним пунктом, що вигулькне на небокраї відразу за лісом, буде село Городець — своєрідні ворота Володимирецького району. Ще здалеку видно стелу з літерами, що зафіксували назву села, а на самому її вершечку — лелече гніздо. Нині зима, але якщо напружити уяву, то можна почути дзвінкоголосий скрекіт буслів, які ніби закликають на гостину: заїжджайте, мовляв, тут вам завжди раді. Отож й користуємося символічними запросинами — щоб ближче познайомитися з поліською глибинкою. А завітали ми сюди на свято «Городецький автограф», яке завдяки ініціативі та ентузіазму уродженця цього села письменника Віктора Мазаного, вже стало традиційним і цьогоріч відбувалося вчетверте. І те, що сюди, у це поліське село, якісь дивні біоструми приваблюють чимало українського письменства (а побували тут з візитами й висадили дерева на Алеї письменників України, назавжди «вростаючи корінням» у цю поліську землю, лауреати найвищої відзнаки держави — Національної премії ім. Т. Шевченка — В’ячеслав Медвідь, Петро Засенко, Петро Перебийніс, Олексій Дмитренко та ін.), не просто випадковість, а певна закономірність. Адже село має дуже давню й цікаву історію.

 

Відлуння погоринських городів

За літописними свідченнями, у XI—XIII століттях на мальовничих берегах Горині на місці теперішнього села стояло славне місто, що належало до так званих погоринських городів. Підтвердженням цьому є залишки давньоруського городища, слідів якого не змели з лиця землі лихоліття історії, й нині вони нагадують про велич колишнього поселення. Та трапилося так, що все, створене руками і розумом людським, згинуло в огнях князівських міжусобиць та воєн, а відродитися у своїй величі та красі місто вже не змогло.

Упродовж наступних століть Городець був власністю князів Свидригайлів, Гольшанських, Острозьких, Заславських. Та вдалося йому знову заявити про себе лише за часів нового власника — бібліофіла й мистецтвознавця Антона Урбановського. Коли польський письменник Юзеф–Ігнаци Крашевський у 1832 році відвідав панський палац, він був вражений колекцією старовинних полотен відомих європейських майстрів пензля Леонардо да Вінчі «Святий Іоанн» (1495), Рубенса «Оголена жінка в хутрі» та «Благовіщення Богородиці», Рафаеля «Святе сімейство», Роланта Савері «Вихід звірів із Ноєвого ковчега» (1619). Надзвичайно цінною була й нумізматична колекція. Тут зберігалися рідкісні монети й медалі Греції та Риму, різних європейських країн і міст. Можна було побачити єдиний відомий золотий десятидукатовий литовський португал 1562 року із зображенням Сигізмунда–Августа й герба Литви у квітковому орнаменті. Відомо, що нумізматичну колекцію напередодні Першої світової війни придбав Дрезденський музей, деякі картини нині зберігаються в музеях Відня й Варшави. Однак інші екземпляри колекції розпорошилися по світу, й подальша їхня доля маловідома. Добра слава йшла й про величезну бібліотеку, що налічувала понад 20 тисяч рідкісних книг. Особливо вартісними були рукописи на пергаменті, оздоблені мініатюрами з позолотою. Серед них — «Біблія» XV ст. із Нюрнберга, «Католікон» — середньовічна енциклопедія Яна Бальбі, оригінали Литовських статутів XVI ст., історичні твори Яна Длугоша, Мартина Бєльського, Бартоша Патроцького. Доля бібліотеки трагічна. Як згадують очевидці, після грабунку панського палацу в 1939 році, велика частина книг була викинута в річку Горинь — книги пливли річкою чотири дні. І лише окремі екземпляри з екслібрисами князя збереглися і нині перебувають у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в Києві.

Польський письменник із душею поліщука

«Одержав недавно паспорт, якщо мені вдасться, то поїду до однієї значної бібліотеки, яку хотів би оглянути і взяти від неї користь», — писав до друзів Юзеф–Ігнаци Крашевський. Так село Городець увійшло в долю молодого письменника, воно пов’язувало його з цим краєм, де він брав факти для художньої творчості «безпосередньо з життя».

Автор понад 600 романів та багатьох повістей, серед яких добре відомі «Ярина», «Уляна», «Єрмола», «Історія Савки» та інших, полюбив цей тихий і лагідний край, «смарагдові гаї й золоті ниви», мальовничі річку та ліс. Яскравими фарбами він змальовував поліську природу. Й одночасно стає моторошно від описів тих умов, в яких проживали поліщуки: «Заболочені за звичаєм сіни, де свині місять багнюку, захаращені граблями, заготовленою на зиму лучиною, драбинами, уламками старих сох і борін; із сіней — вхід до однієї–єдиної кімнати з піччю і лавами довкола, темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа–годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, пов’язаного з предметом, тут не знайдеш. Це ще стан напівдикого люду...».

У Городці письменник одружився на сестрі Антона Урбановського, тут народилися його дочка і син. Сюди він приїж­джав ще у 1845—1847 роках. Останній раз відвідав Городець навесні 1850. Крашевський робив замальовки тих місць, де перебував. Зокрема, у Рівненському краєзнавчому музеї зберігається альбом із малюнками українських дівчат у народному одязі, церков, хат, краєвидів. Також кількасот малюнків зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Перш за все його пейзажні роботи мають важливе значення як краєзнавчі першоджерела.

Поліський народний літературний музей

Довгий час Городець був одним із нічим непримітних сіл Полісся. Відтепер про село довідалося значно більше причетних до красного письменства, адже тут відкрито єдиний у державі лсільський літературний музей. Тут зібрано багато відомостей, зокрема, про уродженця села письменника Авеніра Коломийця, добре відомого на Західній Україні в 20—30–х роках XX ст. й тепер несправедливо забутого. До слова, на фасаді місцевої школи йому встановлено меморіальну дошку, а одну з вулиць села названо іменем земляка. Чимало матеріалів зібрано і про поетесу Галину Гордасевич, яка тут проживала деякий час із батьками, про вже згадуваного Юзефа–Ігнаци Крашев­ського, а також про рівненського краєзнавця і літератора Григорія Дем’янчука, котрий своїми публікаціями зробив поштовх до відродження славного минулого Городця. А ще тут зібрана найповніша бібліотечка видань місцевих авторів з автографами, фонд якої постійно поповнюється, адже сюди надходить усе, що нове виходить із друку, існує аудіотека із записами виступів письменників, які сюди приїжджають, а відтепер школярі зможуть знайомитися з творами митців слова ще й в електронному варіанті. З кожним роком поповнюється й експозиція шевченківських лауреатів, адже вони ніколи не приїздять з порожніми руками. Так сталося і цього року. І письменники В’ячеслав Медвідь, Степан Сапеляк, голова Львівської обласної організації Національної спілки письменників України Марія Якубовська подарували свої книги, поспілкувалися з присутніми. Адже на це свято з’їжджаються вчителі, бібліотекарі з усього району.

Сільський голова Городця Лідія Кузьмич зауважила, що такі зустрічі з людьми від літератури, мудрими та щедрими душею, — як віддушина від буденності. А те, що діти мають змогу побачити і поспілкуватися з письменниками, лише додає їм наснаги до власної творчості. А молодь — це майже третина населення села. Нині ж у Городці проживає дві тисячі осіб. Як для теперішніх сіл, то досить чималенька громада. І кількість населення не зменшується, народжуваність переважає над смертністю. Але, незважаючи на те, що в селі багато молоді, на жаль, відпочивати їм ніде. «Подивіться, ось поряд зі школою височіє недобудоване приміщення будинку культури, але, щоб закінчити роботу, необхідні значні кошти, а їх немає. От на що спромоглися в цьому році, то це передали його на баланс сільської ради. Можливо, справа зрушить із мертвої точки. Ось нарешті вирішили проблему з дитячим садочком — першого листопада дошкільний заклад гостинно відкрив двері для 50 дітлахів, а ще в мене лежить 30 заяв від батьків. Прикро й те, що село досі не газифіковане, хоч і знаходиться в чорнобильській зоні. А те, що люди масово не їдуть на заробітки й тримаються дому, — заслуга керівника дослідного господарства «Городецьке» Василя Василюка, який усіма силами намагається зберегти колективне господарство, що забезпечує роботою мешканців села. Люди в нас добросердні та дружні. От торік у селі трапилася трагедія — загорілася хата і в пожежі загинув її господар. Сиротами залишилися п’ятеро неповнолітніх дітей. Отож усе село разом узялося за відбудову і толокою збудували хату. Допомогли коштами і обласна, і районна влада. І вже на Михайла сім’я перебралася до нової оселі», — каже Лідія Михайлівна.

Незабаром Городець стане літературним пантеоном, запевнив письменник Віктор Мазаний, де будуть зібрані відомості про всіх знаних особистостей, які побували або проживали в селі, щоб пам’ять про них була завжди, і діти мали змогу вчитися на високих зразках літератури, високого мистецтва слова.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>