Сторінками музики Геннадія Ляшенка,

20.12.2008
Сторінками музики Геннадія Ляшенка,

Геннадій Ляшенко.

Логічною, завершальною крапкою ювілейного року композитора Геннадія Ляшенка — цьогорічного лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, став заключний концерт, присвячений 70–річчю від дня його народження. У Колонному залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії під орудою художнього керівника і головного диригента Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру Володимира Сіренка прозвучали найкращі симфонічні полотна ювіляра.

Будучи одним із представників так званого покоління шістдесятників, Геннадій Іванович Ляшенко (вихованець Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка, клас професора Адама Солтиса) вписав свою сторінку в історію розвитку сучасної української музики як автор надзвичайно глибоких, поміркованих, психологічно й емоційно виважених творів, котрі, незважаючи на плин часу, й надалі залишатимуться актуальними та затребуваними для справжніх поціновувачів серйозної музики.

Створивши власну оригінальну музичну мову, яка в свою чергу вплинула на кристалізацію індивідуального й неповторного композиторського стилю, він здійснив інтеграцію в загальноєвропейський музичний контекст і посів чільне місце як один із найяскравіших вітчизняних митців ХХ століття.

Жанрова палітра Геннадія Ляшенка досить різноманітна, проте одним із пріоритетних для нього залишається симфонічний жанр. Тому цілком закономірною виявилася й концертна програма ювілейного вечора, котра, вибудувавши чіткий вектор від індивідуалізовано омріяних, елегійно–споглядальних настроїв через загострений драматизм до молитовної соборності фіналу, репрезентувала надзвичайну багатогранність його таланту.

Концерт для арфи, струнних і фортепіано (1983), присвячений першій виконавиці — Наталії Ізмайловій, удостоєній цього вечора звання народної артистки України, вирізнявся проникливими, кришталево–прозорими інтонаціями, котрі відслідковувалися впродовж звучання всієї партитури включно до останнього такту. Його променисті, світлі образи були сповнені рафінованої ніжності, відкритої щирості та тепла.

Натомість у Концерті №2 для віолончелі з оркестром (соліст — Іван Кучер), прем’єра якого відбулася на одному з концертів Київ–Музик–Фесту–2002, панували цілком протилежні настрої. Емоційно–збуджені, занепокоєні речитативні «промовляння» віолончелі весь час перебували у складному діалозі з оркестром. Звучання останнього набувало панівного характеру, наполегливо дискутувало й пригнічувало. Смуток та біль, котрі з особливою зворушливістю передавалися грою Івана Кучера, нагнітали похмурість і неспокій, підкреслюючи в окремих розділах безнадію, загострену конфліктність.

Ще більшого драматизму загальній драматургії концерту надав Concerto piccolo для скрипки з оркестром (2008), спеціально написаний для відомої української скрипальки Богдани Півненко, котра й виконала його сольну партію. Concerto відображав складні колізії на рівні інтонаційно контрастних, психологічно–загострених зіткнень партії скрипки з несамовитими, імперативними сплесками оркестру.

Кульмінацією вечора стала Симфонія №6 для хору та симфонічного оркестру (2008). Вона об’єднала в собі три знакові тексти — канонічну християнську молитву «Отче наш», початкові рядки поеми Тараса Шевченка «Марія» та фрагмент поезії Дмитра Павличка «Молитва», і змусила замислитися над реаліями сьогодення. Її ідейним стрижнем виступила соборна єдність, колективна молитва, котра лунала ніби для кожного особисто й для всіх водночас. Наприкінці — гіпнотичні промовляння молитви впівголоса, пошепки, наче перегуки. А далі — витримана пауза диригента і — нестримна хвиля бурхливих оплесків!

Справжній композитор заслуговує гідної уваги та шани. Й останнє, як це не дивно, зі всією щирістю передовсім йде від публіки. Бо вона не спроможна лукавити, а тому свою повагу та вдячність висловлює від усього серця. І це, мабуть, є найкращою нагородою для будь–якого митця, найвищою оцінкою та визнанням його художнього таланту.

P. S. Цього вечора Г. Ляшенко отримав орден ІІІ ступеня за заслуги, а
В. Сіренко — народного артиста України. Чи потрібний для статті зайвий пафос?