Центр Заболотова. (автора.)
У «Господніх водоносах» — першій книзі автобіографічної трилогії Манес Шпербер, уже визнаний Європою письменник та філософ, згадує про Заболотів часів свого дитинства як про брудне, типово єврейське поселення Галичини напередодні Першої світової війни. Власне, містечку прикрашених пейсами ремісників та дрібних торговців важко було тягатися з сусідньою культурно–мистецькою Коломиєю, а тим паче — розташованими за 50 кілометрів на південний схід Чернівцями, які тоді ніжилися під променями пишних епітетів — «Другий Єрусалим» та «Малий Відень». Утім Заболотів мав і невеличку перевагу над гоноровими містами — його історичний центр стояв на жвавому перехресті доріг, які з’єднували Львів і Станіслав з Буковиною, а перпендикулярно — гірський Косів з придністровською Городенкою.
Багато що відтоді змінилося. Втративши Магдебурзьке право, Заболотів уже ніколи не піднімався вище статусу селища міського типу, хоча, як зізналася заступниця тутешнього «мера» Любов Ленкавська, їхній населений пункт у перспективі уявляється маленьким прикарпатським Парижем. Сміливе, звісно, порівняння, та принаймні у «Жан–Жані» — назві приватної фірми Богдана Шкондеюка, власника місцевого нічного кафе з програмою заїжджого балету, вже «проглядається» Франція, а селищний голова Іван Танюк хоче на центральному майдані збудувати щось на зразок Ейфелевої вежі. Значно менших, звичайно, розмірів, зате з курантами.
Поки для реалізації амбітного проекту бракує ресурсів, Заболотів «приростає» пам’ятниками. Останній — в образі шляхтянки Софії, якій цей населений пункт у середині ХV століття подарував родич–магнат Павло Преславський, урочисто відкрили 29 червня цього року на честь 555–річного ювілею селища. Тоді під фанфари лунали прогнози, що цей романтичний пам’ятник з часом може стати привабливою для туристів візиткою Заболотова. Радикальну ложечку піару до ще не відстояного романтично–історичного коктейлю встигло хлюпнути й ВО «Свобода». На офіційному сайті об’єднання відразу з’явилася різка заява, лейтмотивом якої було кілька риторичних запитань, зокрема таке: чи «монументальне вшанування феодалки–полячки, гнобительки наших предків, не є наругою над усіма українцями та зневагою світлої пам’яті замучених кріпацтвом?»
На закиди «свободівців» селищна еліта висунула контраргументи. «Якщо придивитися до Софіїної фігури, — каже Любов Ленкавська, — то видно, що це вже не полячка, бо вона одягнена в українське національне вбрання. Можливо, приживеться традиція вважати її покровителькою Заболотова. Тим паче що ця скромна гранітна фігура ніяк не «конкурує» з розташованим поруч величним пам’ятником Тарасові Шевченку, який входить у реєстр ста найкращих пам’ятників Кобзареві».
А що ж глас народу? Прогулюючись центром селища, я зупинився біля гурту чоловіків старшого віку, котрі щось жваво обговорювали, можливо, метикували на трьох. У тому, що вони місцеві, сумнівів не було: один котив за руль велосипед, ще двоє крокували поруч.
— Ви не проти Софії? — запитую без передмови.
— Та ні, — відповідають майже хором, — хай стоїть собі.
— Хоча тут є одна заковика, — уточнює чоловік, що назвався Василем Слободяном, якому «два місяці до пенсії». — Кажуть, що це — наша історична мама, а на постаменті написано «Заболотів», то воно виходить «мужського» роду. Якщо Софії містечко подарував брат, то він, мабуть, повинен стояти на п’єдесталі і вважатися татом Заболотова. Чи не так?
Комфортніше в селищі почувається бронзовий Манес Шпербер. Може, тому що не претендує на чільне місце посеред майдану, а сховався в оточенні дерев. Та й місцевий бюджет він не збіднив ні на копійку — кошти на виготовлення і встановлення погруддя інтелектуала на території колишнього обійстя Шперберів зібрала австрійська єврейська спільнота.
Національна зверхність у селищі ніколи не була величиною сталою. У хроніках записано, що вже в 1790 році Заболотів вважався єврейським містечком. Першу національну меншину складали поляки, котрі до поділу «Ойчизни» були тут за господарів. Українці серед міщан траплялися рідко. Вони обживали довколишні села і з’їжджалися на відомий в окрузі заболотівський ярмарок, аби за продане збіжжя чи худобу придбати сякий–такий мануфактурний дріб’язок і посидіти в Лейбиній чи Шмулевій корчмі.
Після погрому 1903 року ( на початку ХХ століття антисемітські побоїща виникали досить часто) євреї в Заболотові теж почали здавати домінуючі позиції. Невдовзі тут народився Манес Шпербер (1905—1984), сім’я якого перед початком Першої світової війни втекла до Відня. Там здібний хлопець потрапив у вибране коло найулюбленіших учнів архіпсихіатра Адольфа Адлера. Пізніше Манес захопився політикою і літературою, став лауреатом багатьох престижних премій Старого Світу.
Проте до єврейських сторінок історії Заболотова нині не виявляють особливого інтересу ні вітчизняні, ні зарубіжні іудеї. Ніхто не відгукнувся на пропозицію теперішнього власника купити старе приміщення синагоги (за часів Союзу там складували товари споживчої кооперації). Відродження культової споруди навряд чи відбудеться, адже в селищі нині мешкає лише один єврей. Півстоліття тому викладати історію в місцевій середній школі приїхав Лев Васерман, котрий одружився з українкою. Нині вісімдесятирічний Лев Йосипович, як зауважили в селищній раді, дуже добре орієнтується в сучасних політичних та економічних реаліях й інколи дає цінні поради для розвитку містечка.
Усе тече, все змінюється, проте не втрачає привабливості знаменитий заболотівський ринок, так звана торговиця. Очевидці кажуть, що немає такого товару, якого б не можна тут придбати — від поросяти до найсучаснішої побутової техніки. Раніше торги відбувалися щонеділі, та після протестів отців церкви — не гоже, мовляв, прислуговувати Мамоні у день, відведений для спілкування зі Всевишнім, — селищна влада оголосила базарним днем п’ятницю. На цьому й зійшлися.
Промисловою візиткою містечка тривалий час вважався тютюново–ферментний завод, заснований у 1872 році. Вже в ті далекі роки тут у сезон переробки місцевої сировини та імпортованого з Бразилії, Куби й Пуерто–Ріко тютюнового листя наймалося близько 1000 робітників. Високі прибутки від підакцизної продукції підприємство отримувало і в часи національної незалежності, поки за відпрацьованими схемами не застрягло в трясовині банкрутства і від тютюнових успіхів залишився лише солодкий дим. З молотка пішла й колись знана фабрика художніх виробів.
Зате розправив плечі малий бізнес. Давні традиції крамарства й кустарного виробництва, що проросли на заболотівському ґрунті зо три століття тому, виявилися навдивовижу стійкими до суспільних потрясінь ХХ століття. У селищі з населенням трохи більше чотирьох тисяч осіб зареєстровано 43 суб’єкти господарської діяльності та мало не півтори сотні приватних підприємців, передусім у сферах торгівлі та надання послуг. Зважаючи на пожвавлену автомагістраль, яка водночас слугує і центральною вулицею, чималий зиск мають власники автозаправок та двох авторемонтних майстерень. Хоча, як не дивно, найулюбленіше заняття бізнесменів Заболотова — пекарство. Конкуренція на заболотівському ринку хлібобулочних виробів — не проштовхаєшся. За смаки земляків сперечаються аж сім приватних пекарень.
— Хіба ж це погано, коли заболотівці мають таку розмаїту пропозицію найуживанішого продукту і підтримують гривнею того, хто знаходить оптимальне співвідношення ціни та якості, — каже 47–річний власник торгової марки «Щоденний хліб» Володимир Горук. — Проблема в іншому: в Україні нині багато зерна, але обмаль якісного, тому треба виявляти обачність, аби купівлею хоч однієї невдалої партії збіжжя не зіпсувати собі репутацію.
Ринок праці в Заболотові, з усього видно, перегрітий кваліфікованими кадрами не менше, ніж хлібний. Приміром, у фірмі пана Горука двадцять осіб, тобто майже кожен третій із працюючих, і не лише керівної ланки, — закінчили школу з золотими медалями або ВНЗ із відзнаками. Чотири сотні заболотівчан їдять за кордоном інший хліб — заробітчанський.
Не надто, на перший погляд, шляхетною назвою містечко мусить завдячувати розташованому неподалік багнистому урочищу Турка Борщівська, за якою, тобто за болотом, колись отаборилися першопоселенці. Болото вже висохло, та, мабуть, ще не скоро містечко набуде омріяних обрисів міні–Парижа. Зате стати ближчим до Києва шансів більше. Дослідивши свій родовід, дворазовий секретар Київради Олесь Довгий на своєму персональному сайті з приємністю повідомив про те, що його дідусь по маминій лінії — художник–графік Михайло Курилич народився 18 травня 1921 року і виріс саме в прикарпатському Заболотові.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
