Ніч таки місячна...
Слідом за Любаром пана Черновецького відзначила... Національна музична академія імені Чайковського. Щоранку піднімаючись ескалатором під «Вальс квітів» із «Лускунчика» (музичний супровід у метро), мимоволі думаєш про дві витрачені гривні і Петра Ілліча Чайковського. Тепер геніальний покійник не те, що обертається у домовині, а, мабуть, крутиться у ній як дзиґа. Бо який стосунок має Черновецький до музичної академії — величезна й неосяжна тайна. Утім ректор закладу Володимир Рожок, мотивуючи присвоєння Черновецькому звання «почесного професора», відзначив «великий внесок» столичного достойника в розвиток музичної освіти в цілому та у процвітання академії зокрема. Соромно, пане Рожок! Так би й запхати голову в тромбон, щоб не чути, не читати й не знати, до чого можна дійти, використовуючи мера як чупа–чупс... Хоча всі ми розуміємо, що «почесне звання» — взагалі не звання, але щось аж надто поширилась Україною профанація професури. Якась пошесть, їй–Богу.
Приймаючи свою почесну «корочку», Черновецький презентував Рожку картину «Андріївський узвіз» та грамоти подяки для співробітників академії. «Від імені всіх киян, — сказав він, — які обрали мене мером найкращого, найбільш творчого міста у світі вітаю академію з 95–річчям. Я пишаюсь тим, що живу з вами в одному місті». Словом, «гаудеамус ігітур» та шампанське в студію! Відтак — якщо вірити прес–релізу — Черновецький навіть заглибився в історію музики, згадавши, що свого часу випускниками академії були Григорій Верьовка, Іван Козловський, Левко Ревуцький та інші. З почесного ряду «академіків» якось аж надто випадав новоспечений професор Черновецький — у понтовому, але геть недоречному спортивному костюмі від дорогущого модного дому Zilli. Очевидно, наш бре(н)довий мер трохи заблукав у часі й думав, що йому знову доведеться бігати навипередки з Луценком чи віджиматися на очах у журналістів. Але незрима присутність тенора Козловського сплутала всі карти. Та хоч Zilli був на висоті.
Юність генія
Йдучи від «професорства» Черновецького у зворотному напрямку, «УМ» зацікавилась освітою теперішнього столичного очільника. Відповідно до диплома, наш мер — юрист. Ба навіть більше: кандидат наук. У 1977 році Черновецький закінчив Харківський юридичний інститут, потім трохи попрацював слідчим прокуратури, а в 1981–му повернувся до навчання, вступивши до аспірантури. Злі язики його однокурсників кажуть, що майбутньому кандидату ніяк не давався так званий «мінімум» з марксистсько–ленінської філософії. І зовсім не тому, що комуніст Черновецький мав щось проти Маркса чи Енгельса. Просто предмет був надто не підйомний (як на Льоню–аспіранта, ясна річ). Що ж до теми дисертації, то вона обиралась з–поміж найбільш банальних варіацій — «Методика розслідування розкрадань, скоєних посадовими особами» (щодо розкрадань і посадових осіб, то тут собі Черновецький просто–таки наврочив).
Дисертація Черновецького пов’язана з криміналістикою, а не з правом, говорить знаючий люд. Бо для юриста «методика розкрадань» — нудна міліцейська наука, як–от пошук відбитків пальців або інших слідів на місці злочину. Може, саме тому, що правознавця з Черновецького не вийшло, він і програв свого часу судову тяжбу з Михайлом Бродським. (Бродський якось висловив переконання у тому, що «дурдомівці» ніколи не керуватимуть Києвом, а мер взяв та й сприйняв його слова як власну характеристику. Дивно, чи не так?). З 1989 року Черновецький, як пишуть його офіційні біографи, «займався створенням та розвитком концерну «Правекс», хоча насправді він мав до нього таке саме відношення, як Нестор Шуфрич до Букінгемського палацу. Просто на зорі 90–х викладачі юридичного інституту створили таке собі «інтелектуальне» підприємство на базі факультетів правознавства, економіки та соціології (звідси й назва), яке почало поступово занепадати після незалежності.
Його університети
Згодом «Правекс» переродився у... банк, який Черновецький цього року продав італійській компанії Intesa Sanpaolo. Шлях «Карліто» від аспіранта і викладача до банкіра — окрема тема, яку ми наразі досліджувати не будемо. (Хоч і дуже хочеться). Подейкують, що фінансові успіхи Черновецького зумовили не його власні таланти, а деякі інші чинники. Проте Леонід Михайлович навіть устиг побути членом Вищої економічної ради при Президенті України (з 1997 по 2000 рік). Що так привабило Леоніда Кучму в його тезці, слід запитати безпосередньо екс–главу держави, відірвавши його від ловлі риби для кота — теперішнього його заняття.
Наступними «університетами» Черновецького було партійне будівництво та служіння Богу. На ниві першого мер Києва створив кілька партій. Перша звалася «За красиву Україну» (в ній Черновецький пробув як співголова та голова з 1998 по 2000 рік). Другою була Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України» (2000 рік). У парламенті IV скликання він входив до складу фракції «Наша Україна» (2002—2006 роки), а з 2005–го очолив Християнсько–ліберальну партію України. Як православний Черновецький підтримує теплі стосунки з Московським патріархатом, як протестант (?) є прихожанином церкви Посольство Боже Сандея Аделаджі. Очевидно, що до кінця проблему самоідентифікації пан мер не вирішив. Або він просто перебуває у вічному пошуку — потрібних людей, ідей і золотих тельців.
ДО РЕЧІ
Любов до бренду «Zilli» (яка «єднає» Черновецького з Віктором Ющенком та Олександром Турчиновим) столичний голова не так давно продемонстрував у властивій йому манері — не в тому місці і не в той час. А саме спілкуючись із безпритульними дітьми. Зустріч із київськими «гаврошами» наштовхнула мера на створення «оперативного штабу допомоги бездомним». За задумом Черновецького, штаб включатиме три виїзні бригади для патрулювання вулиць. Побачивши бездомного, бригада мусить забезпечити його харчами, а також пожертвуваним одягом, взуттям та іншою «гуманітарною допомогою», ще й надати (за необхідності) першу медичну допомогу або викликати «швидку». «УМ» цікаво, чи знайдеться під час рейдів бодай один голодний і холодний, але гордий «бомж», що погидує уживаним «Zilli» Черновецького? Просто з принципу, адже шмаття такого ґатунку коштує десятки тисяч доларів — значно більше, ніж вся ця позірна благодійність разом узята. Як писав російський класик, «вкус, батенька, — отменная манера», а коли манер нема — і «швидка» не врятує. Український багатій, що хизується одягом та аксесуарами і перед зубожілим люмпеном, і перед інтелігенцією — це вже невиліковно.
