Володимир Носков: Вершини долаю постійно. Говерла — лише одна з них...

03.12.2008
Володимир Носков: Вершини долаю постійно. Говерла — лише одна з них...

Володимир Носков. (автора.)

Світлофори, світлові маячки для незрячих у метро в Харкові вже є!

—  Володю, скільки не спостерігаю за вами на різних журналістських тусовках, ніколи не перестаю дивуватися вашій обізнаності, енергії та оптимізму. У власкора радіо «Ера» Володимира Носкова завжди є влучне запитання і власний коментар до тієї чи іншої проблеми. А тепер ось зрозуміла, що ви займаєтеся активно ще й громадською діяльністю, адже, мабуть, не випадково наша розмова відбувається у центрі реабілітації молодих інвалідів та їхніх родин «Право вибору»?

— Так, я допомагаю цьому центру: налагоджую контакти зі ЗМІ та намагаюся піднімати у Харкові соціальні проблеми городян з особливими потребами. Коли відкрився наш заклад, ми з директором пані Валентиною Бутенко вирішили, що насамперед треба прибрати інформаційний бар’єр, який існує щодо цієї категорії людей, змінити форму подання медійних сюжетів про їхнє життя. Я ніколи не забуду, як у дитинстві дивився програму на обласному телебаченні, а там казали: «Давайте стиснемо зубки і поплачемо над долею цих діток». Тобто журналісти намагалися показати інваліда таким собі бідненьким і жалюгідним.

Правда, мушу зазначити, що за останні років сім деякі зрушення все ж таки відбулися. Але в багатьох речах — завдяки громадському сектору. Наприклад, у Харкові з’явилися світлофори з голосовим супроводом. Хто це зробив? Громадська організація «Толерант–центр». З’являються звукові маячки у харківському метро — справа громадської організації Генерація успішних дій (ГУД). Завдяки зусиллям Олени Шенгарьової (громадська організація «Креавіта») у місті нарешті з’явилися пандуси. Пані Олена розповідала, скільки довелося витратити сил та нер­вів, аби реалізувати цей проект.

Та й центр «Сходинки подолання», який ми задумали відкрити для консультації батьків, у яких народилася незряча дитина, створювався з величезними фінансовими труднощами. Довелося буквально волати крізь інтернет: «Допоможіть!». На щастя, знайшлася така людина. Це бізнесмен Юрій Хмельницький. Він прийшов сам і каже: «Я прочитав, що у вас проблеми великі, покажіть чим ви займаєтеся». Він і досі допомагає.

До речі, західні держави серйозно піклуються про інвалідів. Скажімо, там сліпа дитина безкоштовно отримує комп’ютер ще зі шкільних років. Спеціальний, з брайлівським рельєфно–крапковим рядком, звуковими програмами. А якщо взяти незрячих людей в Україні? Більшість із них купують такі комп’ютери самі. Це дуже складно. Наприклад, я самостійно не можу придбати справжню програму озвучення JAWS (вголос «читає» усі комп’ютерні тексти. — Авт.), оскільки вона коштує біля тисячі доларів і продається за кордоном. Тож доводиться вдаватися до піратських копій. Я також не можу купити в нас нормальний спеціальний годинник. Той, що маю зараз, привіз із Бельгії.

«Я звик ставити перед собою круті вершини і підніматися на них»

—  Два роки тому ви піднялися на Говерлу. Хоча в гори зважиться піти далеко не кожна фізично здорова людина. А тут похід незрячих альпіністів–аматорів, та ще і на найвищу карпатську вершину. Які відчуття пережили, здолавши цей нелегкий маршрут?

— Я давно мріяв сходити в гори. А потім з’ясувалося, що зводити незрячих людей на Говерлу давно хотів і директор Харківського клубу альпіністів Віктор Назаренко. Так виникла ідея, реалізувати яку було досить непросто. Чиновники запитували: «Навіщо вам це?». Зрештою нам вдалося знайти меценатів, які підтримали акцію «Сходження толерантності 2006».

—  А що найбільше залишилося у пам’яті після тієї експедиції?

— Я звик ставити перед собою круті вершини і підніматися на них. Для мене це одна з перемог. Не скажу, що те сходження було найзнаменнішою подією у моєму житті. Бо коли так вважатиму, зупинюся на місці. Хоча сам підйом був дуже важким. І коли дістався до останнього схилу, подумав: «Господи, навіщо ж я сюди пішов?» (сміється). Але зараз все згадуєш, як сонце!

«Ламайте стереотипи в собі!»

—  А ще, Володю, разом із керівником громадської організації «Толерант–центр» Михайлом Ізюмським ви створили дуже цікаву аудіокнигу для незрячої молоді про ази сексуального життя «Тобі вирішувати». Цей проект мав успіх?

— Відгуки від науковців були, до речі, дуже схвальні. Я нічого не дозволяю собі робити на аматорському рівні. Ми взяли професійну студію, першокласних дикторів, співпрацювали з харківським міжрегіональним центром планування сім’ї і репродукції людини, психологами. Фахівці допомагали нам консультаціями, давали брошурки. Зібрану інформацію ми об’єднали в легкий для сприйняття текст і запустили під клубну музику. Але ви і уявити собі не можете, скільки бруду вилилося на нас після цього! Навіть свої були невдоволені. Ми ж це зробили для учнів шкіл, тому нам дорікнули, що розбещуємо дітей. Навіть самі діти казали: «Як це так, про нас тепер будуть скрізь говорити, що ми цікавимося сексом?!». Я відповідав: «Люди, ламайте стереотипи в собі! Невже ви не будете кохатися чи не маєте право знати про інтимні стосунки? Хто про це буде говорити?». І тому мені здається, що цей проект висвітлив дуже багато проблем. Виробники контрацептивів повинні розраховувати і на незрячих людей, поміщаючи на коробочці інструкцію шрифтом Брайля. Тому що безпечний секс — це потрібно всім! Слава Богу, керівництво гімназії для сліпих дітей ім. В. Г. Короленка пішло нам назустріч: ми змогли розповсюдити аудіодиски серед дітей, влаштували їм екскурсію до Музею сексуальних культур світу. Диск також розійшовся громадськими організаціями, реабілітаційними центрами, по школах.

—  Володю, не так давно ви презентували ще одну свою роботу — «Особливі казки»... У чому особливість?

— Складнішого проекту у мене не було, тому що дуже важко було діставати гроші. Спочатку знайшли вісім тисяч, потім ще половину. Економили, де тільки могли. Ідея ж була така: запросити професійних акторів для створення психологічних казок. Це свого роду психологічний напрямок уроків, тобто уроки казкотерапії. Вони допомагають розвивати особистість, у них розповідь поєднується з ігровими елементами, звуковими ефектами, тактильними образами предметів. Усе це для того, аби в незрячої дитини склалася повноцінна реальна уява про світ, який її оточує. Крім цього, терапевтичні казки мають і повчальний характер, що допомагає дитині долати внутрішні комплекси, недоліки власного характеру, страхи.

—  І звідки у вас стільки ідей?

— А вони мені вночі не дають спати. Тепер ось дуже хочу зайнятися соціальною рекламою. На запорізьких телеканалах показують соціальні ролики, розраховані на водіїв. Ідеться про те, на що вони мусять звертати увагу, побачивши людей, які мають особливі потреби. Скажімо, якщо у пішохода в руках біла палиця — значить, іде незрячий. І так далі. Але подібних роликів дуже мало. Тож, аби реалізувати цей та інші проекти, хочу створити власну аудіостудію, де б можна було записувати казки, робити якісь програми для незрячих людей і про них. Я хочу насамперед розібратися в проблемі й допомогти конкретній людині.