У книжках немає орієнтирів. Ні світлофорів, ні вказівників, ні розмітки, ні — найголовніше — авторитетів. У N такий смак — і він із твоїм не збігається, S — хороша людина, але тихцем підпіарює друзів чи за гроші пише позитифф, чи дармові книжки видавництва відробляє, а ти про це раптом недоречно дізнаєшся, R самовипендрюється і її тексти не мають жодного стосунку до написаної книжки, P пнеться в інтелектуали, навмисне сипле термінами і «герметизує» свою рецензію до непристойності. Куди податися бідному селянинові? Все туди ж, в інтернет, бо після закриття «Книжника–ревю» і до відкриття нового «Книжкового журналу», перший номер якого, дасть Бог, вийде 20 січня, в паперовому варіанті ловити нічого. А в «павутині» — як на блошиному ринку: серед лахміття, сміття, помий і ексгібіціонізму відшуковуються романтичні професіонали (?!), які вірять, що комусь потрібні їхні інтелектуальні думки з приводу, ерудиція, освіта і чесні, об’єктивні оцінки. Найчастіше таке добро трапляється в блогах. Але я нарахувала кілька вітчизняних літературно–книжкових сайтів, які поставили собі за мету орієнтувати публіку на книжковій місцевості. Парадоксально, але вони майже не перетинаються між собою.

Видавничий світ гуде — гряде новий «Книжковий журнал», з однойменною назвою. Чутки, хто видаватиме і хто замовлятиме музику, хто редагуватиме, курсують по видавництвах, письменницьких колах, тусовках, обростають фантастичними подробицями і повертаються до джерел у нових барвах. Єдине, що збігається в цих чутках — ім’я головного редактора: Юлія Поцілуйко, колишня редакторка журналу «Книжковий клуб плюс». «УМ» звернулася до Юлії з проханням розповісти, що ж буде насправді.

Два роки тому нове столичне видавництво дебютувало ілюстрованим довідником «Чай и чаепитие». Спроба виявилася вдалою, книжка витримала два наклади й ідея «озброїти» читача історико–гурманськими путівниками по найпопулярніших продуктових групах перетворилася на книжкову серію. Усі книжки побудовано за триглавою схемою: історія, асортимент, культура споживання.

Восьмого грудня рок–гурти «Тельнюк: Сестри» та «Кому вниз» розпочинають спільний творчий проект «Вітер століть». Концепція проекту — оригінальна і прогнозована водночас. Оригінальна, бо для сучасного українського мистецтва симбіоз класичної поезії та рок–музики — пропозиція нетипова. А прогнозована, оскільки ефект від такого поєднання очевидний навіть для непосвячених: поезія та музика підсилюють одне одного, стають зрозумілішими. Тур «Вітер століть» триватиме до 17 грудня, за цей час сестри Тельнюк та команда Андрія Середи дадуть сім концертів, виступатимуть перед студентами вищих навчальних закладів. Маршрут туру проляже через Одесу, Херсон, Кривий Ріг, Кіровоград, Суми, Харків, Дніпропетровськ. Свої програми «Тельнюк: Сестри» та «Кому вниз» побудували на поезіях Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана–Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Олександра Олеся... Леся та Галина Тельнюк розповіли «Україні молодій», що ідея «Вітру століть» визрівала майже десять років.

Знову Стівен Кінг написав роман–цеглину. Ще на півкроку відійшов від власного реноме «короля жахів», хоча постійний читач може цього й не зауважувати, — формальні ознаки жанру збережені, а фінальна битва з мертвяками заколисує враженням, що «все так само».

Почати все ж таки варто з двох помітних чеснот роману «Острів Дума», до яких Стівен Кінг не має жодного стосунку. По–перше, видавцям удалося повторити феномен Гаррі Поттера — український переклад нового Кінга з’явився раніше, ніж у більшості європейських країн (здається, лише німці виявили таку ж спритність). По–друге, завдяки перекладу Олександра Красюка вітчизняний читач отримав змогу вперше прочитати Кінга, не пошкодженого цензурними міркуваннями (що ними відзначалися всі дотеперішні переклади — як українською, так і російською). Та й численні коментарі від перекладача — перша спроба бодай частково розтлумачити культурно–побутовий бекграунд письменника, кожен текст якого перенасичений деталями, згадками, алюзіями, що зрозумілі лише для американського читача.