У Маріуполі чисте повітря

15.11.2008
У Маріуполі чисте повітря

Різнокольоровий дим зустрічає ще на під’їзді до міста. Щоправда, з кожним днем «гасне» щоразу більше труб.

«Депресивні» міста для промислової Донеччини — не рідкість. Здебільшого це шахтарські населені пункти, які потрапили під «реструктуризацію». І тепер, після закриття шахт, тут немов Мамай пройшов: руїни копрів та адміністративних приміщень шахт, напівпорожні й покинуті дитсадки, школи та житлові будинки.

Маріупольці щиро сподіваються, що їхнє приморсько–металургійне місто ніколи так не виглядатиме. Досі воно впевнено трималося на двох «китах» вітчизняної металургії — комбінатах «Азовсталь» та імені Ілліча. Фінансова криза змінила недавню відносну стабільність на переддепресивні настрої: у непростій ситуації опинилися два металургійні гіганти, де працюють понад 70 тисяч маріупольців. А з урахуванням їхніх сімей, «під роздачу» від кризи потрапила майже половина мешканців міста.

 

Перший на добровільну націоналізацію

Найголосніше про кризу мовчить порт. Донедавна сюди звозили свою металопродукцію не тільки місцеві комбінати, а й заводи Алчевська, Донецька, Єнакієвого тощо. На рейді завжди стояло не менше десятка великотоннажних суден, які везли продукцію українських металургів у заморські країни — майже у всі куточки світу. Нині у морі порожньо.

Металургійний комбінат–гігант імені Ілліча намагається працювати, але... Ще влітку тут щодоби виробляли 13, 6 тисяч тонн чавуну та 18 тисяч тонн сталі, а наприкінці жовтня ці цифри зменшилися втричі — відповідно 4,4 тисячі тонн і 5,3 тисячі тонн. Цьогорічний День комбінату, що припадає на 2 листопада (вісім років тому Верховна Рада прийняла Закон України «Про особливості приватизації державного пакету акцій ВАТ «ММК імені Ілліча», і підприємство фактично отримало незалежність від держави), тут відзначали без звичних урочистостей. Понад це — напередодні генеральний директор ВАТ «ММК імені Ілліча» Володимир Бойко навіть зізнався, що для порятунку підприємства та трудового колективу готовий ... віддати його назад державі.

«У вересні комбінат імені Ілліча спрацював із збитками в 130 мільйонів гривень, а в жовтні ця цифра буде більшою майже вдвічі — на рівні 250 мільйонів, — розповів журналістам Володимир Бойко. — І найстрашніше те, що неможливо прорахувати економічні показники підприємства наперед: не стільки через ціни на сировину, скільки через брак замовлень. Тому в обставинах, що склалися, ми змушені працювати на одну мету, яку визначили для себе як головну: зберегти завод і колектив. З іншого боку, «розрулити» ситуацію всередині країни має держава...»

Втім, на думку керівника комбінату, на самому підприємстві, не виключається, «розрулювати» ситуацію теж доведеться завдяки державі. «У разі загострення скрути я готовий підготувати комбінат до націоналізації, — чітко озвучив свою позицію Володимир Бойко. — Ми віддамо свій пакет акцій державі, нехай забирає, якщо це допоможе врятувати підприємство. Розумію, така заява викликала шок у багатьох. Але ми повинні відверто говорити з людьми і пояснювати їм, що попереду на нас чекають дуже важкі часи.Завтра просто може не бути коштів не тільки в підприємства, а й у бюджеті. І не буде з чого виплачувати ні зарплату бюджетникам, ні пенсію пенсіонерам. Адже наше підприємство тільки в жовтні скоротило фонд оплати праці на 20 відсотків, відповідно скоротяться й відрахування до бюджету...»

Прикметно, що торкнувшись причин кризи та перспектив її подолання, керманич металургійного комбінату дав колоритну пораду: «Не переймайтеся питанням, хто винен у кризі. Світова система винна, вона винна тим, що розпалася... Краще почитайте третій том Карла Маркса. Також думаю, винна й наша некомпетентність — особливо тих, хто повинен був відслідковувати світові тенденції, аналізувати їх, робити висновки та ухвалювати рішення. Та життя продовжується. І сьогодні моя порада така: прибрати злість, не шукати винних. Ми тепер повинні перейти в режим суворої економії на всьому».

«Хтось же повинен був зупинити цих...»

Масового скорочення на комбінаті Ілліча, про що вже поповзли чутки далеко за межі міста, тут поки вдалося уникнути. Хоча у деяких цехах довелося запровадити чотириденний робочий тиждень, а працівники все частіше змушені брати «відгули». Ще одна обов’язкова прикмета робочих буднів — перекваліфікація. Зокрема, в киснево–конвертерному цеху не рідкість побачити як найкращі спеціалісти — розливальники, приміром, фарбують обладнання чи виконують інші господарські роботи. Бо, питається, чим зайняти металургів, якщо колись за зміну тут робили 25 плавок, а тепер уп’ятеро менше?.. Тому й не дивно, що із бригади сталеварів та їх підручних у вісім чоловік безпосередньо за фахом працюють тільки троє. Інші — у «відгулах», або на господарських чи ремонтних роботах.

«Я далеко не банкір і не фінансист, а я лише відповідальний виробничник, який знає свою справу, — каже начальник киснево–конвертерного цеху із багаторічним стажем Олександр Ларіонов. — Та навіть мені зрозуміло, що серед причин кризи є те, що розвалилася система бізнесу... Дуже неправильно, що ми сьогодні прикриваємося Америкою чи Європою. Нічого подібного! Криза в Україні розпочалася ще у серпні. То що заважало Антимонопольному комітету негайно переглянути ціни? Наприклад, хіба це нормально, що тонна коксу коштувала 632 долари при собівартості чавуну 580 доларів?.. Сьогодні сировина перебуває в приватних руках олігархів. Вважаю, всі повинні були зібратися разом й домовитися. А то в одного вже аж через горлянку пре! Скажімо, руда їм обходиться до 50 доларів за тонну, а вони нам поставляють по 120! Є совість у них?! Хтось же повинен був зупинити цих... Ви записуєте?... Вибачте, але так хочеться казати, так як думаєш...»

«Стан справ, на жаль, залишається непростим через невелику кількість замовлень на нашу продукцію, — розповідає керівник прес–центру комбінату імені Ілліча Сергій Магера. — Та навіть за цих умов ми, певна річ, не опускаємо руки». Водночас депутат міської ради Сергій Магера не приховує занепокоєння: «Нині вже відомо, що Маріуполь із донорів перетворився на дотаційне місто. Це нонсенс! — каже він. — За підсумками серпня дефіцит міського бюджету сягнув майже 18 мільйонів гривень. У вересні ще більше. А у третьому ква­р­талі, можна передбачити, міський бюджет взагалі відчуватиме дуже великий дефіцит у зв’язку із скороченням заробітної плати. Тому вже до грудня можуть виникнути проблеми з виплатою зарплати бюджетним організаціям: учителям, медикам. Також можливі проблеми з пенсійним забезпеченням».

Нам — аби начальство здоровим було!..

Що ж — жити в «металургійному» місті й не відчувати «принад» кризи в галузі — неможливо. Тож городяни, які нещодавно могли похвалитися одним із найбільших в області рівнем середньої зарплати, тепер, образно кажучи, змушені затягувати паски. Приміром, залишилися без роботи працівники підрядних організацій, підраховуючи втрати, хапаються за голови представники дрібного бізнесу, в яких враз поменшало клієнтів. На відсутність замовлень нарікають і представники ремонтно–будівельних фірм: хіба маріупольцям тепер до ремонтів у своїх оселях? Вдвічі (!) впала виручка торгових точок, що розташовані як неподалік прохідних металургійних комбінатів, так і на певній відстані від них. Продавці, немов змовившись, називають головну причину ігнорування товарів — маріупольці почали ощадити. До того ж економлять покупці тепер майже на всьому.

Аби довідатися настрої людей, достатньо поспілкуватися з ними біля прохідної. Представлятися вони переважно не хочуть, але про наболіле розповідають охоче.

«Я вже на дві зміни написав «відгул» за свій рахунок. Думаю собі: а що тут, по цеху ходити, один одному в очі заглядати? Краще вдома щось зроблю. У нас тепер часто так — то один візьме на два–три дні, то інший. Зараз це не забороняється. А ось коли робота кипіла, було важко навіть на один день відпроситися».

«Зараз майже всі на господарських роботах. З усієї бригади на робочих місцях залишилося тільки троє. Інші займаються ремонтом обладнання чи прибиранням території. В такому режимі працюємо вже понад місяць».

«Комбінат в «ямі». І треба бути дурнем, аби не зрозуміти — ні завтра, ні післязавтра ми з неї не виліземо. Треба набиратися терпіння... Хоча зробити це дуже важко. Бо як бути людям, які вже звикли до певного рівня життя? Вони брали кредити, робили ті чи інші покупки. А зараз їм треба від усього цього відмовитися. Погодьтеся, зробити це дуже непросто».

«Просто треба нагорі голови декому повідривати, і настане порядок. Бо поки тих, хто нагорі, не приберуть, діла не буде! А ми тепер змушені економити на всьому. На чому саме? В першу чергу на своєму шлунку економимо!»

«А чого переживати? Нам так і сказали: «Не переживайте: іде криза. Так завжи при кризах буває. І торік було, і в серпні. Але, що зараз буде, ніхто не знає. Зарплату стали меншу давати, а ціни більшими поробилися».

«Думаю, виживемо! І не такі важкі часи бували. Дай тільки, Боже, здоров’я нашим керівникам! У нас ціла династія: два сини працюють, чоловік у мартенівському цеху трудився. До кінця 90–х років теж було важко, та ми не пішли звідси, працювали й підтримували завод».

«Знаємо, що зарплата тепер буде вже меншою, ніж у минулому місяці. Та нам вистачить. Десь прижмемося, від чогось відмовимося, щось почекає... Не помремо! Гадаю, це все тимчасово. І раніше було непросто, а ми все ж вилізли з «ями». І зараз виборсаємося. Що для цього треба? Та звідки ж я знаю? Нехай політики думають».

... Ще донедавна у промислових містах Донбасу до закриття чи скорочення виробництва іноді ставилися ... з оптимізмом. Адже припинення роботи якогось із підприємств позитивно позначалося на екології. Маріуполь теж не виняток: на в’їзді до нього, де тебе найпершими зустрічають різнокольорові дими комбінату імені Ілліча, та й у самому центрі міста тепер дихається дещо легше. Однак така деталь — чомусь жоден із маріупольців не звернув уваги на те ж покращення екологічної ситуації і тим більш не поспішав радіти можливості дихати глибше.