Дев’ять років тому у Володимира Стефаніва з Підгайців на Тернопільщині був вибір: нарікати на економічний занепад в Україні, змирившись із ситуацією абсурду, або спробувати щось кардинально змінити у своєму житті. Він зупинився на другому варіанті й подався на заробітки за кордон. У ті часи українців в Іспанії було мало, і країна приймала трудових мігрантів на законних підставах. Володимир швидко отримав документи на право праці і проживання, знайшов роботу, а за деякий час у Барселону приїхали по черзі його обидва сини і дружина. Вони не мали ілюзій щодо солодкого життя на чужині, але часу зважувати на терезах співмірність втрат і здобутків не було. Під час нашої розмови у затишній кав’ярні на барселонській набережній мої земляки щиро зізналися: щоденна виснажлива боротьба за хліб насущний залишає мало місця для ностальгії. Хоча Україна їх «не відпускає»...