Головні герої фільму — актори Євгеній Сідіхін і Ніна Хосс.
На екрани Німеччини вийшов фільм режисера Макса Фербербека «Аноніма. Жінка в Берліні» (Anonyma. Eine Frau in Berlin). Це перша в Німеччині художня стрічка, в якій відверто говориться про драму десятків тисяч німецьких жінок, які наприкінці Другої світової війни були зґвалтовані солдатами Червоної армії. Раніше ніхто з німецьких кінематографістів не наважувався звернутися до теми, яка перебувала під морально–етичним табу. На екрани Європи та США ця стрічка виходить лише наприкінці року.
Дія фільму розпочинається 20 квітня 1945 року. До Берліна, що лежав у руїнах, входять радянські солдати. Німецькі чоловіки полягли, захищаючи місто, а жінки з дітьми сховалися по підвалах. «Фрауен, комм» («Жінки, виходьте») — звучить згори. До підвалу вбігають червоноармійці, витягують жінок, а потім безжально ґвалтують. Анонімна героїня цього фільму (в цій ролі — провідна німецька акторка Ніна Хосс) відчайдушно шукає порятунку для себе та інших жінок, з якими доводиться ділити окупаційні будні. Вона пише щоденник, щоб колись показати його своєму чоловіку і таким чином пояснити свою поведінку. Після чергового зґвалтування вона стає коханкою радянського офіцера Андрія (в цій ролі — російський актор Євгеній Сідіхін), який захищає її від своїх підлеглих. Те, що мало стати виявом інстинкту самозбереження, з часом змінюється на почуття чи принаймні щось схоже на них.
Цей фільм є екранізацією щоденника німецької журналістки Марти Хіллерс, яка вела його з 20 квітня по 22 червня 1945 року. Вона щодня нотувала все, що діялося в колишній столиці ІІІ Рейху після приходу радянських військ. Хіллерс видала свій щоденник ще в 50–х роках, але в Німеччині впродовж десятиліть не звертали уваги на цю книгу. Жертви, які десятиліттями жили з такими моральними травмами, більше не хотіли говорити про те, що пережили. Окрім того, в консервативній Західній Німеччині, яка відбудовувалася з руїн, ця тема була занадто ганебна, щоб повернутися до неї обличчям, незважаючи на те, що масштаби зґвалтувань німкень радянськими солдатами були вражаючими — історики говорять, що через таке пройшли два мільйони німецьких жінок. У самому Берліні, де відбувається дія фільму, було зґвалтовано від 110 до 125 тисяч жінок. Кожна десята з них загинула: солдати після зґвалтувань або розстрілювали жертви, або забивали майже до смерті.
Німецька публіка помітила книгу Хіллер лише 2003 року, коли з’явилося перевидання, яке було обсипане нагородами та дуже прихильними рецензіями. Але авторка книги померла у віці 90 років за два роки до свого видавничого тріумфу.
У Німеччині фільм зустріли зі змішаними почуттями. Рецензента тижневика «Шпігель» стрічка розчарувала своєю політичною коректністю та поверховістю образів героїв. Натомість газета «Ді Цайт» хвалить його творців за хоробрість зірваних табу. «Цей фільм, безумовно, шокує Німеччину, пробудить образу на росіян та стане поштовхом до диспуту про мораль на війні», — написала британська газета «Таймс». Газета також подає статистичні дані, які свідчать про масштаби явища, зокрема, що «в 1945—1948 роках в Німеччині щороку виконувалися по два мільйони абортів. У перші тижні окупації зґвалтування навіть заохочувалися політруками, які наставляли солдат: «Зламай силою расову зверхність німецьких жінок! Візьми їх як заслужений трофей!» Але 1947 року радянська влада у зв’язку з епідемією венеричних захворювань змушена була запровадити суворі покарання для своїх військовослужбовців за зв’язки з місцевими жінками».
Критики також хвалять Макса Фербербека за те, що він показав радянських військовослужбовців не як монстрів, а як людей у нелюдські часи. У німецьких ЗМІ немало нарікань, що фільм у найгіршому світлі змальовує німецьких чоловіків. Власне вони розпочали війну, а потім були не в змозі зрозуміти, що їхні дружини і доньки розплачуються за це. Чоловік головної героїні таки повертається додому і перечитує її щоденник, а потім обурено звинувачує її, що вона «поводилася як безсоромна сука».
Так німецькі жінки ставали жертвами вдруге. Зґвалтування призводили до народження багатьох дітей, які отримали в Німеччині прізвисько «руссенкіндер». З таким тавром, гіршим, ніж «байстрюк», вони й виростали. Церква та влада в ті часи намагалися пом’якшити своє ставлення стосовно абортів, щоб, як висловився один церковний діяч, німецькі чоловіки, коли вони повернуться додому, не знайшли серед власних ще й чужих дітей. Після прем’єри картини на німецькому телебаченні показали документальний фільм про таких дітей. Потому відбулася дискусія з жінками, які відважилися говорити про своє давнє, але все ще болюче приниження. Кріста, якій тепер 74 роки, розповіла, що їй було 11 років, коли в її рідний Кенігсберг прийшла Радянська Армія. Була зґвалтована і вона, і її мати. «Я повинна сказати, що зґвалтування жінок були правилом. І дівчатка не становили винятку: як тоді говорили, беремо всіх — від восьми до 80», — розповіла Кріста.
Російський публіцист Юрій Векслер у спеціальній програмі «Радіо Свобода», присвяченій цьому фільму, зазначив, що в книзі–щоденнику і його екранізації немає жодного сліду, характерного для переможених німців саможалкування. Він зазначив, що виконавиця головної ролі Ніна Хосс заслуговує за акторську гру найбільшої похвали критики і навіть порівнянь із легендарною німецькою акторкою Ханною Шигуллою, яка вславилася кількома ролями принижених у роки війни німкень. Акторці на час зйомок було 33 роки, а авторці щоденника на час його написання — 34, тому вона могла краще розуміти прототип.
Класик німецького кіно Райнер Вернер Фассбіндер та його муза — акторка Ханна Шигулла — 1979 року у фільмі «Заміжжя Марії Браун» зламали перше табу часів війни: проституювання для виживання тисяч німецьких жінок в американському окупаційному секторі. Американці не ґвалтували, вони «розплачувалися» за послуги жінок: сьогодні отримуєш одну панчоху, завтра другу, а післязавтра — кусень мила. «Дорогі» повії отримували навіть шоколад та сигарети. До речі, таку практику перейняли радянські солдати, які в роки Карибської кризи 60–х років служили на Кубі. Перед відбуттям на «острів свободи» вони набивали свої військові ранці «валютою кохання»: нейлоновими панчохами та дешевими парфумами.
У Польщі з нетерпінням очікують на вихід цього фільму принаймні з двох причин. По–перше, це німецько–польська копродукція. Його постановник, 58–річний Макс Фербербек, після довгих пошуків усвідомив, що в перебудованому та модерному Берліні вже не знайти місць, які б можна було «загримувати» під зруйновану столицю ІІІ Рейху останніх тижнів війни. Тому зйомки цієї стрічки з найбільшим у німецькому кіно за останній рік бюджетом велися в польських містах Легніца та Вроцлав, де ще збереглася стара німецька забудова. Другим режисером фільму з польського боку є Марек Бродзький, постановник знаного в нас фільму «Відьмак».
По–друге, у Польщі звернулися до теми масових зґвалтувань польок радянськими вояками на десять років раніше, ніж у Німеччині до своєї проблеми. У другій половині 90–х років у Польщі з’явилися десятки статей, розвідок та свідчень жертв і свідків знущань солдат Радянської армії над жінками на територіях сучасної Польщі. Йдеться передусім про колишню Східну Пруссію та Сілезію.
У ролях німецьких та російських солдатів і мешканців Берліна виступили німецькі та польські статисти, але всі більш–менш значні ролі з текстом виконують німецькі та російські актори. Окрім Євгена Сідіхіна, в стрічці «Аноніма. Жінка в Берліні» задіяні російські актори Роман Грибков, Самвел Мужикян, Олександра Куликова, Олег Чернов, Олександр Самойленко, Кирил Ульянов, Євгеній Титов, Ромуальд Макаренко та інші. Попри це, є великі сумніви, що фільм будь–коли з’явиться на екранах Росії. Як і в Україні. У нас тема масових зґвалтувань радянськими солдатами надалі перебуває під негласною забороною. Йдеться як про жінок інших країн, так і про радянських співвітчизниць. Автор цих рядків із дитинства запам’ятав розповіді старших людей, які мешкали в роки війни в районі залізничних станцій Корсунь, Таганча чи Миронівка, про те, що дівчата і жінки немов від чуми втікали і ховалися по байраках та лісах, коли на цих станціях зупинялися ешелони з солдатами, які після перелому у війні прямували на Захід. Хто не встиг втекти — того затягували у вагони, і потім тіла цих нещасних, яких замучували до смерті, знаходили викинутими на полях уздовж залізничного полотна. У цих розповідях була одна спільна деталь: таким займалися дивізії, які були сформовані на Кавказі. Кавказці нагадували не Радянську армію, а дикі орди.
У згаданій вище статті в британській газеті «Таймс» є свідчення, що радянські солдати часто трактували радянських дівчат та жінок, яких було насильно забрано на роботи до Німеччини, не краще, ніж німкень. Відомий російський історик В. Земсков у статті, присвяченій репатріації на Батьківщину забраних на роботи в Німеччину радянських громадян, зазначає: «З медичної точки зору, попередня ізоляція репатріантів перед відправкою в СРСР була абсолютно необхідною, оскільки в їхньому середовищі були поширені різні інфекційні захворювання, при цьому було жахливо багато заражень гонореєю та сифілісом». Він зазначав, що Управління у справах репатріації намагалося уникати створення наметових містечок для репатріантів на окупованій території під охороною радянських солдат, а розміщувало їх у житловому секторі, на квартирах у місцевих мешканців. Здогадуєтеся з першого разу, чому? Значна частина радянських солдат вважала своїх співвітчизниць, яких насильно вивезли на роботи, «німецькими підстилками». Звичайно, багатьох «переможців» таки судили за такі речі і розстрілювали.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
