Щасливий паркан директора школи

08.10.2008
Щасливий паркан директора школи

Наддністрянське Устечко.

Узагалі–то нічого дивного у цьому парадоксі немає. В нашій багатостраждальній Україні майже всі невеличкі населені пункти роками виживають наче самі по собі. На тлі загальних катаклізмів їхні проблеми фактично непомітні, і вже тим паче фантастика, щоб вирішенням їх раптом почали займатися на найвищому,так би мовити, рівні. Однак НП державного масштабу різко змінює шкалу прерогатив та оцінок. І ось уже бідами одного окремо взятого села всерйоз переймається сам Президент, а місцеві мешканці відверто й безпосередньо зізнаються : «Якби не та біда, то зараз і радіти було б нічому». Так сталося і з селом Устечко Заліщицького району Тернопільщини.

 

Колись Устечко було навіть містечком

Назву селу дало його розташування біля місця, де невелика річка Джурин впадає у Дністер — тобто біля гирла, або по–іншому устя. Краєвиди тут —дух захоплює, недарма село входить у зону славнозвісного Дністровського каньйону, визнаного недавно одним із природних чудес України. Неподалік —найвищий у країні серед рівнинних 16–метровий Джуринський водоспад та старовинний Червоногородський замок з надзвичайно цікавою історією. Перші ж історичні згадки про саме Устечко датовані одинадцятим століттям, а пізніше воно навіть мало статус міста із відповідно наданим Магдебурзьким правом та традиційною ратушею в центрі. Діялося це правда «ще за Австрії» ( коли регіон входив до складу Австро–Угорської імперії). Уже в радянські часи село не було навіть «центром колгоспу», бо правління розташовувалось у сусідньому Ниркові.

З утвердженням української незалежності в Устечку з’явилося одноіменне сільськогосподарське підприємство, однак діяльність його закінчилася безславно. Тепер навколишні поля орендує далека приватна фірма, виплачуючи власникам паїв по 3,7 центнера зерна. До «тепличної зони» Устечко не входить — ранні помідори, які дають дуже хороші прибутки жителям сіл на схід по Дністру, тут дозрівають аж на два тижні пізніше, тож вигідним бізнесом бути не можуть. Якихось підприємств у селі з населенням близько тисячі немає, тож більшості місцевих чоловіків та частині жіноцтва не залишилося нічого іншого,як роз’їхатись по усіх світах на заробітки. Зрозуміло, що з такими розкладами залишає село і молодь. Правда, зараз з’явилася надія на появу роботи у сфері туризму, розвивати яку в такій мальовничій місцевості, як кажуть, сам Бог велів. Розраховують селяни і на нові робочі місця у зв’язку з реконструкцією соціальних об’єктів, старт якій дала ліквідація наслідків липневої повені.

«Бог дав нам воду і дав Ющенка»

Уперше я почула в Устечку цю фразу від заступника директора місцевої школи Марії Петрівни Онуляк, відтак, у різних інтерпретаціях, від ще кількох людей. Суть сказаного зводилась до одного — якби не сталося стихійне лихо, а потім не прилетів для контролю за ліквідацією його наслідків сам Президент України, то не було б зараз причин для радості і надії на краще майбутнє.

Устечко постраждало від повені не так сильно, як, приміром, Устя–Зелене чи Коропець сусіднього Монастириського району. І все ж городи залило масово, підтопило сорок житлових будинків та шкільну котельню. Через підмив фундаменту ґрунтовими водами потріскали стіни приміщення, де навчались наймолодші школярі. Водночас саме школі, яка є своєрідним центром сільського життя і символом майбутнього села, ліквідація наслідків повені дала можливість повного оновлення. І цілком справедливо, адже одинадцятирічка розташовується у старезному, ще австрійському, приміщенні, лише пристосованому під навчальний заклад. Була, правда, впродовж 13 років в Устечку і типова стаціонарна школа, але вже років двадцять минуло,як її закрили у зв’язку з аварійністю приміщення,збудованого з якимись там порушеннями.

У день мого приїзду до села шкільні будівельні роботи кипіли на повну силу. Навіть навчальний процес на пару днів був перерваний, аби будівельники встигли ,поки погода, перекрити дах. А поряд уже починали зводити нове приміщення для молодших класів. «Проводиться реконструкція з добудовою, — радісно розповідає директор школи Надія Михайлівна Андрощук. — Усього нам виділено понад шість з половиною мільйонів гривень, і переважна частина коштів уже є на рахунку. Працює кваліфікована бригада, є вся необхідна техніка. Усе закрутилось відразу після прильоту Віктора Андрійовича, і навіть повірити було важко, що все буде так оперативно організовано і потім буде такий суворий постійний контроль з боку секретаріату Президента. Я просто щаслива, що незабаром діти матимуть найкращі умови для навчання. І новий просторий спортзал, і належно обладнані кабінети хімії та фізики , і музичні інструменти... Нам просто пощастило, бо інакше школа й далі б занепадала!». Про власний великий вклад у відродження школи Надія Михайлівна скромно промовчала. Це вже її колеги розповідали, як під час візиту Ющенка директорка, не маючи змоги пробитись до Президента крізь натовп, залізла на паркан і закричала звідти, що із школою біда. Ющенко почув, і в супроводі Надії Михайлівни особисто оглянув приміщення, хоч це і не входило в програму візиту. А на прощання навіть поцілував жінці руку — на знак щирої шани до яскравої представниці педагогів–ентузіастів, на яких і тримається сільська освіта. В ці дні Надія Михайлівна на шкільній будові — наче другий виконроб, що паралельно виконує функції гостинної господині. Коли в селі, наприклад, працювали на ліквідації наслідків повені солдати, вона, глянувши на їхні сухі пайки, враз організувала для хлопців ліпку вареників — по 500 штук на раз, і сама не відмовлялася їх ліпити. Так само зараз переймається, аби завжди були добре нагодовані робітники будівельної бригади. Словом, душу вона вкладає буквально у все, що має відношення до школи, якій директорка віддала вже 28 років .

Активно відновлюється зараз також устечківський дитсадок, який вісім років узагалі не працював через незадовільний стан приміщення. Проводиться капітальний ремонт і в місцевій лікарні. Селяни кажуть, що вирішуються всі проблеми, з якими звертались вони на початку серпня до Ющенка.

Спортивний феномен

До речі, тоді, в серпні, людей із супроводу Президента по доброму здивував один факт — наскільки переймалися та сама директор школи Надія Андрощук і голова сільської ради Лілія Бабин проблемами розвитку спорту. Здавалося б, набагато важливіших невирішених питань у селі стільки, що їм має бути вже аж ніяк не до цього. Однак в Устечку, виявляється, присутній такий собі спортивний, а зокрема футбольний, феномен. Одним із його втілень є уродженка села, колишня вчителька фізкультури місцевої школи та член жіночої збірної України з футболу Іванна Лугова. Односельці із задоволенням згадують, як Іванка ще маленькою з–поміж усіх своїх іграшок надавала перевагу м’ячику, відтак дитяче захоплення переросло у серйозне доросле. Сьогодні односельці з гордістю говорять вже не тільки про свою футбольну зірку Іванну, а й про її талановитих юних вихованців Ігоря Мединського (грає зараз за команду педагогічного університету ФК «Тернопіль») та Андрія Базюка (продовжує навчання у спортивній школі Івано–Франківська). Доля ж самої Іванки склалася так, що зараз вона тимчасово в Німеччині — доглядає (і, кажуть, теж успішно привчає до спорту) дитину в одній сім’ї. В рідному ж селі на маму з нетерпінням чекає маленька донечка. А також — уся сільська дітвора, закохана у спорт. «Ось побачите — як тільки збудують новий спортзал,наша Іванка відразу повернеться!» — казали мені в Устечку. Наразі спортзалу там немає взагалі, але шкільний спортмайданчик і сільський стадіон не порожні ніколи, і устечківська школа входить за спортивними показниками до трійки найкращих у районі. Так що можна сміливо сподіватися, що з появою сучасного і обладнаного всім необхідним спортзалу Устечко забезпечить і олімпійських чемпіонів.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>