Така осінь, що не хочеться формулювати. Читається запоєм. А щоб не злиплося всередині від Віктора Єрофєєва, Іри Цілик, латинських написів Львова (Anno domini, як небуденно звучить...), життя Бродського, обережно описаного Львом Лосєвим, Сарамаго, італійських слів із синього самоучителя, листів Петра Сороки до Галини Пагутяк і Галини Пагутяк до Петра Сороки з минулорічного «Березоля», у журналіста є один рецепт — писати рецензії. Акуратно відділяючи письменника від письменниці, альбом від прозового дебюту, розкладаючи по файлах речі, які б хотілося осмислити в першу чергу для себе. Для цього є робота, яку за збігом обставин я люблю.

У жовтні золота осінь конкурує з темними залами і сизими курилками Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» — там показують прогресивне кіно і обсмоктують всі його нюанси, знахідки і проколи. На останній «великій» передфестивальній прес–конференції оголосили гроно людей–приманок, людей–фетишів, на яких товпитимуться кіноманіяки з усієї країни. З Франції представляти свої дебюти прилетять популярна актриса Сандрін Боннер — її першу документальну стрічку «Її звуть Сабіна» показуватимуть поза конкурсом, та молодий улюбленець публіки Луї Гарель — його 25–хвилинну картину «Мої приятелі» покажуть у конкурсі короткометражок. Син відомої російської журналістки Анни Політковської Ілля та один із лідерів російської опозиції Гаррі Каспаров представлять фільм «Лист до Анни» режисера Еріка Бергкраута, який теж приїде в Київ. Ця картина відкриє програму «Молодість» проти тоталітаризму».

PinchukArtCentre, який за два роки встиг пов’язати своє ім’я з найдорожчими зірками contemporary art, зміцнив свої позиції «зв’язком» із ще однією європейською знаменитістю в галузі сучасного мистецтва. З 1 жовтня на посаду директора PinchukArtCentre заступив директор австрійського музею Kunsthaus Bregenz Екхард Шнайдер, який за вісім років перетворив згаданий музей на найвпливовіший серед закладів сучасного мистецтва в Європі.

Спеціалізація «Книги Роду», як то можна виснувати з назви, — мемуари. Уже маємо цілу полицю раніше неприступних масовому читачеві спогадів: Нестора Махна, Юрка Тютюнника, Тараса Бульби­Боровця, Петра Григоренка, Олександра Кошиця. Цього разу директор видавництва, письменник Микола Славинський презентував дві книжки Володимира Винниченка. 800сторінковий том мемуарів українського Прем’єр­міністра початку минулого століття містить політичні спогади «Відродження нації», датовані 1919—1920 роками, та писані на схилку віку (1949 р. ) роздуми «Заповіт борцям за визволення».

Книжка «У пошуках щастя» (К.: Український письменник, 2008), що має підзаголовок «Східні казки для дорослих та маленьких», — про те саме, що і книжки славетного Пауло Коельо: про неодмінну матеріалізацію мрії, якщо в неї беззастережно вірити.

Аналітичних статей про цей роман написано вдосталь. Але спробуймо прочитати його так, ніби ніколи не чули про цю вже хрестоматійну книжку.

Першого жовтня увечері після сорокаденної поминальної служби Божої ті, хто знав Василя Кожелянка особисто, зібралися на Банковій у Спілці письменників. У залі, де колись презентували першу збірку віршів покійного письменника «Терновий іній». Згадували про нього, а точніше, розробляли план його піар–кампанії, до чого ніяк не доходили руки в самого Василя Кожелянка. Він називав себе простим, пересічним сук. укр. письменником, який самопіаром не займається з двох причин: «по–перше, живу не в столиці і навіть не в обласному центрі, а у справжньому­ буковинському селі (де, щоправда, є інтернет і мобільний зв’язок), а по–друге — просто бридко».

Павла Макова знають у всьому світі. Коли кажуть, назвіть 10 сучасних українських художників, його ім’я звучить у першій п’ятірці. Любов Макова — офорти і гравюри, рідкісний вид графіки, трудомістке, штучне мистецтво. Ще Павло Маков захоплюється метафорами (сад, мішень, троянда, книга...) і деталями (недарма на своїй празькій виставці Маков пропонував глядачам скористатися лупами). Його можна називати колекціонером часу, бо в його твори проникають старі квитанції, рахунки, сторінки зі щоденників і записників. Павло Маков трошки містифікатор (хоча — хто його знає), який відшукує свої книжки–альбоми на горищах, у підвалах і старих сараях. Він має свою майстерню в харківському будинку Спілки художників. Ну і ще Маков є дивовижним співрозмовником, який нікому нічого не завинив, а тому може говорити відверто і не уникаючи прізвищ.