Назустріч Бабиному Яру

30.09.2008
Назустріч Бабиному Яру

Анна Ленчовська.

29—30 вересня 1941 року в Бабиному Яру нацисти знищили понад 30 тисяч євреїв з Києва і околиць. У кожному місті й містечку України був свій «Бабин Яр». Загиблі були чиїмись сусідами, однокласниками, вчителями й учнями. Залишилася від них лише пам’ять. Її донесли до наших днів очевидці трагедії і ті, хто під страхом розстрілу рятували їх від смерті. Ця пам’ять, зафіксована у відеозаписах, нині є не лише історичним джерелом, а й матеріалом для навчання й виховання. Про це — наша розмова з координатором в Україні Інституту візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії психологом Анною Ленчовською.

 

«Жорстокість — частина людської природи»

— Аню, цього року в усіх областях України відбулися навчально–методичні семінари «Назустріч пам’яті» для педагогів, які отримали однойменний мультимедійний посібник. Чим відрізняється цей посібник від інших?

— Посібник використовує відеосвідчення людей, які пережили Голокост, і тих, хто надавав їм допомогу. Він надає можливість учителеві опанувати методику використання таких свідчень на уроці. В українських школах інколи показують відео, але досі не було розробленої методики роботи з такими джерелами. Сьогодні ж, у ХХІ столітті, учні мають інші особливості сприйняття, ніж школярі, які навчалися навіть 10 років тому. У цьому посібнику розглядаються болючі сторінки історії України, постійно робляться паралелі з геноцидами у світовій історії та з сучасним життям. Аналізується, яким чином суспільство може дійти від дискримінації, звинувачень, порушень прав людини до насильства і вбивства. І яким чином може прийти до влади демократичним шляхом особа чи партія, яка чинить протиправні дії.

Цей проект був розроблений Інститутом візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії (на даний час це найбільший відеоісторичний архів світу) за підтримки фонду Віктора Пінчука. Українські історики Олександр Войтенко і Михайло Тяглий розробили сучасний мультимедійний посібник, побудований за тематикою фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я». Серед 11 тем для уроків, які розглядаються в цьому посібнику, — життя людини в епоху тоталітаризму, поведінка в екстремальній ситуації, пропаганда й механізм маніпуляції людською свідомістю. Разом зі Всеукраїнською асоціацією вчителів історії і суспільних наук «Нова доба» в кожній області України був проведений семінар для вчителів історії, шкільних психологів, заступників з виховної роботи і директорів шкіл. Проект семінарів був навіть успішнішим, ніж ми це передбачали. У ньому взяли участь 702 вчителі й 11 тисяч старшокласників.

— У ХХ столітті сталися жахливі народовбивства — вірменські, українські, єврейські, кримськотатарські. Чи може якісна громадянська освіта стати протиотрутою на повторення подібних злочинів?

— Зовсім нещодавно стався геноцид у Руанді, Дарфурі. І просто сплески агресії, як–от у Грузії: підпали, напади. Жорстокість, на жаль, — це одна з частин людської природи. Але це не означає, що слід скласти руки й думати, що від нас нічого не залежить. Усе ж таки є можливість запобігти таким явищам. Думаю, що важливу роль тут можуть зіграти свідчення очевидців подій і засвоєння дорослими й дітьми досвіду, який вони пережили.

Тут не потрібно перегинати палицю, коли дітям перераховують усі подробиці нищення людей. Це психічно травмує. Слід бути дуже обережними. З іншого боку, треба дати відчути біль. Важливою є довіра у стосунках дорослого і дитини. Якщо діти довіряють учителю, вони говоритимуть із ним на болючі теми. А тема геноциду — дуже чутлива. І від неї може бути соромно, бо в сім’ї трапляються люди з обох «таборів» — і представники потерпілих, і тих, хто був на боці злочинців.

«Відкрити двері неможливості»

— Тема насилля не залишилася в історії, діти відчувають її чи не щодня — на вулицях, у школі, а хтось і вдома, скажімо, від батьків–алкоголіків...

— Тому тема насилля на уроках історії має поєднуватися з сьогоденням. Зараз історична й загалом гуманітарна освіта в Україні переживає глибоку системну кризу. Накопичення знань, фактів, дат і цифр — скільки солдатів, танків, куди наступали, — у дитини, яка живе в сучасному світі, залишає в пам’яті маленьку помітку: Голодомор, Бабин Яр — це жахливо, але це сталося давно і не стосується сьогодення. І те, що вчора в сусідньому класі побили хлопчика, бо він носить окуляри і слабший, а в іншому класі двоє дівчат били одна одну по голові, а всі стояли довкола, сміялися і знімали на мобільник — це до історичних жахіть ніяк не стосується! Якраз це є страшним. Думаю, що в громадянській освіті, коли ми говоримо про геноцид, про жахливі речі, які люди вчиняли щодо інших людей, — важливо допомогти учневі розвинути громадянську позицію. Допомогти зрозуміти, якою може бути їхня роль, коли вони помічають несправедливість і насилля сьогодні. Чи вони стоятимуть і дивитимуться, як один б’є ін­шого, чи сміятимуться, чи мов­чатимуть. А може, покличуть когось на допомогу чи викличуть «швидку». Мої знайомі вчителі говорили з дітьми, які стояли й дивилися, як одні били інших. Це успішні учні з інтелігентних родин. Вони не били, не обзивалися, а просто мовчки знімали «дійство» на мобільний телефон, а потім виставили в інтернеті. Коли вчителька запитала, навіщо вони це робили, — не змогли відповісти. Як психолог, можу пояснити це тим, що є біологічні природні інстинкти — доісторичні, сильні. Але ж на те ми з вами і люди, щоб навчитися ці інстинкти в собі розуміти і з ними справлятися, не давати їм волі.

— Мабуть, із цими дітьми вчителька й батьки ніколи не говорили про це...

— Дітям, можливо, розповідали, як поводитися в театрі, їсти ножем і виделкою, одягатися, щоб одне пасувало до іншого, як правильно відповідати на уроці. А що робити у випадку, коли однокласник майже вбиває іншого — не говорили.

— Як на зразках жорстокості можна виховувати співчуття?

— Це дуже складна і водночас цікава тема. Один з британських викладачів, який веде спецкурс літератури періоду Голокосту, сказав якось, що зазвичай учитель відкриває перед учнями двері можливості. А тут — двері неможливості. Щоб показати учням, як не повинна діяти людина, і яким є механізм виникнення насильства в суспільстві.

— Тобто діти повинні знати і усвідомлювати механізм переходу до стану ненависті, щоб і себе контролювати?

— Так, вони мають усвідомлювати, що агресія є однією зі складових психічного життя кожної людини. Дорослий має навчити дитину розпізнавати агресивні імпульси в собі і в оточуючих і знати, яким чином можна не допустити насилля.

«Наша Земля маленька і тісна»

— Аню, ти один з організаторів щорічного міжнаціонального дитячого табору «Джерела толерантності», де відбувається День пам’яті, присвячений трагічним сторінкам в історії народів — українському Голодомору, депортації кримських татар та інших народів з Криму, вірменському геноциду, єврейському Голокосту, іншим злочинам проти людства. Як діти сприймають такі заходи?

— Зазвичай День пам’яті побудований на історичних прикладах. Але цього року, у зв’язку з подіями на Кавказі, ми поєднали те, що відбувається у світі зараз, із тим, що діти знають про трагічні сторінки минулого. Ми здійснили акцію «Захистимо дітей Південної Осетії, Грузії і Росії від насильства». Це було 13 серпня, у розпал війни. Діти відчули, що їхні однолітки страждають, їх позбавили батька, матері, даху над головою. Хтось був змушений голодувати чи покинути рідне місто. Ми ініціювали написання листів двом президентам — Саакашвілі і Медведєву. У культурному центрі табору «Молода гвардія», де оселилися «Джерела толерантності», зібралося понад 300 дітей і на великих аркушах писали і малювали все, що хотіли висловити. В одному з листів діти записали фразу «Що ви робите?!» двадцятьма мовами. Хтось написав: «Чи хочете ви, щоб таким було наше майбутнє», намалювавши краєвид у сіро–кривавих плямах. Для дітей це стало спробою громадянської реакції. Ми передали листи до консульств Грузії і Росії в Одесі. Спочатку діти не вірили, що ця їхня дія може чимось допомогти одноліткам, але коли побачили камери телеканалів, збагнули, що дітям біженців, які дивитимуться цей сюжет, стане, можливо, трохи легше, бо про них турбуються. Дітям було також приємно, що їхні листи офіційно зареєстрували обидва консульства. Грузинський консул, до того ж, особисто прийняв лист.

— Чи потрібно людям знати про історичний біль народів, які живуть, скажімо, на протилежному боці Земної кулі?

— Думаю, що це дуже важливо. Наша Земля маленька і тісна. І не лише техногенні катастрофи, як Чорнобильська, впливають на екологію всієї планети, а й соціальні катастрофи впливають на життя всього людства. Коли люди знищують один одного на одному кінці планети, це відчутно й на іншому кінці. Бо всі ми є нащадками величезної культурної спадщини різних мов, традицій, звичаїв. Етнологи дослідили, що символіка стародавньої матеріальної культури, міфології спільна для багатьох народів. У далекій Африці знаходять глечики, символи на яких подібні до тих, що є на українських писанках чи вишитих сорочках. Це глибокі, архетипові речі. Ми все більше дізнаємося про них завдяки новітнім інформаційним технологіям, що поєднують континенти. Якщо раніше люди вбивали один одного, використовуючи лук і стріли, то сьогодні вже є атомна й воднева бомби, достатньо натиснути кнопку... І лише коли люди навчаться жити у злагоді — Земля вистоїть. Тому важливо знати, що відбувається в усіх куточках планети, аби запобігти вселюдській катастрофі.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Анна Ленчовська народилася у Києві 1980 року. Закінчила факультет психології і соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Навчалася в аспірантурі КНУ ім. Тараса Шевченка. Науковий кореспондент в Інституті психології НАНУ. Досліджує психологічні особливості формування толерантності у підлітків. Стажувалася у Фонді Бертельсмана (Німеччина) і в Клініці дитячої та юнацької психіатрії (Німеччина). Є психологом–методистом дитячого табору конгресу національних громад України «Джерела толерантності» та координатором проекту «Назустріч пам’яті».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>