Віктор Ющенко: «Найкращий подарунок — футбольний м'яч, який у дитинстві привіз мені брат Петро»

      З Віктором Ющенком ми зустрічалися в обід, i він пожартував, що вже не згадає, яка це за день зустріч, бо графік розписаний по хвилинах і потрібно встигнути все. Так він працює щодня: вранішні наради, десятки важливих зустрічей, засідання у Верховній Раді, де він очолює найбільшу фракцію — «Наша Україна»,  переговори з партнерами й опонентами, поїздки по регіонах і закордонні відрядження.  Він змушений жити в атмосфері постійної дискредитації, адже саме проти лідера опозиції провладні ЗМІ щодня «гонять» хвилi бруду  і дезінформації. «Я звик, що політика постійно втручається в моє особисте життя, — зізнається Вiктор Андрiйович. — Але ніколи не думав, що навчуся сприймати це». Ющенко змінюється на очах , коли може на час забути про політику і поговорити про службу в армії , подарований на десятиріччя справжній шкіряний м'яч чи перші зароблені і заховані від мами в картоплi гроші. Наша сьогоднішня розмова принципово не політична, тим більше, що був привід поговорити про особисте — у понеділок Віктору Андрійовичу виповнюється 50.

«Дні в армії  ми рахували так:  береш  лопату в руки і сніг відкидаєш, відкидаєш, відкидаєш, а коли в тебе  лопату заберуть,  то половину строку, вважай, відбув»

      — Вікторе Андрійовичу, в радянські часи вважалося, що вам дуже пощастило, бо день народження припав на День Радянської армії, який тепер вважається Днем захисника Вітчизни. Для вас збіг цих двох свят щось значить?

      — Коли я був маленький, то дуже пишався з того, що народився 23 лютого. Було таке відчуття, ніби ти не просто причетний до славної функції захисника і солдата, а в тебе є навіть особлива мітка. Коли прийшов час іти в армію,  служити довелося на турецькому кордоні. Це була дуже важка служба, «полная лішеній», як писали в наших армійських газетах.

      — Але ж армія якраз і повинна загартовувати чоловіків...

      — Мене призвали  восени й після нашого помірного клімату зима на Кавказі, в горах, переносилась  складно. Окрім того, я був старшим за всіх призовників на 4-5 років, уже мав вищу освіту, роботу. Тому якщо для багатьох хлопців служба була випробуванням, сприймалася як певний етап змужніння, то я вже дивися на це інакше.  Пригадую, спочатку часто запитував у бувалих солдатів, як  довго тягнеться служба. А ті відповідали: «Вітю, та це ж дуже просто: прийшов восени, тобі дають лопату в руки. Ти нею сніг відкидаєш, відкидаєш, відкидаєш, а коли в тебе лопату заберуть, то оце вже знай — половину строку відбув».

      На Кавказі з осені до весни щодня — завірюха. Води не було навіть, щоб вмитися, навіть чай пили із топленого снігу. Але більше, аніж побутові незручності,  дратувала  муштра.  Коли  солдата безглуздо ганяють,  коли ти разів десять туди-сюди в шинелі по кучугурах проповзеш, що аж сніг понабивається від зап'ястя й аж попід пахви, завжди виникало питання:  наскільки раціональна така військова служба.

      — То ви прихильник професійної армії?

      — Я переконаний, що людина все повинна робити професійно. Не можна до військової справи ставитися по-аматорськи. Вояк — це надто серйозна професія, яка вимагає і хорошої фізичної , професійної підготовки і особливих моральних якостей.  В свою чергу, солдат і офіцер повинні отримувати за свою службу достойну платню.

      — На службу до армії вас, певно, проводжала дівчина. Ви отримували з дому листи?

      — Проводжала. І це було для мене чимось святим у той час. Ті почуття  гріли. Коли  в армію приходить лист із дому — це величезна радість. Від нашої застави до найближчого населеного пункту — Ленінакану— було зі 100 кілометрів, і  листоноша , білорус Толя, приносив пошту раз на тиждень . Це була подія, ми Толю чекали як найважливішу людину.

      — А як дівчина? Вона вас дочекалася?

      — Мені друзі написали, що бачили її з іншим. Кажуть, ти, Вітю, задумайся, роби щось. Я прочитав, але ж як ти із Кавказу повернеш увагу коханої? З часом давні спогади зарубцювалися, а тоді, звичайно, перенести це було нелегко.

      Нещодавно, із тиждень тому, я закінчив читати «Щоденник» Шевченка. Там Тарас Григорович описує момент, коли йому оголосили про звільнення. Він так чекав той момент,  що  навіть знав, який вітер повинен бути, щоб  вітрильник плив у бік його гарнізону.  Ці сторінки навіяли мені спогади про власну демобілізацію— й досі пам'ятаю, як ми чекали цю хвилину.

«Свій перший заробіток — 28 рублів — я закопав на картопляній грядці»

      — Ви згадували, що в армію вас забрали з роботи. А яким був найперший заробіток?

      — О, перші гроші я заробив набагато раніше. Якось уклав зі своєю бабою Катрею, царство їй небесне, контракт. Вона доручила мені пасти трьох кіз і сказала, що одну восени продасть, а гроші віддасть мені.  Пам'ятаю, як ціле літо довелося не тільки пасти сусідських  корів, а й возитися з тими козами. Баба Катя вчинила чесно, продала козу і всю виручку — аж 28 рублів! — віддала мені. То й був мій перший серйозний фінансовий проект.

       Спочатку я ті гроші запхав у картонну баночку з-під вітамінів і сховав удома на печі. А потім через кожні дві-три години діставав і перераховував. Згодом зрозумів, що піч — місце дуже ненадійне, може мати «запеленгувати» і витратить гроші не на те, про що мріялось. Тому вийняв ті рублі й заховав під кущем у картоплі. А потім заходився шукати — не знайду. На другий день знову шукаю — безрезультатно. Словом , так грошей і не знайшов. А вже десь аж у вересні, коли мама картоплю копала, підійшла до мене і каже: «Я знайшла твій клад учора. Пішла купила до школи костюм — то тобі, Вітю, подарунок». Але хіба ж то був подарунок?

      — А що на ті гроші хотіли купити ви?

      — Я й сам не знав. Спочатку ж треба було насолодитися самостійно заробленими грішми. А потім купив би, можливо,  велосипед...

      — За кiлька днiв вам виповниться 50. Відчуваєте вагу такого солідного віку і прикрість за те, що більше не доведеться ховати гроші в картоплі?

      — Справді, я не відчуваю своїх п'ятдесяти. Певно, ця дата просто говорить  про правильне рішення моїх батьків, що такий отрок з'явився на світ (сміється) . А якщо серйозно, то я дав би собі десь до третього десятка. Бо залишаюся таким, як і був у тридцять років: живу цікавим життям,  не став байдужим до своєї душі, до людей, підтримую добру фізичну форму.

      — Але ж є такі речі, які ви ще двадцять років тому могли собі дозволити, але вже нізащо не зробите у п'ятдесят...

      — Так: я став терпимішим. Якби десять років тому мені сказали, що я навчуся не реагувати  на бруд , яким мене зараз так рясно поливають з кишенькових провладних газет і телеканалів, я б не повірив.  Але сьогодні розумію, що демонструвати емоції — не завжди правильне рішення. Для утвердження власної позиції  треба бути коректним до позиції іншого. А власну правоту треба відстоювати аргументами і чеснотами.

«50-річчя — це мій день, і я маю право провести його в колі родини»

      — Який подарунок чекаєте від рідних?

      — Ви навіть уявити собі не можете, які суперечливi  почуття і думки нуртують зараз у моїй родині з цього приводу! Домашній розвідці я доніс, що непогано було б отримати міні-тракторець для роботи на дачі. Фізична праця на землі для мене — найкращий відпочинок.

      — Можете пригадати найкращий подарунок, який ви отримували від старшого брата Петра?

      — Як не дивно, я можу забути, що він подарував торік чи позаторік, але я добре пам'ятаю, як на десять років брат подарував мені футбольний м'яч. На все село, мабуть, не було тоді такого м'яча, як у мене. Їх навіть у школі було всього три, та й ті видавали під розписку. Тому, коли Петро привіз мені власного м'яча, я  навіть спав зі своїм подарунком. М'яч так гарно пахнув новенькою шкірою. Але він був ненакачаний. З'ясувалося, аби його накачати, потрібен спеціальний ніпельний насос. Я по всіх сусідах ходив, шукав той насос, а його ні в кого не було. Та радості від подарунку все одно не було меж — щось таке, що я пам'ятатиму все своє життя.

      — Як ви збираєтеся відсвяткувати ювілей?

      — В  нашій родині було не прийнято привертати посилену увагу до дня народження дитини. Це зараз я зі своїми доньками можу на свято піти в цирк, влаштувати ігри,  і малеча живе цим днем два тижні до і два тижні після веселощів . А тоді цього не було. У родині мого тестя взагалі переказували таку історію — до  його повноліття ніхто не пам'ятав  дня  народження хлопця . Вже коли готували документи на паспорт і треба було записати число, його мама пішла в сільраду й каже: «Мишко, мабуть, 17-го народився. Бо теля наша теличка 15 червня привела, і ми на сволоку записали цю дату. А Михайло — через два чи три дні після теляти». Такі тоді були часи.

       Я і зараз — не прихильник гучних відзнак, без них комфортніше і спокійніше. До того ж 50-річчя — це мій день, і я маю право провести його так, як хочу, в колі родини.

«Моя коронна страва — це ексклюзивний салат»

      — Ви жайворонок чи сова? Рано прокидаєтеся, встигаєте зробити зарядку?

      — Взагалі-то, як і всі  люди, що виросли в селі, скорiше жайворонок, люблю прокидатися рано. Щодня встаю годині о шостій чи о пів на сьому. Але зараз я не «класичний» жайворонок, бо через напружений робочий графік повертаюся додому пізно.  Приїжджаю й  іноді піднімаю своїх дівчат, щоб хоч трішки поспілкуватися з ними. Дружина не схвалює цих  опівнічних ігор, але розуміє, наскільки для нас важливе це спілкування. Інакше за роботою я  зовсім дітей не бачу.

      — Попри зайнятість досі не полишаєте своє захоплення живописом?

      — Чесно кажучи, довго не тримав пензля в руках, але на різдвяні канікули випала нагода. Ми на кілька днів родиною вирвалися у гори. Йшов лапатий казковий сніг: дахи, ялинки закидані кучугурами. Це була справжня  ідилія, яка нагадала мені атмосферу дитинства.  Мене потягло до фарб, я намалював олією два українських зимові пейзажі.

      — Що ви робите зі своїми роботами потім? Даруєте друзям, продаєте чи залишаєте собі?

      — Різдвяний пейзаж був замовленням моєї дружини. Тепер він прикрашає вітальню, де є ще 7-8  моїх робiт. Більшість картин дарую. Передостанню передав на аукціон, який проводила благодійна організація «Приятелі дітей», що опікується сиротинцями. Дехто з друзів переслідує мене вже кілька років, просять, щоб я подарував їм картину. Щороку обіцяю, що тільки-но в мене з'явиться три-чотири вільних доби, обов'язково намалюю . Але все не вистачає часу.

      — Відомо, що ви любите пригощати гостей стравами власного приготування. Яка зараз ваша коронна страва?

      —  Це — особливий зелений салат : купую зелену цибулю, петрушку, кріп, салат — усе, що знайду, кришу дрібно й експериментую з різними спеціями та видами олії. Дуже смачно, оригінально і корисно.

      — Які ваші улюблені види спорту?

      — Чотири роки тому вперше став на гірські лижі і з того часу «захворів» цим спортом. Сьогодні вважаю себе хорошим лижником, уже з'їжджаю з так званих «чорних» трас. Напередодні дня народження я сам собі зробив подарунок— на день вибрався з друзями в Карпати і годин з шість катався! Взагалі, я дуже люблю гори. Колись, у студентські роки,  я кілька років працював інструктором з гірського туризму, водив групи в Карпати . Зараз хоча б раз на рік намагаюся вибратися у  ті краї.

      — Ви згадували щоденник Шевченка, а когось із сучасних українських письменників читаєте?

      — На жаль, часу на художню літературу катастрофічно не вистачає. З сучасних українських авторів намагаюся слідкувати за творчістю Юрія Андруховича, ось нещодавно купив його роман «12 обручів». А перед цим читав добре видану  збірку віршів Володимира Цибулька «Книга застережень».  Але якщо говорити про мої літературні вподобання, то я  люблю класику,  мемуаристику , історичну літературу, особливо якщо йдеться про історію України.