Притулок від Бродського, ідеологія — від Фрьобеля
1874 рік у Києві можна вважати роком народження першого дитячого садочка. Тоді було засноване Товариство денних притулків для дітей робочого класу. Бюджет закладу поповнювався завдяки пожертвам та благодійним внескам. У повідомленні про його відкриття йшлося про таке: «Найбідніші жінки, які працюють поза домівкою, приводять у притулок дітей обох статей, від року до десяти. Упродовж дня їх годують, старших вчать грамоті, а з меншими грають під наглядом досвідченої жінки. Вечорами матері, повертаючись з роботи, забирають дітей».
Спочатку у місті діяв один такий притулок, куди приходили близько 50 дітей. Згодом розвинулась ціла мережа закладів дошкільного виховання, і вік вихованців збільшили до 13 років. Один з дитячих садочків заснувала Маргарита Гольдшмідт — донька київського «цукрового короля» Лазаря Бродського. На власний кошт вона відкрила та обладнала притулок для 100 єврейських дівчаток. Розташовувався він на Ярославській, 40.
Ближче до початку ХХ століття у Києві поширилась та набрала популярності теорія дошкільного виховання, яку розробив німецький педагог Фрідріх Фрьобель. Він доводив, що виховання дитини починається з раннього віку і полягає у розумних бесідах, посильній фізичній праці, в уроках праці, співу, конструювання. Фрьобель пропонував цілу систему ігор та занять з кубиками і кульками, брусочками і циліндрами, камінцями та паличками. На честь Фрьобеля у Києві в 1908 році відкрилось товариство його послідовників, а пізніше — Фрьобелівський жіночий педагогічний інститут.
Інститут містився на Житомирській, 34. Уперше в історії російської імперії педагогічна освіта була поставлена на такий високий рівень. Серед поширювачів ідеології німецького вченого було чимало прославлених киян. Так, біля витоків створення педагогічного інституту стояв відомий психіатр, батько майбутнього знаменитого авіаконструктора Іван Сікорський. А скарбником Товариства Фрьобеля була мати Михайла Булгакова Варвара.
Молитва, класна дама і жодних чоловіків
Ідея відкриття низки спеціальних навчальних закладів для жінок уперше виникла у дружини російського імператора Павла І Марії Федорівни. У 1834 році було розроблено статут київського Інституту шляхетних панянок, і цар пожертвував на його облаштування 500 тисяч рублів. Заклад мав надавати безкоштовну освіту донькам бідних дворян та за помірну плату виховувати і розвивати нащадків заможних батьків. «Помірна плата» становила 800—1000 рублів на рік; утім половину вихованок міська казна утримувала безкоштовно. У 1838 році відбулося урочисте відкриття інституту, а у 1843–му добудували його головний корпус. Він зберігся і понині — на початку вулиці Інститутської. Киянам, які зростали при соціалізмі та недобудованому комунізмі, інститут відомий як «Жовтневий палац культури» (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв).
У шляхетні панянки приймали дівчаток у віці 10—13 років. Кожна дворянка мусила прийти зі своїм «приданим»: дюжиною сорочок, дванадцятьма парами панчіх, шістьма простирадлами та рушниками, чотирма серветками, двома срібними ложками (столовою та чайною), срібними ножем і виделкою. Ще кандидатці на навчання обов’язково потрібна була довідка про щеплення від віспи. Дівчатка навчались шість років, студіюючи закон Божий, російську та французьку мову, географію й історію. Фізику й математику в інституті не викладали, натомість надолужували уроками музики, співу, танців, вишивки. Навчальний рік починався 1 серпня і тривав 11 місяців. Канікули припадали на липень — тоді інститутки мали право навідати рідних. Дівчат відпускали за поріг закладу тільки у випадку важкої хвороби або смерті когось із сім’ї, причому винятково в супроводі класної дами.
Вставали інститутки о шостій ранку й відразу йшли на молебень. Відтак снідали і три години займалися у класі. Потім обідали, відпочивали і знову займалися уроками. О дев’ятій вечора вони вечеряли, молилися і вкладалися спати. Гостей приймали тільки на свята, у присутності педагогів. Чоловіків вихованки інституту не бачили взагалі, окрім викладачів, членів опікунської ради, інспектора та його помічника. Щороку в стінах інституту вмирали дві–три дівчини, проте кількість охочих навчати там своє чадо перевищувала можливість закладу. У київському Інституті шляхетних дівиць навчалась, зокрема, Олена Бджілка — мати Лесі Українки.
Оспівана у «Білій гвардії»...
А від київських хлопчиків хоч і не вимагали мати срібні ложечки чи шість рушників, але вони також мали змогу отримати якісну освіту. Ще старішим різновидом навчального закладу (ніж жіночий інститут чи дитячий садок) є гімназія. Перші гімназії відомі у дореволюційній Росії з 1726 року, а у Києві — з 1809–го. Тоді в українській столиці заснували Першу чоловічу гімназію — вона була розташована спочатку на Подолі, а у 1811–му переїхала до Кловського палацу. Серед випускників Першої гімназії — художник Микола Ге, історик Микола Закревський, скульптор Парамон Забіла, історик літератури Микола Стороженко, мовознавець Віктор Розов.
У 1857 році Перша чоловіча гімназія отримала нову будівлю (на Бібіковському бульварі, нині — бульвар Тараса Шевченка, 14; мовознавчий корпус університету), а у 1874–му — нове ім’я. Вона стала Класичною Олександрівською гімназією, названою так на честь царя Олександра ІІ. Наступна плеяда випускників гімназії також рясніє відомими іменами — її закінчили Анатолій Луначарський і Олександр Богомолець, Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський. Булгаков описав Олександрівську гімназію у «Білій гвардії», Паустовський присвятив їй значну частину своїх спогадів.
У підготовці статті «УМ» використала публікації києвознавця Михайла Кальницького на інтернет–сайті www.oldkiev.info
