«Ти прийшла на світ вільною, не рабою»

24.07.2008
«Ти прийшла на світ вільною, не рабою»

Ганна Марійчин: «Під тополею були закопані батьківські листи і фото».

У дитинстві та юності мамою вона називала аж трьох жінок — бабцю Гафію, чоловікову маму та свою рідненьку, про яку спершу нічого не знала. Сама ж була Григорівною, Яківною, Іванівною і мала два імені: Мотренька — так лагідно до неї зверталися в листах біологічні тато з мамою, Ганнусею стала для решти світу. Від перших днів життя, перебутих у глибокому підпіллі, до першого вільного подиху в розбурханій на початку дев’яностих Україні доля плела довкола неї загадкове мереживо дивних подій, неочікуваних зустрічей і приголомшуючих одкровень.

Невдовзі після драматичного 24 вересня 1950 року залишилося лише двоє живих свідків останньої зустрічі крихітної Мотреньки–Ганнусі зі своїми батьками–повстанцями — бабця Гафія та її донька Ганна.

 

Усе життя — на груні Діл

Гірська Яблуниця, розташована в глибині Карпат за сотню кілометрів від обласного центру, — не таке вже й забуте Богом село, принаймні відоме серед мандрівників та любителів гірськолижного спорту. Його південна околиця висунулася аж на гребінь Яблуницького перевалу, висота якого — 931 метр над рівнем моря. Через нього проходить автодорога, що з’єднує відділене горами Закарпаття з Івано–Франківщиною. А гірськолижні траси тут були облаштовані ще тоді, коли про Буковель, котрий нині гонорово розростається на території сусіднього села Поляниця, ніхто ще й гадки не мав.

Саме в цьому мальовничому куточку Карпат, на довоєнному пограниччі, впродовж усього життя мешкає Ганна Марійчин. Їхнє з чоловіком Андрієм, у минулому кремезним морським піхотинцем, обійстя трохи вивищується над центральною сільською дорогою, а ще далі, на некрутому пагорбі, — город і сінокіс. По–гуцульськи ця місцина зветься грунь Діл, що можна тлумачити як розташований на пагорбі сільський куток. Ганнуся й виростала неподалік — у вбогій хатині бабці Гафії, а народилася кілометрів за десять південніше — біля закарпатської полонини Плоска.

Із городу–пагорба, угледівши на подвір’ї незнайомця, хутенько спустилася жінка з добрим поглядом допитливих очей і тихим, м’якого тембру, голосом. Довідавшись про інтерес кореспондента «УМ» до її скромної персони, пані Ганна дещо знітилася: «Йой, не варто про мою долю писати, бо я нічим не заслужила такої уваги. У нашому селі ще є діти повстанців, котрі теж росли без батьківської ласки».

І все ж співрозмовниця гостинно запрошує до комфортного будинку, зі смаком обставленого на міський манер. Поки пригощаюся кавою і канапками з бринзою, господиня добуває з домашнього архіву найцінніший скарб — два останні пожовклі листи, написані на горищі стайні татом і мамою, їхні знімки, партизанський «Акт вінчання» та «Посвідку уродження». Вмикаю диктофон і слухаю.

«Підрісши, зрозуміла: син моєї мами не може бути моїм татом»

— Про те, хто я така і ким були мої батьки, — починає розповідь пані Ганна, — я не знала аж до повноліття. Своєю мамою вважала бабцю Гафію — винятково доброзичливу жінку, а татом — її сина. У перший клас пішла як Щербатюк Ганна Яківна, хоча свідоцтва про народження не мала. Коли трішки підросла, то почала розуміти, що тут щось не так: дитина моєї мами, тобто бабці Гафії (її син Іван не мав дітей, тож згодом записав мене на себе), звичайно ж не може бути моїм батьком, та й бабця Гафія, котрій було за п’ятдесят, виглядала значно старшою від матерів моїх ровесниць. Інколи краєм вуха чула від односельчан співчутливе слово «сирота» і з гіркотою усвідомлювала, що йдеться саме про мене. Та завдяки бабусиній доброті і лагідності світ довкола все одно видавався захоплюючим, хоча жили ми бідно, в основному на ріпі — так по–нашому називається картопля.

Круглою сиротою змушена була себе визнати вже після закінчення Яблуницької восьмирічки, коли довелося писати автобіографію в закарпатській Ясині, куди поїхала здобувати середню освіту. Хто насправді мої батьки, дізналася лише перед власним весіллям. Та варто, мабуть, повернутися в перед­воєнні часи, аби продовжити розповідь у хронологічній послідовності, але з обсягом знань, відомих нині.

«Найвищими цінностями завжди вважалися Бог та Україна»

— Мій тато, Григорій Вацеба, народився 23 січня 1917 року в селі Радча неподалік Івано–Франківська (тоді — Станіслава). Ріс він у звичайній, але заможній селянській родині — глибоко віруючій і дуже патріотичній. З юних літ, як і кожний тогочасний свідомий українець, належав до національно зорієнтованих організацій — «Пласту», «Сокола», «Січі» — й гостро реагував на утиски польської окупаційної влади. Не можу точно сказати, в яких навчальних закладах тато навчався, але, мабуть, мав добру освіту, бо вчителював у Радчі, а в Старому Лисці, звідки родом моя мама, диригував народним хором. У 1939 році він став членом Організації Українських Націоналістів, під час німецької окупації пішов у підпілля. Завдяки високій ерудиції, знанню кількох мов і військовому хисту його з часом призначили надрайонним провідником ОУН Надвірнянщини. Мав псевдо Варнак, Мороз, Бродич, Сулима. Перебуваючи з мамою (псевдо Калина) і кількома друзями в підземному бункері — з нього не виходили, поки лежав сніг, аби не навести на схованку енкаведистів, — при світлі каганця тато написав унікальну хроніку національно–визвольної боротьби «Верховина в зимовий період 1948—1949 років».

Моя мама, Марія Бабінчук, народилася 10 квітня 1924 року теж у багатодітній заможній і патріотичній сім’ї, де найвищими цінностями завжди вважалися Бог та Україна. Її тато був знаним сільським ковалем і передовим господарем. Мама вчилася в гімназії в Станіславі й одночасно — на медичних курсах, що згодом стало у великій нагоді. Пізніше опанувала ще й спеціальність радистки. Володіла зброєю.

У тата було шестеро братів, четверо з яких загинули за Україну, один, відбувши покарання в таборах, повернувся на рідну землю, ще один, мобілізований Червоною армією, дійшов до Берліна і помер невдовзі після війни. Всю мамину родину, включаючи дідуся, бабусю і шестеро моїх тетів (тіток. — Авт.), вивезли до Сибіру. Таким чином радянська влада помстилася за участь у національно–визвольній боротьбі моєї мами і її сестри, котра очолювала оунівське підпілля в Старому Лисці. Таку дорогу ціну представники обох родин заплатили за природне бажання кожної людини, котра себе поважає, жити у власній дер­жаві, а не почуватися рабом.

«Це була остання наша зустріч»

— А тепер про те, за яких обставин народилася я. Тата як одного з чільних керівників підпілля в 1949–му направили в район Яблуницького перевалу. Під горою Хом’як, неподалік нинішнього Буковеля, як я довідалася згодом із документів, був облаштований великий табір українських повстанців. Один із батькових друзів, уже покійний, якось сказав мені: «Дитино, твій тато виконував тут дуже важливу працю для УПА — він забезпечував перехід наших кур’єрів на Закарпаття й у зворотному напрямі». Поруч із ним зав­жди була мама. Вони полюбили одне одного ще з тих часів, коли тато керував народним хором у Старому Лисці, а обвінчалися вже тут, у глибокому підпіллі. Усе в них було по–християнськи чесно і зворушливо, не було хіба що гучного весілля. Від цієї любові я і народилася. Зберігся партизанський «Акт вінчання» з підписом моїх батьків і свідків. І бачите, як воно в житті може складатися: перше причастя я теж приймала таємно — бабця привела мене глухої ночі до старенького священика. Як з’ясувалося пізніше, саме він підпільно давав шлюб моїм батькам. Жив він у Ясені, звався Васкул.

До бабці ж Гафії я потрапила ось як. Її чоловік, Никола Маківчук, за словами Ярослави Андріївни Капштан, належав до політичної організації націоналістів, але перебував на легальному становищі, поки за ним не встановили нагляд енкаведисти. Тоді він зник із села і лише зрідка вночі навідувався додому. Якось під час таких відвідин він сказав дружині: «Гафіє, тут є така нагальна справа — треба на пару днів перетримати малесеньку дитину дуже великого начальника». На це бабця — жінка надзвичайної доброти і порядності — відповіла: «Якщо треба, Николо, то треба. Це ми мусимо зробити».

Мене під вечір, як розповіла бабця коли я вже була доросла, в присутності чималої охорони приніс мій тато. Зайшов, казала, до хати чоловік у військовому вбранні, оперезаний навхрест ременями двох автоматів, а за пазухою щось біліло. Дуже красивий був чоловік — кремезний, хоча й невисокого зросту. Вийнявши з–під грудей згорточок, в якому пискнула дитинка, він зі сльозами на очах поцілував господині руку і сказав: «Мамцю рідна, збережіть мені цю дитинку на пару днів. Ми повернемося». Став на коліна і ще раз мовив: «Я вас дуже прошу, збережіть мені дитинку». І хлопці пішли.

Напевне, хтось непомітно залишився для охорони, бо бабця відчувала чиюсь присутність, але нікого не бачила. Мене, що мала лише чотири дні від народження, віднесли на стрих (горище на стайні, де зберігається сіно. — Авт.). У вересні ночі в горах вже надто прохолодні, а на стриху ще тепло і від сіна, і від дихання худоби. Та й не чути, якщо дитина заплаче.

Через три тижні прийшли мій тато і моя мама. Сиділи вони на стриху біля мене і не могли, як розповідала бабка, на мене надивитися (в голосі пані Ганни з’являється ледь помітне тремтіння і зволожуються очі). Там, у сіні, вони й написали мені обидва листи. Це була остання наша зустріч. Тато і мама загинули 1 липня 1951 року на хуторі Ловаги, за понад сотню кілометрів від Яблуниці. Потрапивши в оточення, вони відстрілювалися, доки вистачило набоїв, а потім підірвали себе останньою гранатою. Про це свідчать і матеріали кримінальної справи, заведеної радянськими спецслужбами. Залишилися лише їхні листи та фото.

«Останні слова до Тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ!»

(Із батькового листа)

«Слава Україні!

Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила Тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до Тебе на четвертому тижні після Твого народження.

Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ у час найжорстокішої боротьби українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави найкращі сини українського народу — українські революціонери й повстанці. Їх уже тільки горстка, а між ними — Твій батько й мати.... Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію (існування. — Авт.) і продовжити боротьбу... Ліс наш батько, а ніч — мати, але й вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатися під землею...

У таких обставинах однієї серпневої ночі в темному глухому лісі прийшла Ти на світ. Не було коло Тебе ані лікарської помічі, ані бабки–повитухи. У простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай: місце це — святиня партизанська, і вона ще не осквернена окупантською ногою.

Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!

Четвертого дня забрав я Тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.

Сьогодні ми прийшли відвідати Тебе, відвідати, може, останній раз у житті. Бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи Тебе ще побачу...

Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній береже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні слова до Тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ! Для неї Ти віддаси силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертовнику. Якщо Ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.

Прийми останній гарячий поцілунок.

З болем серця я залишаю тебе...

Прощай! Твій батько».

 

«Кохана донечко,
не посмійся з мене —
я така розбита горем»

( Із маминого листа)

«Кохана доню Мотренько!

Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити Тебе в житті, бо в таких жорстоких днях, як ми живемо сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь на тебе чатує ворог...

Кохана дитино! Прийшовши до Тебе на четвертому тижні Твого життя, сидячи на стриху в сіні, крізь щілини падаючого світла хочу залишити Тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису.

Кохана Мотренько, якщо підростеш і добрі люди додержать тобі отсей листок, тоді прочитай його уважно і зрозумій мамине наболіле серце і душу... Мотренько, в таких важких умовах, як Тебе носила я, було дуже важко, а списувати годі...

Мотренько, Ти так нагло (раптово. — Авт.) з’явилась, що ми не сподівались на Тебе. І тільки батенько ще з одним другом обслуговували все те, що повинна жінка... Мотренько, кохана дитино, які жорстокі і гіркі дні для всіх, але для мене, коли опам’яталася від тяжких болів і побачила тебе живеньку, на хвилину забула за все горе, так легко було на душі і серці...

Але недовго я тішилася Тобою, бо на четвертім дні Твойого народження батько з хлопцями забрав Тебе від мене і поніс у село на виховання. Кохана донечко, чи можеш Ти собі уявити, як тяжко було мені віддавати Тебе у незнане... Не було що інше робити: колиба холодна, молока нема, ну ще й партизанці з дитиною неможливо. Я кричала, била всіх, грозила помстою, та тільки в душі. Бо коли подумала, що це кривда тільки для мами, привела нерви трохи до купи, помолилась та віддала Тебе в опіку Всевишньому і чужим людям...

Мотрунцю, по мені лишається дідо, бабка і тети, але всі вони заслані в Сибір... Тому маєш таке ім’я, бо найкращим другом моїм була людина, яка називалася Мотря (Демків Домна), її я кликала «Матуся».

Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний лист, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу привести себе до порядку. Коли будеш читати, то лиши його собі надалі в пам’ять від нещасної мами. Якщо я ще жива буду, то все тягтиму Тебе до себе. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь.

25 вересня 1950 року

Мама».

«Мудра бабця додумалася до геніального варіанта моєї легалізації»

— Коли мама залишала мене, — продовжує пані Ганна, — то просила бабцю Гафію: «Мамцю рідна, якщо донечка захворіє, знайдіть лікарку». А уявляєте, як ризиковано було в той час шукати і просити допомоги в незнайомої людини, тим паче медичних працівників, котрі тоді перебували під особливим наглядом КДБ! Але приходила й лікарка. Моя невтомна бабця ходила аж у Ворохту і таки привела лікарку. Мабуть, Всевишній так вирішив, аби я вижила. З чотирьох днів годували мене коров’ячим молоком. На ніч брали до хати, а на день переносили на стрих, де за мною наглядала бабусина донька Ганна. Я поводилася, як справжня партизанська дитина: у світлу пору доби спала, а в темну виявляла активність, тобто плакала. Мабуть, спосіб життя батьків давався взнаки. Минали дні, і бабця сполошилася: у нас у горах наприкінці вересня–початку жовтня буває дуже холодно, навіть сніг проривається. Тримати мене на стриху стало небезпечно — могла застудитися. А ще треба було остерігатися енкаведистів та сексотів. По мене ж ніхто не приходив. І тоді неписьменна, але мудра від природи бабця додумалася до геніального варіанта моєї легалізації.

Катерина, дружина бабусиного брата Якова, була вагітна, отже, вона могла народити й двійню, тобто мене можна було записати як його доньку. Та вийшла заминка: пологів довелося чекати невідомо скільки, а зберігати таємницю моєї присутності на бабусиному обійсті ставало дедалі важче. Тоді виник інший задум. Брат мешкав на околиці Яблуниці і працював на будівництві дороги разом із приїжджими робітниками, котрі жили в бараках у сусідньому селі. Якось у негоду Яків навмисно залишив тих робітників ночувати в себе вдома, а бабця вночі, ховаючись від людей, пронесла мене манівцями на руках до його хати і поклала на поріг. Так було між ними заздалегідь умовлено. Брат, прислухавшись, здивовано мовив: «Йой, люди, щось плаче». Коли відчинив двері, то на порозі всі побачили закутану дитинку, яку нібито хтось підкинув. Можливо, молдавани, котрі тоді блукали Прикарпаттям, рятуючись від голоду. Так для влади, яку Яків повідомив наступного дня, придумали правдоподібну версію й обзавелися свідками. Мене офіційно записали як Щербатюк Ганну Яківну, а через кілька днів бабця Гафія прийшла і, вже не ховаючись, забрала мене до себе. У березні наступного року енкаведисти вбили її чоловіка Николу, а влітку хлопці з лісу повідомили, що вже немає і моїх батьків. Отже, я повністю стала бабусиною дитиною.

Коли в Якова з Катериною знайшовся синок Іван, ми разом і росли: то в бабці Гафії, то у вуйка, навіть у школі за однією партою сиділи.

«Я вже усвідомлювала, що мої батьки загинули за вільну Україну»

— Хочу ще розповісти про височезну стару тополю, що росла на бабусиному подвір’ї і аж скрипіла від поривів вітру. Не знаю чому, але я дуже любила гратися під цим деревом. Коли було холодно, притулялася до його стовбура і тоді почувалася в теплі і затишку. А знаєте, чому? Під тополею були закопані батьківські листи і фотографії. Про них я довідалася аж перед одруженням, восени 1966 року. Тоді бабця сказала, аби ми з Андрійком, моїм нареченим, їхали, як годиться, в Старий Лисець просити благословення у дідуся та бабусі по маминій лінії. У їхній хаті, пам’ятаю, як тепер, на стіні висіли образ Божий та портрет моєї мами. Всі дуже зраділи, що я стала дорослою і знайшла собі пару — такого файного легіня. І вперше поклали на стіл переді мною батьківські листи і фотографії (їх викопала з–під тополі бабця Гафія і потайки передала в Старий Лисець). Я вже добре усвідомлювала, що мої батьки загинули за вільну Україну, що я донька українських підпільників, але тоді про це при сторонніх людях не говорилося.

Який подвиг здійснила моя добра бабця Гафія, теж зрозуміла вже пізніше. Вона не тільки виростила і виховала партизанську дитину, але якнайкраще влаштувала й мою долю. У 1987 році вона відійшла в інший світ.

«І тоді зрозуміла, що такого натхнення і радості вже більше не зазнаю»

— З чоловіком (його тато, засуджений на 25 років як «ізмєннік Родіни», загинув у «Воркутлагу») ми поставили на ноги трьох діток: дали їм освіту, зокрема й музичну, і виховали українськими патріотами. Я працювала на сільській пошті, а від початку дев’яностих мене не могли втримати вдома вже ні діти, ні чоловік: де якась національно–патріотична акція — там і я. Була активним членом «Просвіти», очолювала в Яблуниці Союз українок, а з 1992 року — в Конгресі Українських Націоналістів. Та найбільше піднесення відчула взимку 2005–го. Мої діти були в Києві на революції, а я поїхала на «коронацію» Президента Віктора Ющенка. У столицю ми прибули о п’ятій ранку і коли вийшли із салону автобуса біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, то здалося, що, незважаючи на середину зими, все довкола цвіло і пахло, що всі гетьмани українські десь тут поруч перебувають, що і мама моя, і тато, і бабця Гафія — теж тут, на Майдані. Уявлялося, що сюди перемістився центр Всесвіту. І тоді я зрозуміла, що такого натхнення і радості вже більше ніколи не зазнаю.

Зате потім часто себе запитувала, цілком щиро, як на духу: а чи все я зробила для блага нації, чи мої корисливі інтереси не потіснили служіння ідеї, за яку батьки і їхні побратими жертовно віддали свої молоді життя? Коли в сім’ї щось не ладилося чи в дітей траплялися якісь негаразди, відразу з’являлася думка: може, це мене Господь карає за те, що не сповна виконала татів заповіт, висловлений у листі? Я справді ж могла зробити щось більше для України. Всі ми могли зробити більше.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>