Як поїду на Поділля...

16.07.2008
Як поїду на Поділля...

Козацький куліш. (Віктора МЕЛЬНИКА)

За ціною не постояли

Літній ажіотаж на українській залізниці на ці вихідні поповнився новим напрямком. Бажаючим потрапити минулого уїк–енду до Вінниці довелося докласти чималих зусиль, вистоюючи черги біля кас і буквально «вимолюючи» дивом не продані квитки у бажаному напрямку. Та це була лише перша перешкода, яка очікувала учасників і гостей міжнародного фестивалю етномузики та ленд–арту «Шешори–Подільські 2008» по дорозі на фест. Тих, хто, попри все, доїхав до берегів Південного Бугу, Вінницький залізничний вокзал зустрів величезною чергою людей, вбраних у народний одяг і «озброєних» туристичним знаряддям, які зайняли майже всю привокзальну площу в очікуванні маршруток до Воробіївки, в яку ще торік із Карпатських полонин переїхав Шешорський фест. Тож навіть за умов, що мікроавтобуси йшли один за одним, чекати на заповітне місце довелося близько години. Але й після цього пригоди не закінчилися, адже попереду на нас чекала 40–хвилинна дорога, протягом якої маршрутку тричі зупиняла міліція для перевірки документів і маршрутного листа водія, на фестивалі нас чекали безкінечна черга для реєстрації, спека, проблеми з наметами.

Затори — це наше етнічне

Неприємним сюрпризом для гостей фестивалю стала... цьогорічна масштабність. Здавалось би, що може бути кращим показником якості, ніж визнання людей?! Та вийшло так, що розмір не кращим чином вплинув на якість. Організатори фізично не встигали справлятись із величезним потоком людей, що заполонили 30 гектарів, відведених під фест. Вийшло так, що люди, які вирвалися з душних і гомінливих міст, щоб відпочити під етнічні мотиви, добравшись до Воробіївки, занурилися не в етномузику та ленд–арт, а в затори і жахливі натовпи.

Найбільше ж бракувало вузького «сімейного» фестивального кола людям, що знають ще карпатські «Шешори». «Я вже втретє на цьому фесті, — розповідає Аня, студентка одного зі столичних ВНЗ, яка разом із подругами приїхала до Воробіївки. — Найбільший цьогорічний мінус — величезна кількість людей, причому людей, які приїхали явно не послухати етніку. Якщо в тому році я ходила на танці, то цього мене відвертають від будь–якої діяльності спека і натовп. У цілому ж цьогорічний фест не тільки не кращий, а й, на мою думку, не дотягує до попередніх.

Пам’ятаю, у 2005 році, коли ще динозаври бігали між горами і я вперше була на «Шешорах», я ще рік після цього всіх «задовбувала»: «А на «Шешорах» те, а на «Шешорах» це...». Тоді не було ні душів, ні туалетів, але була атмосфера і були «Шешори», і були Карпати. Цього року я навряд чи захочу чимось поділитись».

Не обійшлося і без проблем із житлом. Через велику кількість гостей на пошуки місця для намету в багатьох ішло багато часу. Нам, на щастя, знайомі зайняли місця ще з п’ятниці, тож, приїхавши у суботу, ми уникли долі більшості.

Проте організатори фестивалю не забули про VIP–гостей. У ста метрах від основного наметового містечка, на спеціально облаштованих галявинах, не тіснячись, не отримуючи сонячних ударів, не бігаючи «по нужді» до лісу, розмістилися місцеві «шишки» — чиновники обласного та районного рівнів.

Хтозна, чи до плюсів, чи мінусів фестивалю варто віднести проблеми з мобільним зв’язком. З одного боку, знайти одне одного в людському морі, ще й за відсутності мережі, — справа не з легких, та й удома варто було б усіх заспокоїти. З іншого — що за відпочинок, коли тобі раз по раз надзвонюють і розповідають про всяку всячину, яка лише відволікає від спокійного відпочинку на природі.

Вдаримо по смутку танцями

Маючи асигнування Він­ницької обласної держадміністрації та низьки спонсорів, «Шешори–2008» стали небаченим раніше за масштабом фестивалем. Варто лише задуматись: на площі в 30 гектарів для всіх охочих працювали 25 майстерень — від майстер–класу аргентинського ленд–артиста Алехандро Гузетті, який вчив, як із непотрібної пластикової пляшки зробити світильник чи оригінальний декор, до навчання «народному кіну» під керівництвом Олеся та Дмитра Саніних, які тут таки знімали кліпи на народні пісні, від традиційних українських витинанок до єврейських витинанок рейзеле. Найпопулярнішими, як завжди, стали майстерні танців. Уперше на «Шешорах» з’явилися дві сцени: Велика, на якій своїми співами гостей фесту занурювали у світ етнічної музики, та Маленька — так звана Юрта, на якій грали театри та проходили майстер–класи. Кількість гостей перевалила за десять тисяч. Музиканти зібралися з десяти країн, просто перерахувати — і то вражає — «Анчісхаті» (Грузія), Folk now (Швеція —Україна), Village Quartet (Польща), Nourou (Франція), Guda (Білорусь), Triller (Швеція), Trans–global anderground (Великобританія — Франція). З наших на фесті «відсмалили» «Пропала грамота», «ДахаБраха», «Перкалаба».

«Враження просто феєричні! Настільки різноманітні, що їх майже неможливо зібрати до купи і висловити! І навіть спека та величезна кількість людей не стають на заваді відпочинку, треба лише налаштувати себе, увійти в ритм цього циганського табору. Тільки на «Шешорах» можна зустріти людей, з якими могли не бачитись по півроку в Києві, живучи в сусідніх квартирах. Це ж круто!», — поділилась своїми враженнями Наталя з Києва.

Країна для творчих людей

Атмосферу фестивалю великою мірою творили мігруючі гурти, які поміж виступами на сцені гуляли центральною (єдиною) вулицею села і співали просто на ходу. Найяскравішим і найжвавішим (попри поважний вік учасників) був народний аматорський ансамбль «Джерело» з Гончарівки: «Читали «Сватання на Гончарівці»?! Так ото ж наша Гончарівка і є!» — з гордістю казали вони. «Враження від фестивалю надзвичайні, багато цікавого, багато людей. Подобається, що молодь слухає, співає, сприймає народну пісню так, як треба. А це означає, що наш український рід буде продовжуватись», — каже одна з учасниць колективу.

Окремим «населеним пунктом» розмістилось на Шешорському фесті Духовне село Верхня Букатина, що об’єднало митців різних жанрів — від музик до скульпторів і дизайнерів одягу. «Верхня Букатина — це перше наповнення ідеї Української духовної республіки, висунутої ще в 60–ті роки, в часи абсолютно глухого совдепу, — розповідає дизайнер компанії «Мокша», що спеціалізується на пошиві одягу з елементами Трипілля Сашко Бо–Гі. — Ідея проста: творчі люди живуть на певній території, неважливо якій. Просто це територія, на якій можна жити, можна розкрити себе. Ми тут займаємося творчістю, абсолютно не прив’язаною ні до чого, творчістю, яка не потребує нічого зайвого. Так, ми створюємо одяг, не народний, не звичайний, а такий, яким ми його бачимо: з елементами трипільської культури і віршами українських письменників, хлопці з гуртів «Люди добрі» та «Йорий клоц» грають свою музику — кожний творить своє мистецтво».

Закінчилися «Шешори–2008», ленд–арт і етномузика, проблеми і натовпи. Якщо про нього будуть розказувати дітям і онукам, тоді, мабуть, фест можна вважати вдалим. Час розсудить...