Монументальна книга «Злочин» присвячена пам’яті жертв різних окупаційних режимів на теренах України. На понад 500 сторінках цієї двокілограмової книги — спогади, свідчення і розвідки українців із різних континентів. Утім до книжки увійшла лише частина матеріалів, надісланих на адресу редакції видання в Мельбурні. Це дописи 140 авторів з України, Австралії, Польщі, США, Латинської Америки, Канади. Ініціатор видання — відомий український діяч в Австралії Петро Кардаш. Він із 1960–х років популяризує українську культуру в Австралії. Контактував із нашими дисидентами, його не раз затримував КДБ. Із початку 1990–х ініціює й упорядковує видання «Україна: історія і мистецтво», «Українці у світі», «Слава українського козацтва».
Із 2003 до 2008 року видано 25 тисяч примірників цієї книги, значну частину — в Україні. Як зазначає головний редактор видавництва ім. Олени Теліги, в якому вийшли друком два українські наклади книги, Ольга Веремійчик, досі видавництво мало справу переважно з історичними науковими дослідженнями, а в книжці «Злочин» зібрано саме народну пам’ять. Громадський Комітет із питань поширення книги «Злочин» в Україні (координатор — історик Сергій Кот, директор Фундації імені Олега Ольжича) безкоштовно розповсюдив 11 тисяч примірників між бібліотеками, музеями, навчальними закладами, державними установами України. А останній, п’ятитисячний наклад передали Міністерству оборони для виховної роботи у війську. Окреме видання англійською мовою передали до провідних бібліотек світу. Як пояснив Сергій Кот, комітет співпрацював із Міністерством культури і з Міносвіти, щоб максимальна кількість книжок потрапила до бібліотек і освітніх закладів.
Доброчинні кошти на видання «Злочину» зібрав спеціально створений комітет Спілки українських організацій Австралії. «Це проект світового масштабу, — каже Сергій Кот. —Книжка видана винятково за народні пожертви українців з усього світу. Перераховували, хто скільки міг, від п’яти доларів — до десяти тисяч. Ці представники старшого покоління української діаспори прибували до країн поселення без нічого, починали життя «з нуля». Як розповідав мені Петро Кардаш, він опинився на еміграції в сорочці та штанях і з торбинкою рідної землі. Ці люди змогли піднятися, українська діаспора в усіх країнах проживання посідає рівень вище середнього за добробутом. І коли вони досягли успіху, то на свої пожертви збудували церкви, музеї, бібліотеки, громадські будівлі. І допомагають Батьківщині».
Сергій Іванович каже, що поширенням книги «Злочин» комітет хоче також нагадати, що в Україні й далі безкарно діє політична сила, яка у своїй програмі зазначає, що є продовжувачем традицій, ідеології, політичного досвіду партії більшовиків, яка з ідеологічних міркувань знищила мільйони людей.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
