Приязнь і правда

19.06.2008
Приязнь і правда

Друг істини — перший ворог тоталітаризму

Якби зібрати апологетичні просовєтські публікації навіть відомих авторів на Заході, то сьогоднішній читач не повірив би своїм очам. Через рожевий ман пройшли Герберт Велс і Ромен Роллан, Бертран Рассел, Анрі Барбюс.

У цьому тумані залишилися конформісти, які боялися втратити ілюзії історичної перспективи і водночас боялися зрозуміти перспективу: «мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем».

Колись наші богобоязні предки вдавалися до виразу «Не при хаті згадуючи», коли натякали на диявола, який водить по блудному колу. Нині до скверни звикли і вимовляють імена Гітлера, Леніна і Сталіна так, наче забули, що це імена масових вбивць та історичних банкрутів, які вже вичерпали свою перспективу.

Однак є мудрі, які соромляться і вчать соромитись за ту «славу» ХХ віку. Вони теж пройшли через спокусу матеріалістичної простоти і з соромом почали згадувати, що з ними трапилося у тому блудному колі, яке вони називали «світовим прогресом».

Нам приємно, що ті стоїки–правдолюби ХХ віку, які трактують його як лихоліття, є для України людьми, які заслуговують у нас почесного громадянства.

Уникнемо слова «приятель», бо для мислителя то неістотна оцінка. Ще в античності любили розмежовувати правду і приязнь, і всім відомий афоризм Amicus Plato, sed magis amicia veritas (Платон — друг, але істина дорожче).

Тоталітарні режими терпіти не могли цього об’єктивізму: вони воліли мати лукавих друзів, які примруженим і хитруватим оком поглядали на істину, яку вважали відносною.

Друг істини — то їхній перший ворог.

Складно було залишатися об’єк­тивним мислителем ідеологічної епохи.

Що ж стосується совєтологів, то їх можна порівняти з лікарями, які діагностують характер епідемії, змушені вивчати особливості зарази та профілактичні методи.

Для зараженого засекреченого острова вони — найлютіші вороги, бо вони все розуміють, знають усе засекречене і говорять правду вголос, бо це перша передумова діагностики і лікування.

В совєтські часи їхні діагнози називали ворожим «втручанням у внутрішні справи», але потаємно усі тяглися до їхніх діагнозів і хотіли прочитати: «що вони про нас пишуть».

До речі, переслідування дисидентів теж було не за «агітацію», а за те, що вони забагато знали і прямо говорили правду та не зрікалися її на суді...

Куркульські діти помирали тисячами, як зайці в борозні...

19 червня о 18 годині в Українському домі відбудеться презентація книги Безансона «Лихо століття» в українському перекладі Т. Марусика.

Особливо приємною подією буде присутність на тій презентації самого автора.

Хтось може подумати, що книга «про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» — яка ж тут сенсація?

Звичайно, теми заїжджені. Але видатні автори тим і відзначаються, що вони відкривають глибинний пласт і щось невідоме у знайомому.

У мене залишилося незабутнє враження після відвідин Безансона в Парижі. Здавалося, його простора гостинна квартира відкрита для всіх бажаючих. Але чи багато нині буде бажаючих пірнати в холодний потік суворої правди?

Зупинимось на праці Безансона «Війна большевиків проти селян. 1933». Загалом ця публікація знайома: вона була написана для журналу «Всесвіт» у 1993 (ч. 9, 10). Тоді було багато добрих публікацій на подібні теми. Нагадаємо деякі думки автора.

«Оскільки та спілка («пролетаріяту» й «бідного селянства») не мала в реальному житті жодного обґрунтування, було вигадано таку собі дияволічну постать, втілення зла на селі, селянського вампіра, поплічника капіталізму — куркуля. Коли фальшива концепція дійсності набрала сили, вона почала діяти з енергією розривної кулі, спричиняючи неабияке кровопролиття. Останньою причиною катастрофи, що її слід означити, є, відтак, безглузда ідея, яка оволодіває безтямними головами, або ж голови, що стають безтямні через цю ідею. Велика таємниця!»

На глибші роздуми наводять навіть самі статистичні зіставлення: «З 1914 до 1917 року, під час Першої світової війни, приріст населення Російської імперії становив 8 000 000 осіб. З 1918 до 1922 вона втратила 15 000 000». Це та політично спланована епідемія насильства і братовбивства, що ховалася під тьмяною назвою «громадянська війна».

Для Безансона большевицька влада — це війна з народом. В тій війні були короткі перемир’я на зразок тимчасового Брестського миру, потім тимчасовим перемир’ям був НЕП...

У працях цього письменника вражає точність образної мови, що контрастує з газетною публіцистикою. Реального куркуля (3—5% сільського населення), який продукував 20% врожаю зерна, підмінено політично–припарованим метафізичним куркулем... Це класовий ворог, нелюд. Єврейський письменник Гроссман резонно зауважив, що для Сталіна куркуль був тим самим, що єврей для Гітлера. Він належав до проклятої раси. Навіть розорений, він не стане бідняком, він залишається куркулем... Куркульським дітям, яких не було депортовано разом з батьками, ніхто не мав права дати прихисток. Вони помирали тисячами, як зайці в борозні... Історики (серед них і ті, хто симпатизував радянській владі, наприклад, Моше Левін), погодилися на цифрі до 15 млн. депортованих. Велику частину тих людей було вивезено до Сибіру і покинуто серед лісів без знарядь праці, без харчів. Настала зима, і вони повмирали».

Отже, Друга світова війна, вважає Безансон, визріла у 1928 році...

«Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів остаточно перебило хребет одній з найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість залишилась перелякана і ледаща юрба».

Особливо гостро і чітко характеризує Безансон рік 1933 — «фронтальний наступ секти власть імущих проти майже не диференційованої селянської маси, означеної правлячою ідеологією як ворог, що його належало знищити».

Не вдаючись до аналізу пропагандистської фразеології, з якої ткалася офіційна історія, автор пише про суть: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодоморному терору характер геноциду — другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський. Восени 1932 року українське село уподібнилося до табору смерті. Табірні правила передбачали смерть або тюрму за крадіжку соціалістичної власності, тобто кількох картоплин»...

Актуальність праць Безансона особливо видна на тлі сьогоднішнього релятивізму, схильного зводити національну катастрофу до віддалених аналогій у різних країнах. Фактично, «таємниця беззаконня» і досі сковує розум і сумління людей, схильних уникати суворої і страшної правди.

«Український геноцид зберігає характер таємної операції, і цим він провіщає геноцид гітлерівський». У цих словах є ключ до розуміння важливих загадок ХХ століття.

«Подолати природу як таку, людину як таку»

На відміну від Роберта Конквеста, який написав «Жнива скорботи» (1986) — джерельну книгу про Україну ХХ століття, Безансон заглиблюється в проблеми богословські і філософські. В образах нацизму і комунізму він бачить владу князя світу цього, який «передавав своїм підданим власне нелюдське знеособлення». «Його мета — подолати природу як таку, людину як таку».

Автор пише про «Біблій­ність комуністів», «Біблій­ність нацистів»...

На російському сайті можна зустріти ім’я Безансона в супроводі означення «ненависник Росії».

Такий курйоз вимагає трохи ширшого пояснення, ніж просте розмежування приязні і правди.

Коли з’явилася книга французького публіциста Маркіза де Кюстіна «Росія 1839», то її і миколаївська, і сталінська Росія паплюжила останніми словами за ненависництво.

Водночас усі читали її, вся освічена Росія знала ту книгу подорожніх нарисів і спостережень і знаходила там правду, побачену холодним поглядом чужинця. Гоголь дипломатично уникав оцінок, бо сам теж мав холодний погляд. Герцен з прикрістю визнав книгу правдивою.

Безансон пише по суті про хвороби. «Упродовж десяти років Росія шукала свою дорогу, і відтепер вона уже визначилась. Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, які він часто набуває в цій країні: суміш брехні, насильства і пихи... Метод, до якого вона вдається ще з часів Брежнєва, дуже простий: терпіть нас і допомагайте нам, бо інакше ми перетворимося на ваш головний клопіт».

Однак автор доброзичливо прогнозує: «Якщо Росія змириться зі своїм справжнім становищем — це зробить її прийнятною, цивілізованою — словом, європейською».

А нашим другом Безансон став передусім тому, що добре знає українську історію і співчуває демократичним зусиллям. Головна справа мислителя — ставити своє слово на сторожі справедливості і усіма силами зміцнювати фундамент правди і законності.

На заключення мені б хотілося звернутися до заможних людей такого ж спрямування: підтримайте додаткове видання книги Алена Безансона «Лихо століття» хоча б до накладу 10 тисяч, щоб вона стала доступною журналістам, вчителям, студентам.

Євген СВЕРСТЮК
доктор філософії,
президент Українського пен–клубу
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>