За роги його, і в багажник!

...Асфальт закінчився за дев’ять кілометрів до села. Об’їжджаєш дорожню техніку, яка ударними темпами розширює трасу Київ—Ковель, пригальмовуєш, повертаєш наліво — і потрапляєш на кілька десятиліть назад. Миколаївка — перше село, коли їдеш від «трансволинського автобану» углиб житомирського Полісся. До райцентру Ємільчине — майже 30 кілометрів, автобус буває рідко... А зрештою, чого його туди їхати, в це Ємільчине?!. Адже все, що треба для життя, можна мати вдома.

Це філософія сучасної глибинки: жорстока і дуже умиротворена водночас. Миколаївка нині існує у двох вимірах — минулому і сучасному водночас. Колись це було зразково–показове село із усіма атрибутами, які, за задумом партії, мали належати простим радянським хліборобам: колгосп «Комуніст», клуб, школа на півтисячі учнів, ферма на дві тисячі голів худоби і багато наочної агітації. Від ферми залишилися руїни, із тисяч голів корів та телят «вижило» дев’яносто. Але хтось із мешканців старого гарту досі обписує стіни піврозваленої хати старими гаслами.

У минулому залишилася суцільна зайнятість, копійчані зарплати і палке переконання, що завтра партія зробить тобі добре. Ті, хто не зумів пристосуватися до нового, п’ють безбожно. Женуть самогонку відрами, вливають її у себе літрами, тверезіють — і знову п’ють. Хлопці, які вже не пам’ятають часів, коли із червоними прапорами святкували Перше травня і ферма у селі ще працювала, чомусь також часто закладають за комір.

Інші у цей час працюють і вчаться виживати самі, без участі держави. Влада не зробила для цих людей практично нічого, хоча два колишні міністри сільського господарства у дитинстві бігали тут босоніж. Ну, можливо, не так вже й багато бігали, але дуже люблять про це розповідати журналістам. Коли товарні стосунки нерозвинені, вчить нас теорія, люди практикують примітивну їх форму — натуральне господарство. «Живемо від хазяйства», — кажуть миколаївці. Вони заводять коней, розводять овець. І продають за смішними для киян цінами. Молоденького баранчика? Вибирайте, платіть 250 гривень — і можете вантажити до машини.

Щоправда, не все у Миколаївці таке дешеве. Продавець місцевого магазину Таня Тика закінчує свою чергову картину. Але не пише свої творіння традиційними фарбами, а вишиває. Або складає з насіння. Одне таке полотно продає за десять тисяч гривень. Звичайно, не місцевим людям. Але приїжджі радо купують. І, кажуть, потім вигідно перепродують. Але для Миколаївки десять тисяч за картину — це цілий маєток.

Дехто вже починає рахувати, скільки це баранчиків треба виростити, аби заробити, як з однієї картини. І якщо таких буде більше, то і літраж свіжовигнаної самогоночки суттєво піде на спад. Просто не дійшла ще цивілізація до Миколаївки, надто вже далеко від неї до міжнародної траси.