Ляльки і ляльководи,

Історія, яку я хочу повідати, почалася з листа мого троюрідного брата, який мешкає в Парагваї. Так, і досі бувають такі зиґзаги долі, які розкидають українців по світах... З братом Юрієм я підтримую спілкування переважно через електронну пошту. Юрко днями надіслав мені фотку, з дозволу сказати, «іграшок», які можна придбати в супермаркетах Асунсьйона — парагвайської столиці. Глянувши на ці ляльки в нацистській формі, я одразу ж згадав пришитий нашій державі недругами України «скандал» із міфічними ляльковими фігурками нацистів, що начебто були в продажу в нашій країні. У нас їх таки не було, а в Латинській Америці — як бачите...

Українці майже звикли, що на них «вішають» усі мислимі й немислимі гріхи: починаючи з вигаданої масової «співпраці» з фашистами і закінчуючи тим, що страшним Голодомором 1932—33 років вони самі себе заморили. Українці весь час щось комусь винні і щось мають доводити, виправдовуватися, каятися... От і я в посольстві Німеччини нещодавно доводив, що мій друг, який мешкає у цій країні, — справді мій друг.

Я розповів йому нещодавно, що пишу зараз роман, дія якого відбувається в Україні й Німеччині. Друг захопився ідеєю твору й вирішив, що мені буде приємно і затишно писати прозу в його оселі над Рейном. Чому б і ні? До того ж живе спілкування із людиною не заміниш жодними і–мейлами...

Але коли я вистояв півтори години у черзі у посольстві Німеччини, аби дізнатися, чи дадуть візу до цієї країни, то піймав, як кажуть у народі, облизня. Не повірили, що в українського письменника може бути друг у Німеччині! Але скажіть, як можна довести факт тридцятирічної дружби із людиною? Старими пожовклими фотографіями, зображення людей на яких нікому нічого не скажуть? Роздруківками телефонних розмов?

У старенькій Європі я бував багато разів, майже щороку навідуючись до країн Шенгенської зони. Жодних проблем із перетином кордонів у мене ніколи не було. І за наївністю, властивого українцям, я вирішив, що зараз і насправді існує «полегшений» режим отримання віз і спілкування з людьми там, в «об’єднаній Європі». Але виявилося, що я глибоко помиляюся. Вже потім, коли співробітники візового відділу посольства ФРН, кажучи простою мовою, «послали» мене, я згадав таку ж прикру історію відмови у візі з нашим відомим письменником, політологом, інтелектуалом Миколою Рябчуком, якого амбасада тієї ж таки країни так само «послала»... Щоправда, потім вибачалася і вручала очікувану візу як нагороду...

Чому український письменник недостойний отримати візу до Німеччини (попри те, що мене кілька місяців тому радо приймали в Іспанії, Сербії, Франції, Ізраїлі...) — збагнути не можу. Щиро кажучи, я й без Німеччини житиму непогано. І мій друг приїде до мене, раз такі часи «залізної завіси» настали. Але тут таки не можу не згадати: 2002 року у Франкфурті–на–Майні я здригнувся від російських матюків, які почув від кримінального вигляду молодиків у спортивних штанях, які швендяли вулицею. Вочевидь для них проблем із візами не існує...

Мені цікаво: скільки ще Україну матимуть за доважок до нашого східного сусіда, скільки ще принижуватимуть наших громадян наклепами у світових ЗМІ, відмовами віз, ставленням, мов до людей третього ґатунку?

Я розумію, що лінії нового розподілу старого континенту вже прокладено меркелями і путіними, нас усіх віднесено до сфери впливу «Русслянда», а такі глибоко «демократичні» країни, як Албанію чи Румунію — до справдешньої Європи... Але ж... Дорогий наш МЗС, якщо ти не спромігся встановити обопільно рівний і безперешкодний принцип перетину кордонів із Європою, то чи не слід повернути візовий режим, скажімо, із Німеччиною?

Гадаю, час навчитися говорити «ні» — як уміють говорити всі вони, сусіди України.

Олесь ІЛЬЧЕНКО
письменник