«Театр у кошику» та персонально його художній керівник Ірина Волицька завжди «зловживали» мінімалізмом у сценографії. І ця особливість ніколи не претендувала на певну родзинку чи якусь творчу «витребеньку» цього театру — так «Кошик» свідомо та цілеспрямовано розширює плацдарм для духовних пошуків. Які, у свою чергу, є сенсом існування і для Ірини Волицької, і для акторів Лідії Данильчук та Романа Біля. У той час, коли інші режисери балансують на межі вимог часу та власного професійного «я», Волицька з побратимами, відкидаючи навіть натяк на якусь там кон’юнктуру, занурюється у найпотаємніші глибини людської сутності, пропонуючи свої власні відповіді на одвічні «Хто винен?» та «Що робити?». Остання прем’єра «Театру у кошику», вистава «Провина» за п’єсою сербського драматурга Небойші Ромчевича, за найголовнішу деталь декорації мала лампадку, що звисала по центру зали. Її можна було «прочитати» по–різному. Це й елемент вулиці Червоних ліхтарів, де кохання має свою ціну і своє призначення. Це і троянда, яка наче завмерла в польоті, так і не потрапивши до рук жінки, якій вона призначалася. А ще — вогник маяка, який сигналізує про небезпеку і застерігає від помилки.

Чернівецький обласний український музично–драматичний театр імені Ольги Кобилянської представив у Львівському національно–академічному українському драматичному театрі Марії Заньковецької виставу за однойменним романом письменниці Марії Матіос — «Солодка Даруся».

Сьогодні у Парижі відкриваються «Дні українського кіно». У вересні наші фільми протягом тижня показуватимуть у Польщі, тоді у Чехії, Росії, Німеччині. В Андрія Халпахчі, директора Української кінофундації, який займається організацією цих кінопоказів, часто запитують, чи будуть «Дні українського кіно» в Україні. А то іноземці ознайомляться з нашим сучасним кінематографом, а ми тільки про нього чули. Дочекалися.