12 410 днів Ірининої Голгофи

24.05.2008
12 410 днів Ірининої Голгофи

Ірина Сенник.

Завтра Україна відзначатиме День героїв. «Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тiлi. Вiн не спiзнав смаку зглевiлого хлiба i кухля брудної води. Нiколи не їздив у телячих вагонах, де все непристойне. Таких, що паморочиться не лише голова, а й свiт...»

Вiд тих спогадiв у неї ще й досi болить голова. У снi й без сну гiрше вогню пече зтоптане чобiтьми i посiчене нагайками тiло. 34 роки, або ж 12 410 днів, Ірина Сенник гнила у тюрмах, губила молодiсть у сибiрських казематах, казахстанських степах та в Мордовiї. Стаття — «націоналізм».

 

«У 18 років на допиті мені зламали хребет»

Рип–рип... До самого серця доходить тихий скрип сходiв у старому будинку Борислава. Там, у квартирі N5, живе Iрина Сенник. Лицар i героїня свiту. Це тепер її високими титулами возвеличили. А тодi, коли Ірині було вісімнадцять, у львiвських тюрмах вистеляли коридори войлоком — щоб не було чути, як з допитiв волочуть.

«Бог покарав мене чи помилував? Маю вiршi записувати, книжку укласти, вишиванки недокiнчені, листи невiдписані, а я — лежу. Я ходитиму i все буде, як дотепер, — ловить мiй зажурений погляд панi Iрина. — Був час, три роки з лiжка не вставала: професор вирiзав з гомiлки кiстку i вставив у хребет. Якби не тi «дорогi» чекiсти, напевно, до смертi ходила б. У 1945–му хребет зламали — при допитi били нагайкою по голiй спинi. То був сталевий прут, ще й дротом обкручений. А потім на пiдлогу і — чобiтьми. Свiдомість втратиш — крижаною водою обіллють — i знову нагайка свище».

Вона каже: тiло все перетерпить. А душа? Душа рвалася на волю, як зранений дикий голуб, i лягала на паперi синім бiсером: «Може, востаннє та нiч така чорна? Може, востаннє злiтають зiтхання? А я така ще молода, а я ще зовсiм юна...»

Тюрми, заслання, бараки, нари — Леоніда, сестра Ірини, помре на чужинi молодою. I мамина могила на чужині. Й брата Ромчика у 14 років енкаведисти до в’язницi запроторять. I батька Михайла закатують...

«Після допитів «націоналістки» не могли самотужки дійти до камери»

... 1944–й. Iрина Сенник — зв’язкова сина командувача УПА генерала Чупринки Юрiя Шухевича. I — студентка унiверситету. «Хотiла стати журналiсткою й знати мови. Вступила на англiйську фiлологiю», — пояснює опiкунка панi Iрини, дружина її улюбленого племiнника Ореста, братового сина, також Iрина, і заварює нам каву. «На засланнi так кави хотiлося. Йдемо з роботи, змерзлi, виснаженi, а Iрка Калинець: «Дiвчата, якби покавкати», то щоб Iрка «не кавкала» написала їм вiрш про 20 способiв приготування кави», — посмiхається поетеса.

Їй не судилося стати анi журналiсткою, анi фiлологом. Юначцi зi Львова простелив Всевишнiй iншу дорогу — важку i тернисту. Та вона нiколи не нарiкала. Лише коли зраненене тiло болiло вже дуже нестерпно, а серце розривалося вiд туги, виливала бiль у рядки:

Знов прийшла та мучителька нiч,

менi знову не спиться.

Буде смерть заглядати до вiч,

реготати буде і злиться.

Поки прийде Аврора сумна,

я очей не закрию нiтрошки,

а в гарячцi прилине весна

i запахнуть чарiвнi горошки.

 

Не квiти пахли чарiвнi, а снiг хрустiв пiд стопами, коли вели її на допит у 1945–му. Слiдчий вимагає назвати товаришiв з ОУН, явочнi квартири, зв’язкових. Ще вчора така смiхотлива юнка — вперто мовчить. З’являється ще один: «Нє знаєш што с такiмi сволочамi дєлать?» Вона мовчала, а її кати скаженiли. «Спершу болiло, а потiм наче отупiла вiд ударiв. Лише просила Бога, щоб не закричати», — знову вдивляється в сиву пустоту панi Iрина. Де її думки зараз? Може, в тiй «камерi–одиночцi»? Чи в кабiнетi НКВС, де тiло припiкали розпеченим залiзом? Чи знову вона здригається в боксi зi спецiальними отворами в стелi: час вiд часу бранку i карцер заливали крижаною водою.

...Там Андрiїв вечiр грає патефон.

В мене збитi плечi, не береться сон.

Там вирують пари, очi в них горять,

а мене примари лiзуть цiлувать.

 

Тортури зробили свою справу. Iрина горiла в гарячцi. До «камери–одиночки» зайшла лiкарка: «Помре». Але судилося вижити: хвору i змордовану студентку Сенник перевели до загальної камери. Вдень полiтув’язненим не давали спати. За цим чiтко слiдкували наглядачi. А вночі їх забирали на допити. «Мiй слiдчий Фйодоров був пострахом для в’язнiв. Крiм нього, був ще один, справжнiй кат — Солоп. Вони потім добре прилаштувалися. Один із них працював у вiддiлi кадрiв Полiтехнiчного iнституту у Львовi», — розповідає пані Ірина.

Пiсля допитiв «нацiоналiстки» не могли йти самi до камер. Їх волокли попiд руки просякнутим кров’ю коридорним войлоком. Поверталися з допитів не всі. У камерах слiдчого iзолятора не було нар. Жiнки спали на голому бетонi, у два ряди, притулившись одна до одної головами. Щоб забути про нiчнi тортури — вишивали. Хтось й Iринi вiдрiзав маленький шмат полотна зi своєї сорочки, замiсть голки дав у руки риб’ячу кiстку. Нитки витягували з хустин. У неї вдома ще й досi є тi тюремнi вишиванки. Нинi панi Iрина вiдома не лише як Героїня i Лицар свiту, поетеса i полiтв’язень, а й як дивовижна вишивальниця. А тодi — бранку з камери N72 виволокли «с вєщамi на виход».

Стаття 54–1 «а», — належнiсть до ОУН: 10 рокiв у концтаборах особливого режиму, п’ять рокiв позбавлення прав та довiчне заслання. Iрину Сенник судила «трiйка» в тюремнiй камерi. Без останнього слова i адвоката. «Я знала, гiрше, як на допитах, вже не буде. Й досi пам’ятаю, як мене в тюрму переводили. Роздягають догола, руки за голову — обмацують тебе, як скотину. Господи, як це було принизливо! Речi — у дезокамеру, а голову обстригають догола. Кусочок мила i кухоль води — баня. Одяг повертають із дезокамери, а вiн смердючий, вологий i аж кишить вошами».

Двоповерховi нари. Смердючий вагон–телятник. Заґратовані вікна. Мiсяць напiвголодної та спраглої дороги. Особливо небезпечного злочинця, бранку Iрину Сенник — у 7–й Заозерний спецтабір. Тайшетлаг. Колима.

«У тайзi непрохiднiй...»

Сибiр. Полiтв’язнiв радянська система використовує як дешеву робочу силу: будують дорогу i БАМи. Цi раби вигiднi. Їсти дають стільки, аби з голоду не пухли. З одягу — лахмiття, тiло прикрити. «Що там казати — на жiнках були чужi, засмальцованi кальсони, рванi куфайки. У карцер нас кидали голими на бетон. I в таборах, і на засланнi був весь цвiт України. Гуртувалися докупи. Дiлилися їжею, одягом. Писали вiршi, книги, вишивали, листувалися з цiлим свiтом, проводили українськi вечори, на знак протесту проти знущань над в’язнями оголошували голодування. За все це — карцер», — незважаючи на пережитий iнсульт, катування, 13 операцiй, 34 роки таборів, тюрем i заслань Iрина пам’ятає кожну сторiнку зi свого життя.

Вона завжди була вiдвертою. I Святославу Караванському, полiтв’язню, який хотiв із нею одружитися, колись сказала: «Я нiколи не зможу народити тобi дiтей. У мене вiдбита вся середина». «Багато разів я кохала, а от коханою бути мало судилося. Тюрма не давала. Але маю таку в Бога милiсть, що й досi моє найбiльше кохання в серцi живе. I вiку не питає», — знову пелена закриває очі.

Ти гуляєш у лiсах на Волинi...

Ти гуляєш. А може загинув.

I на тобi вже, може, курган.

Вчора вiтер до мене прилинув,

шепнув на вушко: «Богдан ...»

Тайшетлаг, Iркутськ, Новосибiрськ, Кемерево, Анжеро–Судженськ... Зцiпивши вiд болю зуби, корчувала дерева, будувала дороги, пересiвала землю. Якомусь йолопу захотiлося серед тайги створити «більшовицький едем».

У 72–му за Іриною Сенник укотре зачинилася тюремна брама. Все знайоме: камера–«одиночка», чорний воронок. У січні 1973–го Івано–Франківський суд назвав поетесу зі Львова «особливо небезпечною рецидивісткою». Вирок — 11 рокiв за її 11 вiршiв. І знову — смердючі товарняки й етапи, етапи: Мордовiя, Казахстан... Тендiтна жінка зi Львова дорого заплатила за Україну.

«Василька в тюрмi закатували, Льоня наш в Сибiру лежить, Богдан у лiсах Волинi згинув, Наталю в Бабинiм Яру розстрiляно, Славка вбили, Катрусина могила давно квiтом звiнчена»... Це наша з вами iсторiя. А на столi Iрини Сеник — «Ернесто Карденаль», її улюблена книга: «Мамо, Ернесто каже, що свiт прекрасний, а сам вiд нього втiк. Матусю, прийди до мене. Просто так. Про милосердя я просити не посмiю».

 

ДОВІДКА «УМ»

8 червня Ірині Сенник виповнюється 82 роки. Поетеса є головою бориславського «Союзу українок», почесною громадянкою Борислава і Львова. У 1997 році львів’яни назвали Ірину Сенник Героїнею України, а в 1998 році в США її визнано однією зі ста героїнь світу (Рочестер, США). Президент України Віктор Ющенко нагородив Ірину Сенник орденом Княгині Ольги III ступеня.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>