Брат за батька

14.05.2008
Брат за батька

Дружна родина Костецьких. (Фото автора.)

Йому — п’ятнадцять, а руки вже загрубіли від важкої роботи. Потрісканими й обвітреними торкається тендітної статуетки. Це — його перша нагорода. Нещодавно Андрійка Костецького з Львівщини назвали «Гордістю країни». Школярик каже, що він не здійснив жодного подвигу. Та вчинок малого хлопчика не під силу й багатьом дорослим. Після смерті батьків на Андрійкові плечі лягла відповідальність за сімох молодших дітей та стареньку бабусю. Найменшому з братиків, для якого старший брат став татом, на той час минув лише рік...

Якби не цегла поверх глини, та хатина завалилася б від вітру. Біля оселі, на окраїні Мостиська — ні паркана, ні сусідських хат. Лише величезна купа дров і рудий пес біжить назустріч. А у дверях — кілька пар блискучих оченят на замурзаних личках: «Андрійко приїхав!». За мить чотири дівчинки, найстаршенькій з яких — чотирнадцять, і восьмирічний Василько обліпили Андрійка, як ті бджоли. Колінця збиті, тягнуться рученятами до старшого братика: «Що ти нам привіз?» Андрійко удавано хмурить брови і суворо наказує дітворі йти до хати, щоб «до біди не простудилися, голі повискакували, а на вулиці ще не літо». І не витримує: ховає в очах веселі бісики й дістає з пакунка такого бажаного й омріяного футбольного м’яча.

М’яч для братиків і сестричок — його заробіток. Кожного дня під час шкільних канікул Андрій Костецький садив ліс. Хоча й до роботи кілометрів зо тридцять, школярик не дуже тим журився. «Від восьмої ранку до третьої дня посадив дерева і 40 гривень у кишеню поклав. І на гостинці є, і ліс ростиме», — посміхається молоденький глава великої родини сиріт з Мостиська.

 

«Тьотю, не розлучайте нас»

...Олі — 14, Марті — 13, Христині — 11, Наталочці і Василькові — вісім, Оксаночці — шість, Михайликові нещодавно виповнилося три. Бабі Олені за два роки виповниться 80. Це і є Андрійкова сім’я, де він дітям за маму і тата. Старенька бабуся ніколи не розказує дітям казки про голодних сиріток. Її внукам добре відомо, що таке життя без хліба. Бо його часто не було й тоді, коли ще були живі тато з мамою. В «тому житті» були п’яні дорослі, котрі перетворили обійстя у великий притон для волоцюг. Були люди, які забирали в дітей останній шмат хліба й останню миску супчику...

«Про покійних не гоже говорити погано, але хай Бог простить: як померли Оксана та Антон Костецькі — легше стало. І зараз дітям не солодко, а раніше й поготів. Вічно голодні й холодні в хаті сиділи. Принесу до хати крупи, хліба, солодощів, і того ж дня всі продукти зникали. Батьки на горілку міняли. То я вже хитрувала: поставлю м’ясо й крупу на плиту і чекаю, допоки закипить. Хоч на день та дітки матимуть, чим підкріпитися», — мер Мостиська Ігор Чопко та Світлана Процишак, керівник міського відділу соціального захисту населення, вже шість років поспіль опікуються родиною Костецьких. Кажуть, що Андрійко — унікальна дитина. Хлопчина дбає про свою сім’ю ще з дев’яти літ. Позаочі дітлахи називають пані Світлану — «телефоном довіри». Навіть статуетку «Гордість країни» залишили їй на зберігання. «Діти ще малі, зламають й не зогледишся, а так виростуть — пам’ять матимуть», — по–дорослому підсумовує Андрійко.

...Першою померла Оксана. Матері вісьмох дітей було лише 33 роки. Батько, який і раніше зловживав спиртним, після смерті дружини геть опустився. Вже не було жодного тверезого дня. З хати попродав усе. Навіть посуд, дитячий одяг і меблі. Антон пережив свою дружину лише на рік. Обоє померли від туберкульозу. На щастя, шестеро з восьми дітей не встигли заразитися. Оксанку лікарі витягують із цієї страшної недуги у львівському санаторії–інтернаті. Там нині й найменшенький із сиріт — трирічний Михасик.

Та до лікарні діти потрапили пізніше. А тоді, через кілька днів після смерті батька, на порозі кабінету Світлани Процишак завмерло семеро сиріт. Дітлахи простягнули аркуш зі шкільного зошита: «Тьотю, не розлучайте». А найстаршенький із сиріт, на той час 14–річний Андрійко, не по–дитячому попросив: «Не віддавайте нас до інтернатів. Я стану дітям за батька»...

Маленькі господарі

Великі купи дров біля хати — Андрійкова робота. Газу в оселі немає, тож хлопчина заготовляє дрова про запас. До лісу ходить сам. Каже, діти ще малі. Ось Василько підросте, то й матиме помічника. Сам і рубає. Щоправда, різати дрова винаймає людей. За роботу платить. Дров потрібно багато. Хата старенька — дві печі протопити, їсти зготувати. Раніше ще й свині потрібно було наварити. «Наша свинка прихворіла, добре, що встигли дорізати, а то б пропала. Тепер тримаємо лише корову і дві курки. Курей мали багато, але на Різдво порубали. Нічого. Незабаром нових заведемо», — посміхається Андрійко. Молоденький газда не хоче більше свиней тримати, бо «на ноги чогось падають та й невигідно: їдять багато, а прибутку з них ніякого». Корову також планує продати. Молока діти не люблять. А замість корови двох бичків триматимуть.

Дорослі клопоти рано торкнулися цього худорлявого підлітка. Його ровесники в комп’ютерні ігри бавляться, а Андрійко не лише дрова рубає, а й траву косить, город садить, пере, їсти на всю чималу сімейку готує. «Наш Андрійко таки–ий борщ варить, що ого–го. А ще вареники ліпить. Тільки рідко», — навперебій розповідають меншенькі про свого старшого брата. Кажуть, вареники трохи товсті, не такі, як у тьоті Галі, але однак смачні.

Тьотя Галя — добра опікунка дітей. Та живе молода жінка у віддаленому районі Львівщини. Тепер і вона не зможе приїхати до малих сиріт. Біда у неї. Помер чоловік. Залишилася одна з двома малими діточками. «Як тьотя Галя приїжджає, пиріжків нам цілу миску напече — від’їдаємося тиждень наперед, — дітвора і мене щиро допитується: чи, бува, не голодна. «А що ви сьогодні їли?» — запитую. «Макарони з квашеними огірками, — дружньо відповідають. — Оля варила. Вона вже багато що вміє варити, але не так, як Андрійко».

Макарони в них були на сніданок. Їх холодними їстимуть і в обід. Дров, Андрійкової праці, діти шкодують, тож удень не протоплюють плиту. Що їстимуть ввечері? Знову макарони чи гречку. Картопля закінчилася. Пані Процишак казала, що скоро мішок привезе: добрі люди дітям передали.

«Я витру тобі сльози»

Хатні двері тихенько рипнули. Баба Олена прийшла. Діти обліпили стареньку, притихли. Бабця сіла і залилася сльозами. «Бабо, не плач. Бабо, я тобі сльози витру», — як ті ласочки горнуться. Оля, Мартуся, Христинка, Наталочка, Василько. Несуть старі шмати, витирають бабині зморшки. «Бабо, як виросту, стану оцифантом і ось так тобі пиріжки подаватиму», — Наталочці ніяк не вдається вимовити слово «офіціант». Дівча одягає костюмчик з пілоткою — подарунок із Канади — й картинно розкланюється. Діти жаліються мені, що баба щодня плаче.

— Я стара, а вони малі. Вже і їсти їм не зварю, ані голівку не змию й сорочину не виперу. Ото хіба біля корови ходжу, — бідкається баба Олена. Старенька каже: допоки ходить світом, не віддасть дітей у сиротинці. Тішиться, що Андрійко вже ради всьому дає. І вчиться непогано.

На стіні, побіленій невмілими дитячими руками, — ікона. В одній кімнаті — два ліжка, в другій — одне велике. Наталочка спить в однім ліжку з Мартою. Скаржиться, що Мартуся з неї вночі ковдру цупить. « І маму вночі кличе», — тихенько шепоче мені на вухо. Не лише Марта — всі маму кличуть. Меншенькі називають Андрійка татом. Найулюбленіша забавка сиріт — доньки–матері. У цій грі і мама, і тато є. Як у житті. Бо які б вони не були у них справжні — діти за ними сумують. Дуже сумують...

«А чарівники є?» — підставляє під руку русяву голівку Василько. «Напевно...» — розгублююся. Старшенькі сварять, щоб не ставив нерозумних запитань. «Я ж нічого. Якби він був, то тільки машинку і велосипеда в нього попросив би, а бабі — вервечку й хустину», — підшморгує носом малий. Великі оченята, як озерця, переповнені водою. «А мені б ляльку Барбі. Я по телевізору таку бачила. В рожевім платтячку і в черевичках», — мрійливо притулилася до облупленого одвірка Наталочка. «І мені велосипед та ляльку. Велику, таку, що очі відкриває і каже «мама». А ще м’яких іграшок», — вихоплюється у Христинки. Старшенькі Оля і Мартуся мовчать. Розгладжують зморшки на поношених штанятах. Як і їхнім ровесницям, котрі мають тата з мамою, сиріткам хочеться одягти модні джинсики.

— О розквокталися. Ходи, Васьок, носа витру, — посміхається дітям Андрій. (Поки ми розмовляли, він дрова рубав). — Що, знову пісні про ляльки, машинки і ровери завели? — удавно супить брови старший брат.

«Андрійку, велосипеда», — тягне Василько за руку старшого брата.

— Цить, Васильку. Весна, город треба садити, а у нас — ні картоплини на насіння. Всю з’їли. Думав, притримаю, але вони так просили, — на довгих віях старшого брата малих сиріт тремтить сльоза. Він ще така дитина...

 

P.S. Інформація для чарівників. Одержувач: Костецький Андрій Антонович, рахунок номер 2620201026880 ЗКПО 3370304617 МФО 325332 Самбірська філія ВАТ Кредобанк, м. Мостиська.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>