Валентин Гафт: Я все і завжди роблю навпаки

30.04.2008
Валентин Гафт: Я все і завжди роблю навпаки

У Харкові трохи втомлений життям 72–річний Валентин Гафт побував не в акторському, а в письменницькому амплуа, в якому завдяки дуже точним епіграмам і проникливим віршам виступає досить давно. Перша його книга, що побачила світ майже двадцять років тому, так і називалася — «Вірші і епіграми». Дев’яності роки для автора виявилися особливо плідними. Одна за одною виходять книги «Я поступово пізнаю», «Сад забутих спогадів», «Вірші, спогади, епіграми» і «Життя — театр», написана у співавторстві з чудовим актором і драматургом Леонідом Філатовим. І ось нарешті «Червоні ліхтарі» — цьогорічна новинка видавництва «Зебра», представлена на харківському фестивалі як «найповніша збірка творів великого актора і поета». До неї увійшли вже відомі вірші та епіграми і два нові поетичні цикли.

Гість не маніжив своїх шанувальників увагою, хоча ті заради зустрічі з ним заполонили весь вільний простір презентаційного куточка Оперного театру, включаючи підлогу біля його ніг. Короткі відповіді на запитання явно свідчили про те, що актор, зневаживши роль письменника, явно беріг сили для виходу на вечірню сцену.

 

«Письменник? Ви збожеволіли!»

— Валентине Йосиповичу, у вашої нової книги дуже своєрідна назва. Це особисто ваш вибір чи редактор «допоміг»?

— Це не я назвав, а негідник, який сюди не приїхав. Я до цієї книги ставлюся набагато легковажніше, ніж ви її cприймаєте. Але тут є, з моєї точки зору, пара непоганих віршів. Навіть ліричні.

— Роль письменника вам до душі?

— Письменника? Ви збожеволіли! А там біс його знає, може, я і артист такий самий, як і письменник.

— Невже жодна книга, написана вами, не викликає у вас відчуття гордості?

— Божевільний тільки може пишатися собою. Пройматися гордістю за когось можна. А самому гордим ходити? Та що ви? Це знищує всі інші хороші якості. Пишатися можна за якийсь вчинок, але про нього потрібно мовчати і навпаки робити вигляд, ніби ти до нього взагалі непричетний.

— А на вас хто–небудь писав епіграми?

— Так. Ролан Биков. Ми дружили з ним, зустрічалися майже щодня. «Современник» розміщений через дорогу від його фонду, і я часто заглядав туди. Вважаю, що кращу епіграму на мене склав саме він. Ми тоді знімалися в картині про цирк, яка так і не вийшла на екран. Одного разу ввечері сиділи, випивали, і Биков раптом говорить: «Зараз прочитаю, слухай». І буквально за пару хвилин написав рядки: «Что такое Гафт? Навряд ли кто поймет. Гафт — это, наверное, факт наоборот». Вражаюча інтуїція у Ролана була, собача! Однією фразою передав саму суть. Я дійсно все і завжди роблю навпаки. Не так, як треба. Хочу одне, а одержую інше.

«Воланд — це світлий образ»

— Вважається, що роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» має якийсь важкий містичний вплив на акторів, які ризикують знятися в його екранізації. Вам вдалося це зробити двічі — у картині Юрія Кари років двадцять тому і ось порівняно недавно — у Володимира Бортка? І як відчуття?

— Так живий поки що, як бачите. У Кари я грав Воланда. Я взагалі вважаю, що образ Воланда — світлий образ. Це посланник Бога на Землі. Він опустився на планету, де люди втратили віру, перестали бути людьми, тому спокійно можна відрізувати голову трамваєм, вирішити квартирне питання, відвести Майстра з цього пекельного місця разом з його любов’ю. Гадаю, з’єднати цих двох чудових людей під силу тільки світлому чудовому образу. Ніякої містики там немає. Правда, той фільм ніхто не побачив. Мабуть, він вийшов невдалим. Принаймні фрагменти, які я подивився, мені не сподобалися.

А з Бортком працювати було цікаво.

— У вас там дві ролі — Каїфи і якогось вигаданого персонажа, людини влади, зовні схожої на Берію. Як вам удалося фактично без гриму, за допомогою лише характерного пенсне і френча так точно передати цей грізний образ? Склалося враження, що ви про нього знаєте щось більше.

— Я бачив Берію на Красній площі через день після похорону Сталіна. Це справило на мене дуже сильне враження — і його мова, і він сам. Обличчя майже закрите, зверху був капелюх, насунений на самі брови, комір піднятий так, що видно було лише рот і пенсне. Тоді я подумав, що він схожий на шпигуна. Ось це враження мені дуже допомогло.

— Після двох «Майстрів» ви містиком не стали?

— Запізніле покаяння діє на психіку, заганяє в депресію. З іншого боку, відзначив сам для себе: чим більше б’є життя, тим зібранішим стаєш. Коли здоровий, повний сил, можна розслабитися, дозволити собі бути легковажним, сентиментальним. У скрутну ж хвилину доводиться затискати волю в кулак. На щастя, є рятівна соломинка — робота. Хоча раніше я бездарно тринькав час, втрачаючи шанси зробити що–небудь вартісне. Характер такий.

— Відомі театральні актори не завжди утішно відгукуються про свою участь у кінозйомках. А як ви?

— У кіно я завжди знімався замість когось. Випадково, наприклад, потрапив у «Гараж». Ширвіндт не прийшов на зйомку. Я тоді грав в іншій картині, і мене Рязанов звідти буквально вихопив. Тому я увійшов у роль, навіть не знаючи сценарію. А в «Небесах обітованих» помер Жора Бурков, і я замість нього грав. Правда, ймовірно по–іншому. За себе я зіграв єдиний раз у картині «Про бідного гусара замовте слово». А так завжди замість когось.

«Карету мені, карету!»

— Зараз театр став багато в чому експериментальним. «Современник», де ви працюєте без малого сорок років, — не виняток. Як ви ставитися до гучної постановки грибоєдовського «Горя з розуму»? Кажуть, нею зацікавився сам президент Путін?

— Говорити погано про цю роботу не можна. Але я думаю, що спектакль усе–таки нижчий за те, що написав Грибоєдов. Там усе відбувається в під’їзді, де живуть бомжі. А Росія — світська держава. І якщо у світській державі на тлі красивого життя відбуваються жахливо підлі речі, то це страшнувато. А коли в під’їзді, де можна вийти справити нужду у віконце і повернутися, — начебто нормально, але менш цікаво.

А коли на виставу приходив Путін, мене не було того дня у театрі. Але, судячи з питань, які ставив президент, побачене йому не дуже сподобалося. Він запитав: «Чому Чацький увесь час плаче?». Йому відповіли, що він ще маленький хлопчик, сумує за домівкою. На що Путін відзначив: «У цьому віці люди вже зрілі. Олександр Матросов під амбразуру лягав». Своє ж особисте ставлення до цієї роботи я виразив епіграмою: «Зачем смотрел я ахинею эту? Где был мой посох, где была сума? Как только началось, я закричал: «Карету!» И раньше Чацкого сошел с ума».

— Наш український експериментатор Андрій Жолдак зараз працює в Москві? Він вам не пропонував роль у своєму спектаклі?

— Ви знаєте, про нього говорять, що він шарлатан. Але Андрій — дуже талановита людина. Своєрідна. Його «Федра» з Марією Мироновою — хороша вистава. Він дуже цікавий тип. Просто сказати «хуліган», «шахрай» — не можна! Я з ним бачився декілька хвилин, і за цей час ми прорепетирували всього «Ревізора». Тому повторюся: він дуже талановитий режисер. Дай йому Боже!

«У мене теж є українське коріння»

— Ми вже якось звикли, що багато відомих представників російського мистецтва — вихідці з України або мають українське коріння. А ви?

— Моє коріння теж тут. Починаючи з 39–го року, за винятком війни, а потім із 45–го по 53–й, я щоліта їздив до Прилук Чернігівської області, на хутір Руда. Там пройшли мої дитин­ство і юність. Тому я все чудово розумію: «що таке?», «що воно таке лізе?», «що, я з тобою свиней пас, чи що?». Таке і справді не забувається. Це назавжди.

— В одній із ваших книг є розповідь про українську жінку Галю, яка допомогла вашій сім’ї. Вона мимоволі вас врятувала, купивши фальшивий квиток на потяг. Завдяки цьому ви не опинилися під бомбардуванням 22 червня.

— Я перед нею у дуже великому боргу. Вона була всю війну з нами, а потім поїхала додому, в Україну, працювала в колгоспі. А колгоспи тоді, самі знаєте, які були: дуже бідні, трудодні коштували копійки. Школярем я їздив до неї на канікули і дуже її любив. Вона з останнього старалася. Ніколи не забуду борщ український — смачний, з часником. І свята, незважаючи на те, що приходили і описували кожну свиню і кожне дерево, хоч їх усього було одне–два...

Коли я вже став самостійною людиною, почав заробляти гроші, все збирався їй допомогти. Але вона незабаром захворіла і померла. А я все думав, що встигну. Все відкладав. Не довелося...

— Чи комфортно вам живеться в сучасній Росії?

— Такі відчуття пов’язані, напевно, більше з твоїм особистим віком, а не з часом, в якому живеш. Пам’ятається, ми колись жили в маленькій, 18–метровій, кімнаті вчотирьох: мати, батько, сестра і я. Я не знав, що це таке — мати окреме житло. А коли дізнався, що у мого приятеля — окрема квартира, не повірив. Подумав, що хтось просто на якийсь час виїхав. А потім, коли одружився, умови зовсім погіршали. Сусідів було, здається, чоловік сорок і стільки ж собак та кішок.

Але, на жаль, у нас і зараз, у XXI столітті, багато хто бідує так само. Від’їжджаєш 150 кілометрів від Москви, бачиш, як живуть люди, і все тобі стає ясно.Спробуй ще доїхати по цих ковбанях!.. І думаєш: невже за ціле століття не можна тут було нормальну дорогу прокласти? Або щоб у будинках горіло світло і була чиста вода? Нічого не зроблено! А скільки у нас людей живуть саме так?! Живуть і, до речі, посміхаються ще.

Що стосується особисто мене, то я вже стара людина. Час летить дуже швидко. Якби молодість знала, якби старість могла... Але я ще щось розігрую у театрі, граю...