Гуртожиток проти

05.04.2008
Гуртожиток проти

Плакат — зброя протесту. Перед «атакою».

«Незлим тихим словом» згадував 3 квітня гуртожиток заводу «Ленінська кузня» (вулиця Сурикова, 5) і «помаранчеву» владу, і «Юлін добробут». Не було ще й дев’ятої ранку, коли мешканці гуртожитку вишикувались на прохідній, готуючись зустріти незваних, але очікуваних гостей — судових виконавців. Останні мали прийти по «душі» восьми родин, яких прирекли на примусове виселення. Кілька кремезних хлопців у чорному з написами «Охорона» мляво тупцювали поміж людьми і спочатку намагались перевіряти документи у тих, хто заходив до приміщення. Втім кореспонденти «УМ» їх проігнорували. Проштовхавшись у самісіньку гущавину подій, ми дізнались про таке.

 

«Перша партія» готова до оборони

Історія почалася ще у 2004–му. Тоді завод, кажуть мешканці гуртожитку, заявив, що всі, хто перебуває на Сурикова, 5, знаходяться там незаконно. «Як таке можливо? — запитували наші співрозмовники. — Ми заселялись сюди у радянські часи. Отримували дозволи. Дехто прожив тут по 20—30 років, виростив дітей і навіть онуків дочекався. А незаконно — це що значить? Йшла людина повз гуртожиток, облюбувала собі кімнату і дай, думає, поживу тут трохи?!». Після цього у напрузі та чеканні минули ще чотири роки, аж поки зов­сім нещодавно керівництво «Кузні» не актуалізувало ідею з виселенням своїх працівників. «Мабуть, до Євро–2012 треба побудувати ще один готель, то чому б не на цьому місці»? — говорять у гуртожитку.

Перші судові рішення про виселення з Сурикова, 5 отримали вісім сімей — вибір цей, очевидно, був випадковим: «Це перша партія. Далі черга за нами», — коментують на прохідній. Дехто з виселенців продовжує працювати на «Ленінській кузні», дехто — був звільнений за скороченням штату. Проте всі, кому випав жереб звільняти свої приміщення, оскаржують таку наругу у судах. По одній зі справ апеляційні слухання мали розпочатися вчора, тобто 4 квітня, проте виганяти родину приходили вже позавчора.

Останнім часом у гуртожитку твориться багато неподобств, розповів «УМ» один з його мешканців Сергій Домарацький. Охорона з’явилась тут зовсім нещодавно — вона не так охороняє, як провокує, викликаючи час від часу міліцію з недолугими скаргами на те, що жителі псують майно. Зате коли днями хтось увірвався до кімнати найбільш завзятих протестувальників і учинив там бійку, ніхто з «людей у чорному» й пальцем не поворухнув, аби захистити своїх підопічних. «Сьогодні, — підсумовує Домарацький, — ми зібралися тут, щоб не пропустити судових виконавців. За нашими справами ще не закінчено судовий розгляд. Йти нам нікуди. Тим паче з дітьми, яких в одній родині — троє...».

Витискають водою і світлом?

В очікуванні судових виконавців обговорюємо останні новини. «Щойно опалення вимкнули, — інформують «тубільці». — Електрики нема, води нема — ні гарячої, ні холодної... А вчора нам поставили на вікна першого поверху грати. Приварили їх за якусь мить. Тепер через вікна — в разі чого — евакуація вже неможлива, а це порушення техніки безпеки». Евакуацію обговорюють, бо в приміщенні пахне бензином — все так серйозно, що «суриковців» навіть навідують пожежники — їхня машина чергує у дворі весь той час, поки ми перебуваємо у гуртожитку.

А у дворі мало–помалу збираються журналісти. Під’їжджають і активісти руху «Збережемо старий Київ». Один із тих — Артем Чапай — обіцяє триматись до кінця й каже про «радикальний настрій». Поміж людей пробирається комендант гуртожитку. З «УМ» жіночка бесідувати не бажає: «Говорити будете з тими, хто сюди зараз приїде. А що я? В мене, може, серце також за них болить...». Плачучи, вона зникає десь у нетрях своєї комуни.

Між іншим, «хто зараз сюди приїде», таки приїжджають. Необачно вискочивши на вулицю для короткої розвідки, ми вже не можемо потрапити назад. Тільки бачимо поверх голів, як «зімкнулися лави» мешканців гуртожитку — вони не дають й кроку ступити парочці судових виконавців — панянці з чорною текою в руках і чоловікові, який питає в найближчих до нього рядах, хто такі ці люди, котрі не дають йому пройти. «Народ», — відповідають йому.

«Повертайтеся. Будемо чекати»

Чоловік виявляється судовим виконавцем на ім’я Роман Козак. На вулиці він нашвидкуруч пише протокол про свою провалену місію. Зачитує протокол жителям, які продовжують тримати оборону. Зокрема, обіцяє повернутися 8 квітня. «Ага, повертайтеся. Будемо чекати. Зустрінемо, — глузливо кричать йому. — А зараз їдьте краще вже додому, не дратуйте нас».

Козак не дуже поспішає — його машина ще якийсь час муляє око «суриковцям». Поруч вичовгують підошвами ембріональну травицю кілька міліціонерів, які, проте, ні в що не втручаються. «О, а де ж наші поліцаї?» — хтось ніжно згадує про хлопців у чорному, які не забезпечили прохід судовим виконавцям. Мабуть, вирішили «не зв’язуватися».

«Скажіть, от мешканці гуртожитку стверджують, що їх не попереджали заздалегідь про виселення...», — цікавиться «УМ» у пана Козака. Попереджали, спростовує той. «Я особисто, — каже, — й попереджав: всіх разом і кожного окремо. Я — судовий виконавець. А рішення суду на сьогодні за цією справою не скасовано. Значить, я мушу його виконати. А мене не пускають до приміщення», — скаржиться він. Але співчуття чомусь не викликає. На відміну від тих, кого він прийшов виганяти геть. Так що кожному в цьому житті своє. І своє у кожного настане 8 квітня — по ділам нашим...

  • Навiщо Києву вулиця Табiрна,

    ...Я вийшов iз вулицi Пилипа Орлика, повернув на Михайла Грушевського, пересiк Богдана Хмельницького, спустився на Петра Сагайдачного... Сьогоднi в це важко повiрити, але чверть вiку тому про такi назви годi було й думати. Справдi, в перший рiк Незалежностi столиця України ввiйшла з вулицями Ленiна, Свердлова, Дзержинського, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Володарського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу, Брежнєва тощо. Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Іскри» та мало не всiх членiв ленiнсько-сталiнського ЦК. >>

  • Розшукується дизайнер

    Будь-яку потрібну та корисну справу можна зіпсувати. Власне, для цього достатньо грати не за встановленими правилами, а за тими, що відповідають кон’юнктурі сьогоднішнього дня. Киянам обіцяли відкритий конкурс, на якому обиратимуть головного архітектора міста. >>

  • Митарства українського трамвая

    Кілька місяців тому на розширеному засіданні Ради директорів підприємств, установ та організацій міста Києва було підписано угоду про об’єднання зусиль київської міської влади та бізнесу щодо розвитку внутрішнього ринку задля сталого економічного розвитку міста. Свої підписи під документом поставили міський голова Києва Віталій Кличко, президент Українського союзу промисловців і підприємців Анатолій Кінах та голова Ради директорів підприємств, установ та організацій Києва Олександр Осадчий. >>

  • Чи повернуть киянам Довженків кінотеатр?

    Із плином часу залишається все менше тих, хто пам’ятає про кінотеатр імені Олександра Довженка, який колись розташовувався на проспекті Перемоги, 24а. Цю не надто ошатну споруду було знесено кілька років тому, і на її місці має з’явитися сучасний кінокомплекс. >>

  • Київ без крил

    У митрополичих палатах у «Софії Київській» того дня збирали підписи під зверненням до Кличка і Порошенка передати під музей авіації будинок сім’ї Сікорських на Ярославовому Валу, 15-б і перейменувати аеропорт «Київ» (Жуляни) на честь Сікорського. Підписатись під одним зі звернень не виходило. Активісти обидві вимоги оформили в одному листі. >>

  • Де сидять художники?

    Київ усе більше переймає європейські традиції, наповнюючи вулиці креативними елементами вуличного дизайну — від паркових скульптур на Пейзажній алеї та лавочок у вигляді чашок на Прорізній до розмаїтих нетривіальних «пам’ятників» — Їжачку в тумані, закоханим ліхтарям, табуреткам. >>