За Небо замовили слово...

Нова прем’єра шевченківців дозволила припустити, що факт існування в нас єдиного театрального простору — таки не порожній звук. Донецький режисер Андрій Бакіров разом із київським драматургом Марією Ладо та харківським «Березолем» створили справді дуже просту, але актуальну виставу. Пан Багіров рік тому в цьому ж таки театрі поставив виставу «Закон» за твором Володимира Винниченка. «Чим довше живеш, — казав він тоді, — тим більше розумієш Канта, якого дивували дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон всередині себе самого».

«Дуже проста історія» — теж про небо, яке з усіх сил намагався наблизити до землі несподівано дивний ангел. Дивний не тому, що до свого окрилення жив у тілі хоч і добродушної, проте звичайнісінької Свині. А тому, що в якийсь чудернацький спосіб перетворився… на лектора небесної канцелярії, який хвилин за сорок по пунктах видав увесь звід Божих законів. Від такої моралізаторської атаки душа мала б затріпотіти зі страху або, наприклад, заплакати з радості, але вона чомусь підступно мовчала. Можливо, завадила трагедійна комедійність обраного жанру, а можливо, той факт, що показана на сцені історія і справді дуже проста.

Власне, усе це вже десь було: і юні закохані з двох непримиренних родин, і хлів, з якого прийшло до людства спасіння, і душа ненародженого немовляти, що так неприпустимо часто служить розмінною монетою у вічній боротьбі добра та зла. Ця вторинність, на перший погляд, навіть природна — у світі дійсно немає нічого такого, що не траплялося б уже колись. Але нав’язливе дежа–вю, яке виникло десь посеред другої дії, чомусь не асоціювалося в уяві ні з шекспірівським, ні з біблійним сюжетом. Скоріше зі старою казкою на новий лад, де мораль зазвучала, мов ідеологічне гасло. Воно втішило слух, проте не зігріло душу. І справа не тільки в тому, що учорашня Свиня з невинним виглядом перепитувала у більш обізнаного Пса, що таке річка, кораблі і «що таке плавають», а сьогоднішній ангел уже професорським тоном розтлумачував страшне слово «аборт», як «штучне переривання вагітності». А в тому, що істину в театрі хочеться, перш за все, вистраждати, виплакати, з болем пропустити через власне серце, а вже потім отримати під завісу на блюдечку. Небо важко вписати у формат агітки. Хоча водночас уже сама спроба наблизити його до глядача, без сумніву, заслуговує на повагу. Тим паче, що герої вистави ( Монтеккі й Капулетті на український лад разом із одухотвореними Кобилою, Коровою, Свинею, Псом та Півнем) через запеклий конфлікт приходять до необхідності врятувати душу ненародженого немовляти за будь–яку ціну.

Ідея єдності світу, де за високою копицею сіна вже починається Небо, і в якому немає нічого такого, що не стосувалося б тебе особисто, спрацювала у «Дуже простій історії» на сто відсотків. Але чомусь не зачепила за живе. І справа не тільки у тому, що «суїцидальна» душа не може відростити ангельські крила. А в тому, що вона, будучи чистісіньким духом, чомусь не викликала своєю появою на сцені жодних емоцій — ні жалю за людиною, яка пішла у вічність, ні радості за життя, яке повернулося.