Соціальні драми замість жанру «екшн»

12.02.2008

У німецькій столиці вже розпочалася весна — безхмарно, сонячно, навіть безжурно. Навіть у тому, що людині, яка щойно з Києва чи Москви, видається просто дивним — автомобільна пустеля та й годі. Машин на вулицях так мало, що хочеться протерти очі — чи ж не сон? Начебто дивишся хроніку київського життя середини 70х... Змучені сонцем німці потяглися на зелені галявинки, паркові полонини. Навіщо за такої погоди кіно? Та ж ні, всі фестивальні кінозали забиті спраглим людом — фестиваль, що проводиться в 58й раз, виховав свою публіку!..

 

Американський соцстрім

У понеділок на великому конкурсі показали, нарешті, німецьку картину — «Білосніжна» Доріс Дор’є. До цього, щоправда, вже була «Чорна крига» Петрі Котвіка — одначе то копродукція з фіннами. Її поява у конкурсі тим (німецьким слідом), напевно, й пояснюється, інші достоїнства у фільмі віднайти важко. Мильна історія про те, як дружина героя, виявивши зраду, заповзялася переписувати історію сімейно­любовного життя заново. У підсумку їй вдається близько зійтися з молодою коханкою — настільки близько, що авторам фільму вже не захотілося вдаватися в якісь мотивування. І пішло­поїхало. Хорошим, звичайно, не закінчилося — герой стрічки Лео (Оуті Менпаа) замерз, бідолашний, і вирушив до праотців. Вагітна коханка Туулі хоче позбутися плоду кохання, одначе дружина Саара (Сара Пааволайнен) — досвічений хірург і рятує життя шестимісячного малюка. Усе вичерпується фабулярним рядом — жодного натяку на якісь мистецькі забаганки. Для фільму, включеного до конкурсної програми фестивалю такого рівня, цього, вочевидь, замало.

А загалом поки що переважають картини з розряду тих, що українці давно вже розучилися знімати. Йдеться про соціальні драми. Ну от, скажімо, фільм «І буде кров / There will be blood» американця Пола Томаса Андерсона (вісім років тому його «Магнолія» дістала у Берліні «Золотого ведмедя»), за романом Ептона Сінклера «Нафта» (під такою назвою він і з’явиться в російському і, напевно, в українському прокаті). Можете уявити, щоб нині комусь із наших режисерів спало на думку екранізувати, до прикладу, Франковий витвір «Борислав сміється»? Добряче насмішив би... То ж естетика (і етика) давно минулих днів. У нас тепер буржуїнська пісня в «почоті», про них, багатеньких і трохи виснажених битвою за урожай «зелених», знімають «мейн» (і не дуже «мейн») стрімівське кіно. А от американці не цураються ні старої літератури, ні старих цінностей.

Ви не повірите, одначе фільм Андерсона і починається так, наче екранізують нашого Івана Франка: головний герой стрічки Деніел (відомий актор Деніел ДейЛевіс) лупає «сю скалу» десь на глибині, аж поки не знаходить нафту. До речі, у подібний спосіб сьогодні вугілля добувають на самодіяльних шахтах Донбасу — матеріал, так само не цікавий бур­жуїнським продюсерам, хоча ж і нинішні дні. А далі відтворена історія (події відбуваються від 1902 і до 1927 року) Деніела та його сина — власне, історія падіння, зумовлена деградацією. От се й не хочеться показувати: як гроші, багатство убивають і розтлівають... Скажу і щось не дуже добре — картина, попри всі достоїнства, трохи страждає на банальність, одначе ж поза тим...

А Іран проти

Іранське кіно традиційно високо цінується на світових кінофорумах останніх десятип’ятнадцяти літ. Ви думаєте, за красиві очі тамтешніх жінок і незвичайні краєвиди? Та ні, знову­таки, багато що важить відтворення сучасного світогляду, сучасної соціальної філософії, про яку у нас пам’ятають хіба що професіональні філософи. У конкурсному фільмі «Спів горобців» Маджида Маджиді оповідається історія простого селянина Каріма (Реза Найє), який працює на фермі, де вирощують страусів. У нього сім’я, діти... І треба ж такому статися — один із страусів тікає собі в іранські гористі степи, на свободу. А Керіму непереливки — доводиться шукати нову роботу...

Яка нудна матерія, чи не правда? Ви пригадуєте, коли бачили у наших стрічках, щоб люди працювали? З півроку тому одна з нібито критикес «страмила» мене за те, що я сумував за часами, коли кіногерой міг працювати металургом, а героїня — вчителькою. То лі дєло, коли він по нєдвіжимості, і вона так само — одна суцільна тобі нерухомість, що виявляється навіть в еротичному плані: виснажуються люди...

Повернемось до іранського фільму. Керім їде до міста і відкриває в ньому чимало принад. Передусім те, що гроші тут заробляються набагато легше. На своєму мотоциклі він працює таксистом — в Тегерані, виявляється, поширений отакий різновид таксотранспорту. А що — мотоцикл без проблем долає всі «затички» вантажного потоку.

Герой захоплений містом, а от режисер — не надто. Він показує його доволі сатирично — оці всі люди, що без упину говорять у мобільні слухавки, і тільки про купівлю й продаж... Вулиці, двори, квартири — усе забито речами. І всі кудись везуть. Керім так само — щодень з міста привозить якісь штукенції: у хазяйстві згодиться. Плюшкінська пристрасть закінчується погано — Керім опиняється під купою стягнутого ним металобрухту. Такий ненав’язливий протестний символ вийшов.

Фінал фільму зворушливопатетичний. Керім одужує, маленький горобчик з гнізда прагне вилетіти у світи, а звідти, із степу широкого, приходить звістка про те, що бігун­бігунець страус вернувся у рідні пенати. Можна вертати на роботу, в якій чимало поезії. Як, власне, і в самій стрічці. Вона викликає ностальгію. За часами, коли в кіно домінували антибуржуазні цінності (у фільмах італійського неореалізму, скажімо; чи у радянському кіно кінця 50х — і 60х). За поетичним світобаченням, яке було в українському кінематографі 60х... Поезія, коли вона справжня, народжується не на піску, не в безповітряному просторі — вона росте з життєвої конкретики, з матерії низької й неромантичної. Хто призабув, що воно таке, перегляньте «Камінний хрест» Леоніда Осики. Те, що багатьом видається архаїкою, плюсквамперфектумом. Як бачимо, не скрізь так. І слава Богу...

Загалом розчарував китайський фільм «Ми віримо в любов» Ванга Хіао Шуая. Попри титульну назву, в ній забагато жорстокості азіатського штибу — ніби на продаж, вітринний образ. Усе ж торгувати своїм в отакий спосіб навряд чи вартувало...

 

ДО РЕЧІ

У позаконкурсному показі Берлінале — і музична комедія Мадонни «Бруд та мудрість». Для головної ролі у своєму режисерському дебюті співачка запросила українця з НьюЙорка Євгена Гудзя, більше знаного як «фронт­мен Ґоґоль­Борделло». Їхній творчий дует почався минулого літа, коли на концерті «LiveEarth», який дивилися на всіх континентах, Мадонна представила свого нового побратима: «Мій приятель Юджин».