Інстинкт навиворіт

01.02.2008
Інстинкт навиворіт

Дівчинка залишилася беззахисною. І свою роль у цьому зіграла рідна мати. (Фото УНІАН.)

...Вік живи — вік дивуйся. Це про нас, журналістів. За свою багаторічну журналістську роботу дивуватися потаємним закуткам людської психіки доводилося не раз. І от вкотре в своїй практиці зіткнулася з чимось подібним — пом’якшити вирок ґвалтівнику просить... мама чотирьох діток, 8–річну доньку якої ґвалтував співмешканець.

 

Три місяці після всього вони жили, ніби нічого не сталося

Ситуація настільки неординарна, що спочатку навіть не вірилося, що ця красива молода жінка прийшла захищати того, хто познущався над її дитям. Вона привезла документи, які, на її думку, доводять, що дівчинку співмешканець не зґвалтував. Аби довести це, вона вже через шість днів після суду повезла дитину в Київ на нову судово–медичну експертизу, не довіряючи висновкам волинських експертів. І столична експертиза в особі одного лікаря–гінеколога дає висновок, що дитина «ціла». А якщо так, то значить, що дитина не зґвалтована і засудили чоловіка незаконно. Хоч у Луцьку потерпілу дівчинку оглядав консиліум гінекологів і їхній висновок був протилежним. Однак мама налаштована боротися за... справедливість. Хоч сам по собі цей акт судово–медичного обстеження для суду не є доказом, бо дослідження не призначалося ні судом, ні прокуратурою. Апеляційний суд Волинської області, розглядаючи цю справу в лютому 2007 року, апеляцію засудженого залишив без задоволення. Судді вважали достатніми докази, які є в кримінальній справі, для кваліфікації його дій за ч. 4 ст. 152 КК України, тобто зґвалтування. Співмешканець і мати потерпілої дівчинки сподівалися, що привезена з Києва нова експертиза пом’якшить вирок, і дії чоловіка стосовно дівчинки перекваліфікують із зґвалтування на розбещення малолітньої. Закон наш до розпусників набагато лояльніший, ніж до ґвалтівників.

— Але ви не заперечуєте, що ваш п’яний співмешканець ліз до дівчинки й домагався її? — запитала я у мами.

— Так, він зізнався потім, що чіпав дитину, але нічого не було.

І оце «чіпав», «але нічого не було» вбило мене остаточно. Невже цього недостатньо, щоб забути про цю людину назавжди? Та Лариса вважає інакше. Вона каже про корумпований суд, про підкуп, про якусь помсту. А я знову повертаю її до основного: невже вона змогла б жити й далі з чоловіком, який намагався зґвалтувати її малолітню доньку, навіть якщо йому і не вдалося це зробити? Невже сам факт цього дикунського вчинку геть не бентежить розсудливу жінку, маму чотирьох доньок?

— Ми ж жили з ним три місяці після цього. І все було нормально. Дитина йому пробачила. Він збирався після зізнання йти геть від нас, а донька каже: «Хай остається. Тата у нас немає». І він залишився. У мене ж дитинка від нього є. Якби не ота...

«Ота» — це бабуся дівчинки і Ларисина мама. Виявляється, саме вона виступала позивачем у суді й вона все закрутила, щоб вивести розпусника на чисту воду й покарати. Не мама, а бабуся повела дитину в міліцію, де все розказала, як було.

Ще одна інтрига, що не вкладається в голові. Виходить, мама приховувала злочин, знаючи про нього? За її свідченнями (з матеріалів досудового слідства), дізнавшись від доньки, що вітчим до неї чіплявся, коли вона з меншою дівчинкою була в лікарні, Лариса відразу повезла доньку в Луцьк, до приватного гінеколога на консультацію, і той запевнив, що «немає нічого страшного» і що «з дитиною все нормально». Але довідки ніякої не видав. Якщо все нормально, навіщо піднімати бучу? Який психологічний стрес пережила восьмирічна дитина, до якої вночі лізе п’яний голий дядько і щось намагається з нею робити, а потім просить нікому не розповідати, обіцяючи, що купуватиме щодня їй морозиво, — можна лише уявити. Насильство, пережите в дитинстві, може відгукнутися в пам’яті через десятиліття й мати несподіване продовження у поведінці потерпілої. Так чи інакше, дитя пережило шок і навряд чи забуде про це. Тим більше що після розголосу цього випадку в селі діти у школі просто задражнили й затравили дівчинку. Нещасна дитина пройшла ще й через такі приниження. Лариса розповідала, що вона сама ходила в школу, захищаючи доньку від знущань однолітків.

Але чому вона залишила старшу донечку на Ярослава, фактично чужого чоловіка, коли йшла в лікарню? Двоє меншеньких дівчаток були у бабусі, доглянула б вона і Таню (ім’я дівчинки з етичних міркувань змінене). Переконливої і вмотивованої відповіді так і не почула. Насправді стосунки Лариси з мамою — тема окремої сумної історії...

«Я б йому не дев’ять років дала!»

...Мама народила її вже у сорок років, маючи двох синів. Думала, матиме на старості літ помічницю і втіху. Але донька від другого шлюбу не принесла сподіваного щастя. Чоловік–п’яниця — теж. Стосунки з донькою не склалися, коли та почала потроху дівувати. Чи била її? Не приховує — била. А що було робити? Сама Лариса, згадуючи дитинство, й досі не може вибачити матері цього биття і несправедливості. Найменша і найбажаніша, вона відчула себе ображеною, почала ревнувати до старших братів–улюбленців. І стосунки з найріднішою людиною дали тріщину на все подальше життя. Мама не може пробачити доньці, що та її не слухалася — за кого заміж йти, з ким дружити. Вона була проти заміжжя Лариси із першим чоловіком, від якого дочка народила трьох доньок. Не хотіла вона в зяті і 24–річного Ярослава, якого прийняла дочка після трьох років по смерті чоловіка. Хоча зрозуміти суто по–жіночому молоду вдову можна: нелегко залишитися самій у селі з трьома дітьми на руках. Допомагати дітей ростити Ларисина мати не відмовлялася. Фактично вони у неї й виросли. Внуків бабця любила і любить, а от із дочкою — як доведеться. Загострилися ж стосунки після того, як люди в селі почали говорити бабусі, що її зять зґвалтував онуку. Та й дівчинка розповіла бабусі, як то було. І вона відразу звернулася до правоохоронців.

Зустрівшись із нею в селі, я запитала: «Не шкодуєте, що все це затіяли?». «Ні крапельки! Я б йому не дев’ять років дала... А вона до нього на «свіданку» їздить із грудним дитям, возить гроші, які на дітей одержує. То нормальна мати? Дітей до мене не пускає, каже: «Баба хоче мене посадити, а вас у «дєтдом віддати».

З’ясовувати, хто правильніше виховує дітей — бабуся чи мама, — не функція газети. Та й у сімейних стосунках розібратися — заробити на свою голову лише зайві проблеми. Хто має рацію, хто ні, хто що кому сказав і як образив — не наша справа. Шкода, що єдина донька не знайшла в особі матері надії й опори, а 72–річна матір у дочці — теж. Залишившись із всієї сім’ї лише вдвох на цьому світі, їм ніби немає чого ділити. Одній треба хилитися до матері, щоб допомогла діток ростити, а другій — щоб на старості було кому доглянути.

...Сьогодні Лариса живе в малесенькій кімнаті, де стоять два ліжка і стіл. Ларисина мама — сама в будинку, і, якби все було добре, дочка з дітьми могла б туди переселитися. Не виходить помиритися з матір’ю...

«За справедливість» готова постояти. А за дитину?

Старша, Тетянка, дивиться на нас, як затравлене звірятко. І менші дівчатка теж. Намагаюся взагалі у присутності дітей не торкатися тієї делікатної теми, щоб не травмувати зайвий раз дитячу психіку. Але, так чи інакше, доводиться повертатися до квітневих подій майже дворічної давнини. Танюшка мовчазна і дуже бліда.

— Це отут дядьки пили горілку? — показую на столик у тісній кімнатці.

— Так...

Власне, після чаркування з друзями п’яний вітчим і поліз до дівчинки. А наступного дня сам випив пляшку горілки, тоді ще одну — з друзями, і знову своє сексуальне збудження вирішив «розрядити», знущаючись над дитиною. І все це Лариса йому вибачила... Я запитала в неї, як, зростаючи в сім’ї, де батько був п’яницею, вона весь час пов’язує свою долю з чоловіками, котрі зловживають алкоголем? Невже мало того, на що надивилася в дитинстві?

— Бо любила дуже, — відповіла просто.

До речі, засуджений Ярослав потребує примусового лікування від алкоголізму. А йому тільки двадцять п’ять років. На що сподівається жінка, оббиваючи пороги різних інстанцій і клопочучи про перегляд справи й пом’якшення вироку для свого співмешканця, з яким не встигла офіційно оформити стосунки, бо завадив арешт? Що він вийде з тюрми інакшим, кращим?

— Він дав мені слово, що не питиме, як народжу йому дитинку. Донечка у нас є, другий рік пішов. Я сподіваюся, що слова свого дотримає, — переконує чи то нас, чи себе Лариса.

Дав би Бог. Людина завжди сподівається на краще.

...Покидаю цю кімнатку із тяжким каменем на серці. По–людськи шкода молоду жінку, яка б’ється, як риба об лід, щоб збудувати сім’ю і власний дім. Але весь час щось цьому заважає. Вона рішуче налаштована боротися за свого Ярика, у Верховний Суд готова їхати. Бо хоче, «щоб було по–справедливому». Але ніхто її пориву не розуміє. Ні жінки в селі не можуть зрозуміти, ні мама, бо є в цьому щось аномальне, чи що...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>