ОБ’ЄКТИВна правда

23.01.2008
ОБ’ЄКТИВна правда

Його життя — це Батько, Фотокамера, Слобожанщина, Чорнобиль, Літаки і Майдан. Усе з великої літери. А ще він — ґрандіозний хитрун і ворожбит. У ролі першого віднаходить гроші на свої нові задуми, у ролі другого — фотографує, часто навіть не пригадуючи, в який момент увімкнув фотоапарат... Уперше потрапила до майстерні харківського фотографа Юрка Ворошилова восени 2004–го. На підлозі — альбоми зі слайдами, томики Сковороди, лежак і комп’ютер, на вікнах — десятки коричневих кілець від кавових пластянок, попід стінами — великі виставкові фотополотна (переважно — чорнобильська тематика), на стінах — тисячі ворошиловських світлин (скільки знайомих облич!), на столі — квадрати ватману з написом «Листи в майбутнє з Юрієм Ворошиловим»: саме на них харківські майданники в 2004 році лишали свої думки, сподівання, погрози й побажання... На люди він з’являється тільки в моменти своїх великих перемог. З’ява в «УМ» теж присвячена новим творчим досягненням харківського Ворошуна.

 

Фотоапарат і сімейний бізнес

Романтичному розбишаці Юрку Ворошилову, який народився в 1951 році в селі Куньє Ізюмського району на Харківщині, перший його «ФЕД» батько подарував у 10 класі. У сім’ї Ворошилових на фотоапарат завжди покладалися особливі надії. У післявоєнні 50–ті Іван Ворошилов, залізничник, працював на будівництві Ростовської траси. В Україні ж на той час мінялися гроші, тому мама малого Юрка й надіслала всі свої заощадження чоловікові, аби той хоч щось купив. Доки лист ішов до Ростова, в крамницях нічого не лишилося, і старший Ворошилов купив, за порадою друга, фотоапарат. Удома на нього чекало цілком слушне: «Що ж ти накоїв? Дитина холодна й голодна!» Але Ворошилови напрочуд винахідливі. «Батько зрозумів, що після війни в радіусі 50 кілометрів немає жодного фотографа, а люди є люди, — переповідає сімейну історію Юрій Ворошилов. — Матері він доручив піти в село і повідомити сусідкам: «У суботу з другої до четвертої я буду фотографувати. Моя умова — на кожному знімку буде по чотири людини. За одну світлину з кожного братиму чотири рублі». Ну а потім інформація про фотографа поширилася далі. Ось такий мережевий маркетинґ. Запропонував він мамі і робочу схему: «Я фотографую і друкую знімки, ти — чистиш скло, сушиш і реалізуєш товар людям». Після цього вдалого задуму я був приречений стати фотографом».

Шість комбайнів і тінь від гелікоптера

Але фотоапарат Юрія Ворошилова не змінив. Він лишився таким же шибеником і романтиком. В армії потрапив до Німеччини й аерофоторозвідки: непосидючий Юрко Ворошилов здійснював фотографічний контроль двигунів і «стріляв» із фотокулеметів (за такими знімками визначали місця, куди втрапили кулемети справжні). Юначий романтизм завів Ворошилова і в світ журналістики — харківські «районки» і центральна «Соціалістична Харківщина». «Журналістика, — говорить Юрко Іванович, — таке дивне ремесло. Ти весь час бігаєш, намагаєшся встигнути, а насправді — проходиш мимо. Мій батько казав мені: «Фотографія — це несерйозно... От якби ти писав!» Я людина гордовита й задерикувата. Вирішив довести, що зможу більше за інших».

Доводив свої можливості фотограф нестандартно. Приміром, задля вартісного фото міг зупинити конвеєр на ХТЗ і привезти на завод цілий симфонічний оркестр! Або ж, їдучи в село і розуміючи, що селяни ніколи не відкриються по–справжньому репортерам у білих сорочках і з краватками, сам по кілька годин працював з ними на полі. «Треба переконати людей, що у тебе така сама робота, як і в них! — ділиться професійними секретами Юрко Іванович. — Потрібна тут часто й винахідливість Остапа Бендера, вміння розмовляти й умовляти всіляких секретарів і заступників». Істинно бендерівськими методами Ворошилов випрохав літак і комбайни для постановочного знімка, побаченого в журналі «Огонек»: шість комбайнів серед поля і тінь від гелікоптера. Сфотографувати вдалося, от тільки потім дісталося на горіхи від редакторки — в усьому районі було зірвано жнива, позаяк цілісінький день не працювала техніка. Безліч разів писав фотограф пояснювальні з обіцянкою «бути правдоподібним, а не правдивим». За ґоноровий характер Юрка Ворошилова тричі виганяли з харківських газет. Але «довести–усім–що–зможе» йому таки вдалося: у 1980 році він презентував свою першу персональну виставку на спортивну тематику «Подолання» і зрозумів, що лише виставки долають межі неможливого у фотомистецтві. Все згідно з його словами: «Треба боротися, щоби потім тобі аплодували».

Чорний біль і окопна правда

«Я фактично не вмію фотографувати, — зізнається Юрій Воро­шилов. — Пробував читати якісь книжки — не допомогло. З технічними речами маю проблеми, тому й досі не знаю, як же я фотографую. Фотографія — це як слово, звук. З їхньою допомогою люди вчаться передавати свої болі і відчуття». Відчуття «Чорного болю» відобразилося у виставці, присвяченій 20–річчю аварії на ЧАЕС і багаторічним паломництвам фотографа до Чорнобиля. Презентували її на львівському Форумі видавців у «Дзизі».

— Чому 1986 року Юрко Ворошилов не лишився у Харкові?

— Я вже багато пропрацював у журналістиці. Все ж таки репортер — це свідок. По телефону не сфотогафуєш... Емоції того часу допомагають відроджувати фотографії. Я приїхав у Чорнобиль 12 червня. Побачив... свого батька і його окопну правду. Там свій кодекс честі, твій страх видно, як на рентгені. Про радіацію тоді ніхто не думав — нічого не болить, ніде не стріляє. Вже згодом почав відчувати...

— Ви повернулися звідти інакшим?..

— Інакшим став після другої поїздки. Бо ж у ті перші дні були лише «подвиг», «совєтський народ»... В 1990 році я придумав знімок «Радіоактивний Ленін». І лише зараз прийшло розуміння (чи лише його наближення?), що це настільки світова ситуація! Може, я погано знаю історію, але ніколи ще не бачило людство такої фальсифікації, яку ми вчинили навколо Чорнобиля!

Кожна чорнобильська виставка Юрія Ворошилова, за його словами, — своєрідна модель майбутнього: «Місце подвигу — Чорнобиль» (1986), «Зона» (1991—1994 — Харків, Цинциннаті, Нюрнберґ, Дрезден, Київ), «Межа» і «Камо грядеши» (2000). У 1990 році як журналіст газети «Известия» побував під саркофагом атомної станції. Та «окопна правда» назавжди зв’язала Юрка Ворошилова з ліквідаторами, хронікерами наслідків катастрофи, з людьми, які жили чи живуть у Чорнобилі. Фотограф півроку знімав хроніку хлопчика, який помирав від раку. Дістав йому в Москві ліки, випрошував гроші за кордоном... І мимоволі почав порівнювати 1986 рік із 1933–м...

Діяти і втікати

У 1994 році Юрко Ворошилов розширює можливості своїх творів за рахунок альбомів і книжок. Візитна картка Харкова і самого Ворошилова — календар «Харків із висоти пташиного польоту». Ви можете не любити слобідську столицю за сіризну і бруд, але Харків Ворошилова закохує в себе кожного! «Щоб не збожеволіти після Чорнобиля, я почав літати, — розповідає Юрій Ворошилов. — Фотоапарат — то така дивна річ: жодних перепон не існує! Ти можеш справді літати. Рецептори вимкнуто». По тому не менш значимі альбоми із серії «Дивитись і бачити» — «Під небом Харкова» (2002) і «Слобідська Україна. Образи часу Юрія Ворошилова» (2004).

Ворошилов пишається своїми фотокалендарями з написом «Свободу не спинити!», які першим почав видавати у розпал Помаранчевої революції, як і альбомом «Він. Вона. Вони» (Ющенко, Тимошенко, люди на Майдані), що так і не вийшов друком. «Його ніхто не видасть, — сумно констатує пан Юрко. — Мене випередив Арсен Аваков своєю книжкою. Але ж моя розробка не є одним із тих сімейних альбомів, яких сотні вийшли після Майдану. Це ілюстрована історія». Власне, з цього видання, де на першому місці були не очільники революції, а звичайні «люди Майдану», де поєднувалися графіка, фото і текст, почалося захоплення Ворошилова альбомним мистецтвом. Справжнє життя, переконаний фотограф, має складатися із двох речей: діяти (літати, пити горілку, бігати) і втікати — один до одного, до своїх думок. Саме альбоми стали ворошиловською втечею.

Альбом «Чорний біль», який розкриває шлях України до Чорнобиля, і теж досі не був профінансований. Не з’явилися окремим виданням і світлини Ворошилова, відзняті ним два роки тому в Беслані. Опинився там він разом з учасниками журналістського автопробігу, влаштованого в рамках Року Грузії в Україні. На знімках — жінка, яка плаче. Ворошилов згадує, що плакала вона на його плечі, а він плакав разом із нею. Відзняті кадри його здивували: коли ж він увімкнув камеру?

Літун і мрійник

Цього разу Юрко Іванович запросив мене в гості, аби розповісти про чергову перемогу. Два місяці роботи закінчилися новим творчим звершенням — альбомом «Під небом Полтави». Полтавська влада проект не сприйняла, вдалося вийти на московське, а потім пітерське полтавське земляцтво (останнє проект і підтримало, на сором полтавців полтавських). Сама ж аерозйомка забирає близько півтори години, от тільки попередньо з картою фотограф визначав маршрут польоту, збирав десятки документів і дозволів (коштує година польоту від 4 тисяч гривень), відкладав роботу через погодні умови...

Харківські і полтавські польоти викликали у фотографа задум національного проекту «Під небом України»: започаткувати серію — зробити ґрандіозну виставку — і показати її (Україну) світові.

На цьому великий мрійник Юрій Ворошилов не спиняється: мріє облітати всю Україну; придбати фотоапарат, який дозволить робити триметрові фотографії; розробити власний сайт культурного прориву; презентувати виставку «Живе до живого» («Тут усе моє рідне — земля, мудрі сільські діди»); видати альбом «Повернення Сковороди»; відкрити «Музей Чорнобиля» в кожному українському місті».

Досить складно з такими мріями фотографу в Харкові. «В усьому світі є музеї фотографії, — зазначає Юрій Іванович. — І харківських фотографів у тому світі знають. От тільки Харків не його інтелектуальна столиця. Це, перепрошую, столиця торговців. Виставкові зали не будуються, зате розбудовується наш базар».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>