Сучасний піонер. Виховання триває...
90 років тому, 24–25 грудня 1917–го в Харкові проголосили встановлення в Україні радянської влади. «...Потім Центральна Рада оголосить терор, і майже захлинеться в крові «Арсенал», бо після довгих боїв все–таки увірветься в нього п’яною перемогою гайдамацький курінь смерті». Це — завершальний абзац статті Олександри Богданової «Витоки», до 70–ліття проголошення в Україні радянської влади, надрукованої 1987 року в журналі «Ранок» (видавався Центральним комітетом ЛКСМУ). Можливо, літератор Богданова сама хильнула з гранчака для натхнення перед написанням свого тексту в розпал «гласності». А може, в самому суспільстві ще вистачало акумульованого упродовж 70 років «градуса». Лише тепер, на тверезу голову, ми можемо бачити трагікомічність рекламних трюків радянських ідеологів. Тоді ж у приколисаному народі, немов під гіпнозом, вживлювали ненависть до самих себе.
Особливо весело гортати сторінки художніх творів тих часів для молоді. Ну хто не читав у дитинстві оповідання Аркадія Гайдара «Р.В.С», не дивився однойменного фільму? Знавець дитячої душі і підходів до неї, Гайдар у цьому шедеврі мимохіть вставляє: «От же ж дід Захарій! На трьох війнах був. А й то, коли сідав на призьбі біля рудого собачати, якому п’яний петлюрівець шашкою вухо відрубав, казав: — Ну й часи!». От вам і запечатана в мозку картинка про тих, хто «гірші за звірів». Масовим накладом друкувалися книжки й брошури, демонструвалися фільми й театральні вистави, де дітей не просто обманювали, а вганяли в підсвідомість відразу до національного і релігійного.
Трилогія «Стара фортеця» відомого російського письменника Володимира Бєляєва — твір менш художній, але також «кодуючий». За ним знято фільм, а в 1985–му книжка вийшла в перекладі українською мовою накладом у 150 тисяч примірників. Автор змальовує, як Кам’янець–Подільський на якийсь час став столицею УНР. У місті мінялися порядки. Улюблений вчитель Валеріан Лазарєв повідомив хлопчакам, що в середині навчального року їхнє училище закривають, а всіх учнів переводять до гімназії. Гімназистів хлопчаки ненавиділи. Утім ще більше їх вразило, що вже не буде улюбленого учителя: «Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже — поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії...». І читачі вірили. Тільки нині розкрилася правда про національну політику Української Центральної Ради, де близько чверті місць належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям.
Учитель у Бєляєва скаржиться дітям: «петлюрівці не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу». Насправді ж, самі більшовики не прощали. В радянських архівах були «особливі відділи» з «компроматом» на учасників українського визвольного руху. Кожна особова картка у такому відділі віщувала смерть. Цю частину архівів берегли як зіницю ока і в першу чергу евакуювали в час наступу нацистів.
Книжки радянських авторів «про буржуазних націоналістів» — це своєрідна «енциклопедія навпаки» світоглядних засад і практичних методів більшовиків. Позитивні сторони Української революції вони переносили на себе. Власними негативними проявами більшовицькі пропагандисти наділяли «буржуазних націоналістів». З себе самих вони змальовували петлюрівців, а згодом бандерівців. От, Бєляєв зворушливо описує сцену розстрілу приємного, доброзичливого більшовика, за якою спостерігали хлопчаки з–за стіни фортеці. Застудженого більшовика в прохолодний день роздягли догола, поставили над ямою і аж три петлюрівці вистрілили в нього з рушниць, майже впритул. При цьому більшовик встиг вигукнути: «Мене ви вб’єте, але народ український вам не обдурити і не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Україна–а–а!...». На могилі вбитого хлопці поклялися «помститися клятим петлюрівцям».
Цікаво, що у викладі Бєляєва петлюрівський начальник наказав слузі прикопати яму і добряче замаскувати її. Ніхто не повинен був дізнатися і про розстріли в центрі міста, у підвалах губернаторського будинку. «Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр». Тільки сьогодні, коли вже відкриті архіви і розкопані могили при катівнях НКВС, ми прочитуємо в цих словах тактику чекістів. Утім ідеологічні спадкоємці тогочасних авторів ще й досі пишуть про «звірства бандерівців» — криниці, набиті мертвими немовлятами, п’ятикутні зірки на грудях у закатованих. Хоча факти свідчать про інше: на багатьох із десятків тисяч тіл, піднятих з ям і підвалів НКВС, вирізано або випалено тризуби...
«Націоналісти» у радянських письменників п’яні й безвольні, діють за вказівками закордонних центрів. Бєляєв у «Старій фортеці» змальовує, як вчителем історії у гімназії призначили «петлюрівського попа Кияницю», який, звісно ж, був «оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі». «Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду і ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського... А одного разу Кияниця вінчав ад’ютанта самого Петлюри і прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою».
Згодом Петро Вершигора у пропагандистській «поемі у прозі» про рейд Ковпака «Люди з чистою совістю» (наклад — 150 тисяч примірників) напише, як Василь з–під Кременця питав у радянських визволителів: «І хто її видумав, оту самостійну Україну? Не знаєте?». Вершигора пояснив: «Ще не відгриміли постріли громадянської війни, ще по завулках Європи волочили широку петлюрівську мотню невдалі отамани й гетьмани, а вже ідеологічні наступники Скоропадського, Петлюри, Коновальця заварили знову свою ворожу отруту. У катівнях фашистської Німеччини, на «кресах» панської Польщі готувала цю отруту імперіалістична буржуазія, підправляючи її гнилий сморід паризькими парфумами. Політичний хамелеон Грушевський з бородою шамана охоче сприймав і пропагував цю отруту».
Можна лише уявити, що вилітало з вуст багатих на фантазію більшовиків–агітаторів. Олександра Богданова описує тактику агітації проти Центральної Ради у війську. Двоє балакунів пробиралися в казарму, починали говорити (так і уявляються «свідки Єгови» або торгові агенти), хтось із офіцерів учиняв ґвалт: «У вікно агітаторів!». «Весь «пропагандистський секрет» полягав у тому, щоб припинити галас і на все горло встигнути вигукнути хоча б кілька слів, — ділиться Богданова. — Потім, коли натовп трохи стихав, починалися умовляння: викинути нас у вікно чи застрелити ви завжди встигнете, навіщо поспішати?.. І не було випадку, щоб не довели мітингу до кінця».
Київський більшовицький ревком на чолі з Володимиром Затонським восени–взимку 1917–го засідав у Маріїнському палаці. 13 грудня більшовики вперше підняли повстання проти Центральної Ради на заводі «Арсенал». Сердюцька дивізія роззброїла його учасників і більшість із них відправила за адресою — у Росію. 17 грудня на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві більшовики виявилися у меншості. Ось як змальовує Богданова причини цього: «Більшовики відхиляли фальшивки, але членів комісії було десятеро, а людей з фальшивками — сотні. П’яні і підбурені провокаторами, «делегати» кинулися на комісію з кулаками, захопили бланки...».
Того ж вечора керівництво більшовицької фракції похапцем виїхало до Харкова, «де відчувалася підтримка робітників». Затонський не поїхав, бо мав справи у Києві, але виявив благородство: «стягнув із себе вовняного светра і віддав єдиній серед більшовиків–делегатів жінці, Євгенії Бош, яка тремтіла в тоненькій англійській блузці» (більшовичка, очевидно, забула про зиму і не вдягла пальто). Під’їжджаючи до Харкова, втікачі побачили «ешелон революційних військ, який прибув із Петрограда під командуванням товариша Рудольфа Сіверса... І одразу в задушливих вагонах стало легко дихати, і кожен відчув зв’язок з центром революції, з петроградським пролетаріатом». На цій веселій ноті в Харкові нібито проголосили Україну «Радянською робітничо–селянською республікою». Насправді ж, спершу Українською народною республікою, як і УНР Центральної Ради. З однією відмінністю — замість «націоналістичного» Генерального Секретаріату («де самі генерали засідають») було утворено «Народний Секретаріат». Можливо, для плутанини, а може, й тому, що більшовики схильні мавпувати (згадаймо «синій майдан»).
18 грудня до Центральної Ради надійшов «Маніфест», підписаний Леніним і Троцьким, де зазначалося, що у разі неодержання протягом 48 годин задовільної відповіді на нього Раднарком вважатиме, що Центральна Рада є у стані відкритої війни з радянською владою. Напередодні, під впливом більшовицької пропаганди, почалося друге повстання на заводі «Арсенал». «На допомогу повсталим» із Петрограда й Москви вийшли збройні загони. 29 січня у битві під Крутами загинули студенти, на день затримавши взяття столиці. За кілька днів війська Радянської Росії уже обстрілювали Київ. Україна також ставала радянською.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
