За голу правду, як і за погану звістку, у нас розплачується той, хто їх приніс. Або помітив і не зміг промовчати. Так, власне, і з Андрієм Жолдаком. Усі розуміють, що «роздягнута» режисером людська душа з її вічним інстинктом самозбереження, десь там, на дні підсвідомості, саме такою і є. Але оскільки шанс на спасіння тут забули піднести на блюдечку, цей театр називають незвичним, абсурдним, формальним.
Але ось що дивно. Коли з душі після побаченого нарешті спадає тягар, тебе всюди починають переслідувати Андрієві образи. Мов розкидана дитиною мозаїка, вони збираються у цілісний візерунок. І ти відсторонено, напівсвідомо проймаєшся жолдаківською естетикою. Вона ніби не з нашого часу. З таким сприйняттям світу люди, очевидно, житимуть завтра, колись. Люди-мовчуни, надмаріонетки. Їм не потрібні слова, вони існують в іншому вимірі і бачать один одного наскрізь. Ця відстороненість акторам дається не завжди. І тоді аж надто помітно, як ізсередини їх розриває бажання виговоритися, накричатися досхочу, пробігти сценою ногами, що керуються їхнім мозком. Але десь згори вже хтось смикнув за мотузок, і простір знову заполонили ляльки...
Чи легко в такому театрі бути актором? Це запитання адресуємо Оксані Стеценко, яка жолдаківський екстрім пережила на сцені вже не раз.