Анатолій Макаров у книжці «Мала енциклопедія київської старовини» пише про столичних проповідників, які вважалися гарними ораторами і, очевидно, користувалися популярністю серед прихожан, якщо їхні імена збереглися з XVIII століття до наших днів: Іван Левада, протоієрей Семяновський, протоієрей Іван Скворцов... Він же згадує й про паломництва, які здійснювали кияни: на Юріїв день — до Видубицького монастиря, влітку — на Нікопольську пустинь, на храмові свята — в Китаєве. Зрозуміло, що раніше відвідини «культових споруд» задовольняли багато потреб: від «вузько спеціальних» (тобто молитов і звернень до Бога) до естетичних та комунікативних — послухати церковний хор, здійснити прогулянку містом, побачити знайомих... Із чого починається інфраструктура сучасної церкви? Чим вона сподівається «взяти» паству? З цими питаннями «УМ» звернулась до прес–секретаря глави Української греко–католицької церкви Любомира Гузара отця Ігоря Яціва.
Крок перший: помолитись й закласти наріжний камінь
Храм — це не просто будівля. Тому найперше, що мусить зробити його зодчий, це — помолитися. «Ми маємо попросити: «Господи, допоможи нам це зробити». Бо є приклад у Старому Завіті, коли Давид також хотів побудувати храм, але Господь йому сказав: «Ти цього робити не будеш, це зробить твій син», — вводить в історію питання отець Ігор.
Віддавши Богу Богове, іти слід до кесаря. Тобто до світської влади — за дозволом на будівництво. З нею знайти спільну мову інколи буває тяжче, ніж отримати благословення з небес. Принаймні до греко–католиків столичні чиновники ставляться прохолодно. «Після молитви слід вибирати місце, де можна будувати. Хоча в нашому випадку: що нам дали, за те ми й подякували. Іншими були думки наші, хотілось би нам на Правобережжі... Але склалося так, як склалося», — говорить Яців. І додає: за ідеальних умов місце для церкви має бути затишне, зручне для вірних.
Вулицю Микільсько–Слобідську, на якій із кінця 2002 року зводиться патріарший собор УГКЦ, складно назвати затишною. Скрізь — звичайні новобудови, і хоч до найближчого метро (станції «Лівобережна») йти пішки хвилин 15, від центру та правого берега нова церква досить–таки далеко. Щоправда, є й вагомий плюс: просто перед центральним входом собору — Русанівська протока. «Тут буде Йордань», — тішиться отець Ігор.
Цікава деталь пейзажу: навпроти головного храму греко–католиків, у далекій далечині, — Києво–Печерська лавра. Зрідка яка «птиця», міряючи відстань через Дніпро, не дорікала УГКЦ за «умисний» виклик православ’ю в цілому та Московському патріархату зокрема: мовляв, греко–католики назло всім вибрали таку точку, з якої їхній собор мулятиме око московським «батюшкам».
Хоча насправді на те була воля тодішньої Київради на чолі з екс–мером Олександром Омельченком. До речі, його ім’я викарбуване на спеціальній плиті, закладеній у фундамент храму. «Зазвичай при будівництві закладається капсула (в нашому випадку — мармурова плита), де зазначено, що храм закладено в такий–то рік від Різдва Христова, за такого–то Папи, такого–то Президента України, мера Києва — аби мав місце момент історичної присутності...» — говорить Яців.
Крок другий: зібрати кошти та освоїти склофібробетон
Наступний етап будівництва — визначитися з проектом. Патріарший собор греко–католиків не є «класикою жанру», це, радше, модерна споруда. Запроектував його київський архітектор Микола Левчук. Він же автор будівлі патріаршої адміністрації, яка розташована поруч. Будівництво на лівому березі Дніпра йде повільно, але все ж невпинно просувається вперед. Від цокольного поверху в 2003–му пройдено чималий шлях: на храмі встановлені всі хрести, завершено покриття «під позолоту» центральної бані, споруджені центральні склепіння. Цьогоріч, каже Яців, було завдання «на рівні пілонної частини зробити фасад, поставити вікна і вітражі, щоб взимку можна було проводити роботи всередині. Але коштів не вистачає, тому тяжко щось передбачити».
Кошти на храм поступово збирає греко–католицька паства («УМ» уже писала раніше, що глава УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар відкидає пропозиції проспонсорувати проект від політичних сил, покладаючись винятково на незаангажованих жертводавців). Віднедавна діє акція з «цеголками» («правильною українською» — цеглинками); придбавши паперові «цеголки» на суму від 10 до 1000 гривень, кожен має можливість внести свою лепту в будівництво. На «цеголках» вказані імена тих, хто приносить свій дар. Ці імена, кажучи пафосно, вціліють на скрижалях храму.
Сучасні церкви — за рахунок використання бетонних монолітів та металевих конструкцій — важать значно більше, ніж їхні кам’яні попередники. Одні лише хрести патріаршого собору УГКЦ «тягнуть» на декілька тонн. Так каже Ігор Яців, з особливою гордістю оповідаючи про використаний «вперше при будівництві сакральної споруди» новітній матеріал — склофібробетон, який «характеризується тим, що вироби з нього є дуже тонкими — до трьох сантиметрів завтовшки, але водночас і дуже міцними... Була куплена спеціальна установка, і наші працівники їздили на стажування в Австрію, щоб навчитися нею користуватись», — говорить він.
Витрати на виробничу практику греко–католики компенсують іншим: задля здешевлення будівництва проводять тендери, залучаючи фахівців із різних міст. Приміром, усе, що пов’язане з металом, виробляють у Черкасах, із вікнами та вітражами — у Львові, на фірмі «Світанок». Тож хоч генеральний підрядник будівництва один (компанія «Укрмонолітспецбуд») — за певні ланки роботи відповідають окремі виробники.
Крок третій: подбати про «Божий маєстат» та «чистоту риз»
Іще один головний біль будівельників пов’язаний із тим, як обігріти собор? Скористатись комунальним опаленням — неефективно, бо споруда дуже велика. Провести автономну теплотрасу, побудувавши окрему котельню — надто дорого. Ще одна інноваційна технологія, яку прагнуть застосувати при спорудженні храму, — використання теплових насосів. «На глибині земля має тепло, певну температуру, яка буде підніматись вгору через спеціальні насоси», — пояснює отець Ігор. І на запитання «Чи варті витребеньки з обігрівом таких колосальних зусиль?» радить не бути надто ригористичною. «Суспільство стало більш комфортним. І церква не повинна бути перепоною на шляху людини, яка ще не визначилась, чи варто їй ходити в храм, — такій людині має бути добре в цих стінах. Питання комфорту не є розкішшю, а лише невідволіканням від певного настрою. Ніхто не говорить про те, щоб поставити тут м’які дивани», — зазначає він.
Оскільки диванів не буде, саме час звернутись до того, що робить церкву особливим місцем. Свого часу Іоанн Георг Пінзель залишив по собі унікальну дерев’яну скульптуру, що прикрашає храми Львівщини, і собор святого Юра зокрема. Михайло Врубель та Віктор Васнєцов розписали фресками стіни Володимирського собору в Києві. «УМ» було цікаво дізнатися імена їхніх сучасних наступників, адже послуги митців є вочевидь актуальними для духівництва будь–якої конфесії. Проте в УГКЦ «свого» Пінзеля чи Врубеля на прикметі ще немає — наразі всі сили забирає капітальне будівництво. Забігаючи наперед, відзначимо, що речник Української православної церкви Київського патріархату отець Євстратій (Зоря) спромігся пригадати тільки одне ім’я — Леоніда Тоцького (автора мозаїчних полотен Михайлівського Золотоверхого собору), відповідаючи на запитання, кого залучає православна братія для оздоблення своїх церков. Утім не варто засмучуватись, думаючи, що більше нам ніким пишатися. Просто, раніше для слави достатньо було геніальності, а зараз потрібен іще й піар.
А взагалі з декором церков не все так просто. Приміром, те, чому буде віддана перевага — розпису чи скульптурі, греко–католики вирішуватимуть «усією церковною спільнотою». Ба, навіть зовнішній вигляд іконостасу (бути йому дво– чи п’ятиярусним, дерев’яним чи мармуровим) потребує окремого концептуального вирішення. Тож наразі зрозуміло тільки те, якою буде запрестольна ікона в патріаршому соборі УГКЦ. Згідно з каноном, це буде ікона Христового Воскресіння, адже храм носить саме таку назву. А от якими її писатимуть фарбами — натуральними чи готовими, це момент другорядний. Аби вийшло довговічно. Про замовлення решти начиння в УГКЦ ще також не думали, хоча жертводавці Івано–Франківська вже подарували патріаршому собору старовинне Євангеліє, тож «Господь у свій спосіб дбає, щоб усе вийшло гідним Божого маєстату», — коментує Ігор Яців.
Що ж до священицьких одеж, то їх традиційно виготовляють у монастирях. Навіть і по цей час. «Є монастирі, де шиють церковні ризи. Так само, як у львівському монастирі студитів є монахи, які спеціально вчаться живопису, в тому числі й за кордоном... Звісно, бажано було б, аби церковні речі виготовляли у відповідній атмосфері, з пієтетом до самої роботи, але... Світські люди з навиками кравців так само беруться за пошиття риз, якщо на них є попит. Роблять вони це більш або менш духовно — це вже інше питання, аби робили якісно», — зі здоровим прагматизмом пояснює ситуацію отець Ігор.
Коли у храмі все буде готове — і зовні, і всередині, — настане час подбати про церковний хор. Раніше він складався винятково з парафіян, які під проводом регента вчили разом партитуру абощо. З часом до служб почали залучати найманих співаків, професіоналів. У київських греко–католиків «поки що збирається хор на добровільній основі — можливо, без великих мистецьких ознак, але й не такий, що є хором на два голоси», — розповідає Яців. А взагалі, говорить він, при служінні біля престолу має бути присутнім священик чи єпископ, дяк або хор, а також паламар — людина, що служить у захристії і подає кадило абощо (в залежності від того, яке йде богослужіння). Поза цим, звичайно, потрібні люди, «які б дбали про чистоту церковних риз і про чистоту храму як такого, про озвучення, освітлення, опалення. Також будуть ті, хто пильнуватиме за порядком у храмі».
