Майстер і Маринка

23.11.2007
Майстер і Маринка

(автора.)

Сто авторських книг, включаючи переклади іншими мовами, загальним тиражем більше мільйона екземплярів — успіх незаперечний. Причому у світі фентезі, куди щорічно тільки амбітних новачків прибуває близько сотні. Не життя — фантастика. Точніше фантастика — це теж життя, тільки яскравіше, глибше, сміливіше. Чарівна паличка як жанровий інструмент приносить Марині й Сергію деколи неймовірні сюрпризи. Дев’ятий харківський фестиваль «Зоряний міст» не став винятком. Золотий дощ нагород цього року виявився особливо щедрим.

Якщо ви зі ста найвпливовіших

 Марино, Сергію, цього року за версією авторитетного вітчизняного журналу ви потрапили до списку ста найвпливовіших українців. Як вам живеться у новому статусі?

Марина: — Якщо чесно, то ця ситуація мене навіть трішки налякала. Якщо ми зі ста впливових, це значить: ми за щось відповідаємо. Хоча насправді рішення експертної ради журналу «Кореспондент» для нас дуже приємне.

Сергій: — Хочу сказати, що з письменників до цього списку включили Юрія Андруховича і нас. А з людей мистецтва — Олега Скрипку і Святослава Вакарчука. Сусідство з політиками і бізнесменами дійсно несподіване. До цього списку ввійшов і харківський «губернатор», один з організаторів фестивалю фантастики «Зоряний міст» Арсен Борисович Аваков. Отже, ми з ним сусіди.

Але давайте не будемо переоцінювати всі ці топи і рейтинги. Хоча література дійсно повинна якось впливати на розвиток суспільства. Ось ми всі хочемо до Європи. А до Європи можна в’їхати не через нашу економіку, як вважають можновладці, а саме через культуру. Елементарна річ: куди б не поїхала людина, якщо вона дурна і залишає після себе сміття, вдруге її запрошувати не стануть. Розумієте, цієї самої культури нам не вистачає на елементарному побутовому рівні. Вона виховується, зокрема, і через літературу.

 За час існування харківського «Зоряного моста» ви завоювали 4 золотих, по 2 срібних і бронзових Кадуцеї, 2 призи глядацьких симпатій і, що особливо почесно, — «Філософський камінь». Цей рекорд на останньому фестивалі був відзначений «підсумковою нагородою» — «Золотим драконом». Ви також входите до числа кращих письменників­фантастів Європи. Це неймовірно ще і тому, що в літературу ви прийшли порівняно недавно. Причому, як кажуть, з інших професій. Ваше рішення взятися за перо, напевно, саме по собі — фантастика?

Сергій: — Я взагаліто писав у школі вірші й твори. Дотепер пам’ятаю, як розкритикував роман Фадєєва «Молода гвардія». А згодом тільки несміливо мріяв про ВДІК. У мене батьки — медики, батько — професормікробіолог. І якось склалося так, що, за сімейною традицією, став лікарем, працював у Москві. У мене була своя, вистраждана, тема докторської дисертації. Я досліджував генетику злочинності і вважав абсолютно щиро, що це необхідна річ, яка допоможе суспільству вирішити багато проблем. Але, з іншого боку, потреба душі примусила кинути все і поступити на сценарний факультет ВДІКу. Я зважився на цей крок таємно від усіх, уже коли був завідувачем лабораторії в академічному інституті Москви. Нонсенс повний! Конкурс був дві тисячі чоловік на місце. Коли мені вручили студентський квиток, я напився і всю ніч гуляв по Москві.

Дізнавшись про те, що я розпрощався з майже готовою док­торською, батько не розмовляв зі мною півроку. Багато друзів з наукового середовища були приголомшені. Замість стабільної і чималої на ті часи зарплати почав перебиватися копійчаними гонорарами. Та й то від випадку до випадку. Але зате який кайф, яке громаддя планів! Була величезна потреба писати сценарії. Тоді ж був написаний роман «Симфонія», головним героєм якого став лікар­психіатр.

Марина: — Я першу казку продиктувала батькам у п’ять років. Це була розповідь про паровоз. В одному його вагоні їхали мишки, а в другому — кішки. Далі для мене весь сюжет складався так, щоб кішка на сторінці могла з’їсти мишку. Мені, виходить, хотілося первісної жорстокості. Тоді я ще не розуміла, що відбувається. Але придумування історій, гра в слова стали моїм улюбленим заняттям, способом існування.

Пізніше я закінчила Те­атральний інститут за фахом актриса. Але писання завжди було тлом до всього, чим я займалася. Збереглися позначки, ескізи, обриси тих речей, які потім втілилися у наших перших із Сергієм романах.

Я дуже любила театр. Я і зараз його люблю. Але театр — це дуже складна річ. Я не змогла ним займатися. І відхід у літературу був, з одного боку, відступом. А з іншого — поверненням до чогось свого, рідного.

Сергій: — До речі, я бачив Ма­ринку в ролі Дездемони і на все життя запам’ятав, як душили мою майбутню дружину. Вона після цієї ролі була абсолютно спустошена. Як зараз пам’ятаю: на вулиці весна, я їй подарував дуже красивий, незвичайний букет. Як потім з’ясувалося — дикого часнику. Так починалася її нова роль.

Фантастичний дует

 Пане Сергію, завоювати красунюактрису, напевно, було дуже непросто?

Сергій: — Я їй відразу пообіцяв, що у нас буде дочка.

Марина: — Причому пообіцяв уже в перший вечір знайомства!

Сергій: — ... чим звалив бідну дівчину наповал. І обіцяв, що у нас буде багатобагато книг, і що вона часто подорожуватиме. Я примусив її зробити закордонний паспорт. Маринка абсолютно не вірила в це, сприймала мої слова, як фантастику. Тепер у неї два паспорти і обидва потрібно міняти — у них уже вільного місця для запису немає. Взимку ми були у Новій Зеландії. Недавно Маринка повернулася з Лондона і так далі. Тобто життя бурхливе.

 Пане Сергію, а як вам вдалося розгледіти в актрисі літературний талант?

Сергій: — У період мого залицяння Маринка дала почитати свою першу історію. Я був просто приголомшений, тому що побачив довершеність стилістики. Для сценариста, за великим рахунком, неважливо, як описуються події. Головне — сюжет, майстерність діалогу. Література ніби відходить на другий план. А у неї це все є! Це —від Бога. Вона іноді такі порівняння, метафори застосовує, що просто дивуєшся. Я питаю: «Звідки у тебе це? Як ти це робиш?». Може, їй наш кіт Дюшес допомагає? Він у нас член Асоціації українських письменників. Офіційно. Дюшес намурчить їй уночі щось там таке фантастичне, а Маринка прокидається і записує. Ось такий магічний реалізм.

Марина: — Дюша дуже любить, коли його хвалять. Він же співавтор.

 І звичайно ж, ваш перший роман був про кохання?

Сергій: — Так, як і багато інших. Їх дуже любила слухати наша донька, коли була маленькою. Пам’ятаю, читаю їй наш «Ритуал». Маринка лається: «Ти що робиш, ти у Стаськи на все життя відіб’єш інтерес до читання. Вона ще маленька для цієї книжки» Але що б вона не говорила, я прочитав. І потім сам разом із дочкою ридав у фіналі.

Марина: — Коли ми одружилися, то почали писати дійсно заради задоволення, відкриваючи красу роботи разом. Ми були готові до того, що роман не надрукують. Сергій займався бізнесом і цим забезпечував життя. Так, зараз ми стали професіоналами, але цей принцип залишився залізним. Ми не залежимо від вимог ринку. Багато експериментуємо.

 А як вам працюється разом? Не сваритеся?

Марина: — Чудово. Самі тексти набираю я. Ми їх обговорюємо з Сергієм, плануємо, розминаємо. Він займається драматургією, побудовою сюжету, режисурою. А власне втілення в текстовому вигляді — це моє. Нам дійсно добре разом, завжди є про що поговорити. У нас загальні інтереси, загальна справа, загальні плани. Це здорово скрашує життя. А конфліктів на грунті писання я взагалі не приймаю. Були якісь супереч­ки, протистояння, але вони завжди вирішувалися — до загальної згоди.

Сергій: — Суперечки у нас тільки творчі. Це звільняє від суперечок на побутові, «кухонні» теми. Енергію можливих конфліктів ми витрачаємо на обговорення доль наших героїв. З іншого боку, з моїм характером вжитися, здається, взагалі неможливо. Я упертий, як баран на гірській дорозі. А Маринка, навпаки, дуже обтічна людина. Вона завжди зі мною погоджується. Потім знаходить якісь аргументи на захист своєї точки зору, проходить два­три дні, і я визнаю її правоту. Зрештою вона робить так, як хотіла. Але, розумієте, при цьому мою чоловічу гідність не ранить. Я залишаюся главою сім’ї. І навіть десь тираном. Мене це радує.

Життя в кіно тільки починається

 Зростаючий інтерес читачів до фантастики фахівці все частіше пояснюють появою на екрані художніх фільмів у жанрі фентезі і засиллям аналогічних комп’ютерних ігор. Мовляв, за допомогою придуманого літераторами світу народ масово біжить від нудної дійсності. Вас не засмучує таке трактування?

Сергій: — «Майстер і Маргарита» Булгакова вважається філософським романом. У той же час він фантастичний, оскільки там діє демон, диявол і його слуги. Але так описати сталінську епоху з її прикметами часу, тонкими деталями того, що тоді відбувалося, не зумів жоден реаліст. Фантастика, на мою думку, набагато точніше і повніше зображає наше життя, ніж якась інша література або вид мистецтва. Навіть якщо в ній присутні маги.

Марина: — У людини є воля, яка їй дана або яку вона сама розвинула для того, щоб щось міняти в собі. А фантастика зараз існує в двох іпостасях, як двоголовий дракон. Це, умовно кажучи, фантастичний жанр, який вважається низьким і використовується читачами для того, щоб втекти від дійсності, принаймні так говорять. А для нас і наших однодумців фантастика — це метод, інструмент, за допомогою якого цікаво досліджувати навколишній світ.

Сергій: — Я вам більше скажу. Років 15—20 тому в Харкові народився Клуб любителів фантастики. На цій основі, фундаменті змогли розвинутися таланти Олді, Валентинова, Чешка та інших чудових письменників, з’явився «Зоряний міст». Думаю, це тільки початок. Усе це разом, включаючи давні літературні традиції міста і підтримку влади (подумати тільки, харківський губернатор читає книги!), дасть ще вагоміші результати. Пригадайте, колись світ дізнався про Колумбію з Аргентиною лише дякуючи блискучим Маркесу і Борхесу! Це і є магічний реалізм — жанр, в якому ми працюємо.

 Та все ж сьогодні найбільшу популярність письменникам приносить кіно. Ви вже написали сценарії до багатьох фільмів, включаючи «Заселений острів», який наразі знімає в Криму Федір Бондарчук. Які плани на майбутнє?

Сергій: — Зараз ми написали сценарій до одного з наших улюблених романів Сергія Лук’яненка «Лицарі сорока островів». Це український проект, але, як сподівається наш продюсер, він зніматиметься в Голлівуді із залученням голлівудських баз, техніки. Триває також екранізація нашого роману в Москві, і є в Україні ще декілька проектів різних ступенів готовності.

 Героїв яких своїх романів ви хотіли б побачити на екрані перш за все?

Сергій: — Всіх!

 Пані Марино, а у вас немає бажання знятися у цих картинах?

Марина: — Річ у тім, що я поміняла професію радикально. Але хіба що коли мені буде років 60—70, то я зможу грати якінебудь вікові ролі. Наприклад, стару чаклунку в фільміфентезі.

Сергій: — Це питання вирішуватиме не Марина. Марина: — Тактак, ми обговоримо це з чоловіком і ухвалимо рішення.