Патріотизм і сторічний Табачник

13.11.2007

«Очевидно, країні, яка претендує на звання сучасної цивілізованої держави, соромно ходити у клоунах і розважати західних інтелектуалів «роздутим патріотизмом» та етнографічними мотивами в політичній моді». Розумно? Має бути розумно, бо ж слова ці належать наймолодшому свого часу в країні доктору наук, легендарному голові Адміністрації Президента Кучми зразка першого терміну, а нині — гуманітарному віце–прем’єр–міністрові уряду. Українського уряду. Хоча, читаючи статтю Дмитра Табачника в газеті «Кієвскій тєлєграф», у приналежності цього «гуманітарія» до Кабінету Міністрів саме України — незалежної, суверенної держави — починаєш неабияк сумніватися.

Ось іще цитата: «Залишившись жити у середньовіччі, мислячи його категоріями, націоналісти не помічають логічного протиріччя у власних побудовах. Бо кому потрібна «мова», якщо вона «вимирає»? І чи може дер­жава, яка вважає себе демократичною, нав’язувати більшості населення інтереси меншості, хай навіть і «свідомої»?» — запитує пан Табачник. Запитання фактично риторичне, бо ж відповідь читається далі: звичайно, ні. Адже це — психологія примітивних любителів вишиванок і «місіонерів», які, щойно спустившись із полонин, пробилися у високу політику й на повному серйозі закликають усіх нас «полюбити УПА і визнати середньовічного інтригана Івана Мазепу національним героєм» — тоді, мовляв, замість води в українських річках негайно потече мед із молоком. Геть, геть цю примітивну психологію, яка розколює доти (читай, до приходу таких–от «роздутих патріотів») єдину Україну на Схід і Захід. Давайте нарешті забудемо про якісь середньовічні пережитки типу «патріотизму», «націоналізму», «дер­жавної мови» і зіллємося в екстазі...

Чи швидше увіллємося? Бо ж, слід розуміти, ми — українські патріоти, які хочуть не лише жити в своїй країні, а й шанувати її традиції і культуру, розмовляти своєю мовою і вчити цьому своїх, не поділених на донецьких і львівських, а «загальних», українських дітей — у цій країні меншість. Принаймні для Дмитра Табачника. А отже, це вже, може, й не наша країна?

Пан Табачник, якому не лише у лінгвістичному сенсі ніколи не стати Тютюнником, бідкається, що, прийшовши до влади, «оранжеві» «патріоти» розколюють країну. І діють на лихо власним же інтересам, оскільки «нав’язлива пропаганда шароварного українізму при Президенті Ющенку привела до скорочення числа носіїв української мови і прихильників вступу не тільки в НАТО, а навіть у ЄС», — непокоїться головний «гуманітарій» уряду Януковича. Внаслідок таких дій, на думку Табачника, Україну ось–ось чекає «югославський сценарій», а отже, треба щось робити. Насамперед — «обмежити націоналістичну риторику» і залишити ті питання, які «розколюють Україну», майбутнім поколінням: «Через сто років історики зможуть куди більш неупереджено судити про роль і місце УПА у Великій Вітчизняній війні, про факт створення в рамках СРСР суверенної Української держави, що стала членом–засновником ООН завдяки Сталіну, про кількість жертв і соціальні та політичні причини Голодомору і про інші чутливі сьогодні питання», — вважає Табачник.

А розпочати, очевидно, варто зі створення «широкої» коаліції. Цікаво, як у ній почувалися б ті «нашоукраїнці», яких такі–от речники нинішнього уряду відносять до «шароварних» «розкольників» із «полонин»?

А панові Табачнику хочеться сказати: безперечно, наші нащадки й через сто років правильно розберуться з тим, яку оцінку має отримати геноцид українського народу 1932–33 років. Бо такі трагедії не забуваються, хоч як би того хотілося манкуртам без національної пам’яті. А от чи згадає хтось тоді ім’я Дмитра Табачника?