Вредна і фатальна

09.11.2007
Вредна і фатальна

Люди самі не знають, чого хочуть. З одного боку всі погоджуються, що авторів потрібно багато і різних. І водночас кажуть, як це погано, коли молодий автор починає «педалювати» (себто забагато писати). За шість років Таня Малярчук написала чотири не надто товсті книжки. Якщо ж відверто, то й зовсім не товсті. «Хіба це багато? — дивується дівчина. — Невже краще було б, якби, поки я писатиму кожну наступну книжку, моє ім’я встигали забути?».

Таню помітили відразу. Першу ж її книжку «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» Павло Загребельний висунув на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Дякувати Богові, в черзі на цю премію роками стоять автори значно поважнішого віку. Та, здається, Тані Малярчук живеться і пишеться добре і без цієї почесної відзнаки.

Останнім часом письменницю доволі часто запрошують виступати за кордон. Вона залюбки мандрує, знайомиться із західноєвропейськими колегами, просто собі живе і жодним чином не переймається, що пише про неї преса. Точніше й правдивіше було б сказати, що письменниця переймається цим аж так, що вирішила не читати власне інтерв’ю чи рецензії на свої книжки. Останні (часом навіть позитивні) її іноді так засмучували, що Тетянин чоловік, письменник і журналіст Олег Криштопа, демонстративно шматував ті рецензії і викидав їх у смітник.

Як письменниця Таня Малярчук має унікальний хист дивитися на себе, як на чужу людину, і цілком перевтілюватися в образи сторонніх людей. Можливо, тому її проза, навіть маючи цілком автобіографічний грунт, сприймається казково й очуднено. Таня здатна по клаптях зшити саму себе з найрізноманітніших людей, тварин, природних явищ і населених пунктів.

До речі, щодо населених пунктів. Минулого тижня Таня повернулася з двотижневого європейського туру містами німецькомовного простору (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Перед тим як вмонтувати мандрівні враження у художній текст, письменниця погодилася трохи розповісти про них читачам «УМ». Наш кореспондент вирішив не обмежуватись лише Таниною мандрівкою, а й просто поговорити. Бо розмовляючи з цією дівчиною, розумієш, що досвід і життєва мудрість — то не лише прерогатива сивочолих старців.

 

«Західніші» письменники впевненіші в собі і живуть з гонорарів

— Чула, що чергова твоя поїздка за кордон була досить насичена?

— Це було літературне турне по шести містах німецькомовного простору — Фрайбург, Базель, Відень, Лейпціг, Гетінген, Берлін. Називався проект Wechselstrom або щось таке, пов’язане зі струмом. Ідея проекту, як я зрозуміла, полягала в тому, щоб представити німецькій публіці шістьох молодих письменниць Центральної і Східної Європи. Німці люблять такі штуки. І, звичайно, вони платять гонорари. Там узагалі ніхто нічого не робить на голому ентузіазмі.

— Хто ще з письменників представляв Україну?

— Цього разу з України запросили лише мене. Були дуже хороші письменниці, більшість з яких, на жаль, невідомі в Україні (окрім полячки Дороти Масловської). Це Ноемі Кіш із Угорщини, Лідія Дімковська з Македонії, Петра Гулова з Чехії, Вальжина Морт із Білорусі. Мені дуже шкода, що їх не знають у нас, бо всі вони талановиті і відомі у своїх країнах. Хотіла б перечитати всі їхні твори. Але для цього треба було б вивчити угорську, македонську, чеську та ще купу мов: для одного життя забагато.

— Чи відрізняються (принаймні у поводженні) наші письменники від «трохи західніших»?

— Можливо, «трохи західніші» письменники впевненіші в собі, вільніше почуваються у Німеччині, скажімо. Комплекс неповноцінності не випирає з них через вуха, як у випадку зі мною. Всі вони не мають постійної роботи, живуть із гонорарів. Словом, провадять ідеальне письменницьке життя. Але загалом такі ж самі люди, як і інші.

— Чи цікавляться західні читачі сучасною українською літературою? Чи й далі, як багато хто в нас стверджує, ототожнюють Україну з Росією?

— Так, західна публіка, принаймні німецька, цікавиться літературою Центрально–Східної Європи, і, як на мене, значно більше, ніж ми — німецькою. Німці голодні на інші історії, ненімецькі, бо у них самих, здається, вже майже нічого не лишилося. Німецька публіка — найкраща з усіх, перед якими мені доводилося виступати. Відкрита, сприйнятлива, весела. Німці табунами приходять на літературні вечори і — увага! — за вхід вони платять! Щодо питання України–Росії, то, думаю, часи спільного ототожнення вже минули. Не знати, де знаходиться Україна, може, скажімо, якийсь фрайзбурзький таксист. Один запитав був у мене: «Україна — це Америка? Африка? Азія?». Але з Росією Україну вже ніхто не плутає. Білорусі з цим у сто разів гірше.

«Для мене вже скінчився час читання із насолоди»

— Як почалося знайомство зі світовою літературою в тебе особисто?

— У мене була дуже класна вчителька з російської мови. Вона мені... переказала всю світову літературу. Я знала майже все, не читаючи.

— Цього може бути достатньо?

— Так! Звичайно, що так. (Сміється). Для мене особисто вже скінчився час читання із насолоди. Отієї первісної читацької насолоди. Вже й не пригадаю, яку книжку я прочитала не з професійного інтересу. Зате я вкотре з величезним задоволенням перечитала всю Агату Крісті. От Конан Дойль мені зовсім не подобається. А недавно я взагалі дійшла до ручки: читала любовні романи Джудіт Макнот. Олег із мене сміється, а я вже прочитала три її романи. Це при тому, що я наперед знаю, чим кожен із них закінчиться. Я чудово розумію схему цього жанру, але чомусь все–одно читаю і це мені подобається. Мабуть, я дуже спопсилася останнім часом. А щось «заумне» мене вже не проймає. Я відразу відчуваю зусилля, які докладає автор, і мене це дратує.

— Яких авторів ти вважаєш «високочолими»?

— Їх повно! Навіть перераховувати ліньки.

— Але ж кожен інтелектуал вважає ганьбою для себе не читати, скажімо, Джойса...

— Джойса? Я його не люблю. Люблю лише його біографію. Знаю її досконало. Часом, прочитавши зо тридцять сторінок твору якогось письменника, я раптом розумію, що мене не цікавить цей твір, зате дуже хочеться знати біографію автора. Крім того, не гребую саме попсовими, жовтими біографіями. Адже з життя кожного письменника можна видобути ідеальну жовтизну. Страшенно люблю біографію Фітцджеральда. Ой! Там усе пов’язано з його дружиною, яка все життя його мучила (сміється). Вона насправді була просто психопаткою і зрештою згоріла у психушці. А він залишився їй вірним.

— А ти цікавишся іншими чоловіками, крім свого Олега?

— О! Звичайно цікавлюся! Я таке дуже люблю. Люблю дивитися на людину і вигадувати про неї якусь історію, не обов’язково, до речі, любовну. Мені подобаються гарні люди. Різнобічно гарні. Хоча зовсім не обов’язково, що я змогла б із ними спілкуватися.

— Бо ти вредна. Хіба ні?

— І вредна, і фатальна (сміється).

«Свої забобони я вигадую собі сама»

— Ти забобонна?

— Мабуть. Але для мене забобони — це не ті, що описані у фольклорних збірниках. Свої забобони я вигадую собі сама. Забобони існують на рівні моїх відчуттів. Це єдине, чому я найбільше довіряю: мої відчуття. Хоча коли бачу чорну кішку, яка перебігає дорогу, в мені іноді щось йойкає.

— Треба просто покрутити гудзика, і нічого не станеться.

— Справді? А якщо гудзика нема? А! Знаю! Тоді треба почекати на когось, хто перейде дорогу раніше за тебе.

— Як думаєш, для жінки хто важливіший: чоловік чи діти?

— Безперечно, на першому місці одне для одного має бути подружжя, а потім уже діти. Те, що так буває далеко не завжди, пояснюється браком любові. Втрачається віра, що чоловік і жінка можуть бути справді важливими одне для одного. І тільки за цієї умови вони будуть справді важливими для власних дітей, здатні зробити тих дітей щасливими. А для більшості людей, на жаль, на першому місці є не власні почуття, а якість декоративні і минущі речі. Люди хизуються. Щоб хата була краща за сусідську, щоб діти будь–що отримали престижну освіту (до того ж думкою тих дітей ніхто не цікавиться). Хіба за цією суєтою можуть зберегтися справжні почуття? На Франківщині люди кажуть на це «старати». «Старати все до хати». Це для них є ідеальним життєвим шляхом. Якщо відверто, я не знаю, погано це чи добре. Як на кого.

— Зараховуєш себе до адептів певної релігії?

— Я вірю абсолютно в усе. Належати до однієї релігії і тільки до неї — це для мене щось смішне. Мабуть, якби зараз читала хоч і Коран, я б захоплювалась його правдивістю і досконалістю. Я не є канонічною християнкою.

— Як у такому разі ставишся до помсти, яку певні релігії підносять до найвищих чеснот?

— Ні. Помста — це не для мене. Я з тих, що підставила б другу щоку. А якби мене вдарили по обох щоках, то знайшла б іще й третю. В мене є така дурнувата риса характеру: просити пробачення у людей, які мене образили.

— І ти кажеш, що ти не християнка?

— Як на мене, це, швидше, достоєвщина, ніж християнство. Достоєвський був християнином–спокусителем. Він заганяв себе у своїх текстах у такі ситуації, що потім просто не міг із тих ситуацій по–християнськи вийти. Він завжди програвав із християнством у собі самому. Саме тому він такий класний.

— Ти так гарно описуєш у своїх книжках кладовища. Не боїшся їх?

— Ні. Я ставлюся до них якось так лелійно. Дуже сакрально ставлюся. Страху перед цвинтарями ніколи не мала. Але якось була заблукала на цвинтарі. Це було смішно, бо він був зовсім крихітний, такий старий, закладений ще до приходу совєтів, польсько–жидівсько–німецький цвинтар. Це в селі Гвіздець на Франківщині. Село колись було райцентром, таким як Коломия і Городенка. Просто люди в ньому були дуже національносвідомі, і в 50–х роках влада вирішила, що районний центр краще перенести в інший населений пункт. Там ще є костел із 1773 року, здається. Дуже містичний, хоч і занедбаний. Кажуть, під ним прокладено три тунелі. Один із тунелів виходив на цвинтар. Другий ішов під річкою. А третій тягнувся аж до Коломиї. Кажуть, у тих тунелях і зараз є мумії. Хлопці там лазили й знаходили золоті монети, ще якісь коштовності. Так от, на тамтешньому цвинтарі є кам’яні склепи початку XIX сторіччя. Не знаю, що зі мною сталося, але я бігала колами і не могла знайти виходу. Хоч знала там усе напам’ять. Проходила щойно біля одного пам’ятника, тут же повертаюсь, а там стоїть інший, якийсь зовсім незнайомий. У мене почалася паніка. Зрештою я полізла через зарослу диким виноградом огорожу, геть подряпалася. Такий страх я мало коли переживала. Потім намагалася пояснити все це собі. І вирішила думати, що то я, напевно, вчаділа, бо саме бузок цвів. Ой, мене це дуже приваблює. Але, мабуть, я в цьому зовсім не унікальна.